мечтавшего «обламати справ багато, а нігілізм, що породив, безвір’я, вульгарний матеріалізм і навіть дозволив собі кров по совісті». Пригадується Розкольників і Верховенский. Звичайно, не варто ставити знак рівності між Базаровим і «бісами» Достоєвського. За тургеневским героєм угадується блискуча плеяда вчених-натуралістів 60-80-х років. Ці вчені дійсно служили науці, Росії, вони зовсім не замірялися на моральні цінності. Базарів же повідомляє війну не тільки Кірсановим, але й Богові. Вслухаємося в його слова: «Ти, брат, дурний ще, я бачу.
Ситникови нам необхідні. Мені, зрозумій ти це, мені потрібні подібні дурні. Не богам же, справді, горщики обпалювати!..» На що Аркадій відповів, зрозумівши бездонну прірву базаровского самолюбства й сатанинської гордості: «Ми, стало бути, з тобою, боги? Тобто, ти — бог, а дурень не я чи? » Писарєв назвав ці крайності в поглядах героя «базаровщиной» і напророкував, що ця хвороба рано або пізно піде із суспільства, але його пророкування не збулися: базаровское руйнівний, аморальний початок стало долею Росії після Жовтневої революції.
Це й стало теперішньою трагедією. Цікаво, що Базарів перед смертю згадує ліс, тобто той мир природи, що він раніше по суті заперечував. Навіть релігію тепер він кличе на допомогу. І виходить, що герой Тургенєва у своєму короткому житті пройшов повз усе, що так прекрасно. А тепер ці прояви справжнього життя немов тріумфують над Базаровим, довкола нього й піднімаються в ньому самому.
Смерть Базарова як би випадкова, безглузда. Євгеній молодий, сам є лікарем, анатомом. Тому смерть його символична: для життя недостатніми виявилися медицина й природничі науки, на які так уповав Базарів.
Незрозумілі виявилися його народолюбие, — гине він саме через мужика; і його нігілізм, — адже його самого тепер заперечують і життя, і смерть. Спочатку герой роману робить слабку спробу боротися із хворобою й просить у батька пекельний камінь. Але потім, зрозумівши, що вмирає, він перестає чіплятися за життя й досить пасивно віддає себе в руки смерті. Для нього ясно, що утішати себе й інших надіями на зцілення — справа даремне. Головне тепер — умерти гідно. А це значить — не пхикати, не розслаблюватися, не піддаватися паніці, не віддаватися розпачу, зробити всі, щоб полегшити страждання батьки^-батьків-старий^-батьків.
Анітрошки не обманюючи надіями батька, нагадуючи йому, що все тепер залежить тільки від часу й темпів перебігу хвороби, він проте бадьорить старого своею власною стійкістю, веденням розмови на професійній медичній мові, радою звернутися до філософії або навіть до релігії. А для матері, Орисі Вла-Сьевни, підтримується її припущення про застуду сина. Ця турбота перед смертю про близькі дуже піднімає Базарова. У героя роману немає страху перед смертю, немає остраху розстатися з життям, воно дуже мужно в ці години та хвилини: «Однаково: виляти хвостом не стану», — вимовляє він.
Але його не залишає образа за те, що гинуть дарма його богатирські сили. У цій сцені мотив сили Базарова особливо підкреслять. Спочатку він переданий у вигуку Василя Івановича, коли Базарів висмикнув зуб у заїжджого рознощика: «Така сила в Євгенія!» Потім сам герой книги демонструє свою міць. Ослаблений і згасаючий, він раптом піднімає стілець за ніжку. « Сила-Те, сила от вся ще отут^а треба вмирати!» Владно переборює він своє напівзабуття й говорить про Яюем титанизме.
Але цим силам не призначено виявити себе. «Обламаю справ багато» — це завдання гіганта залишилося в минулому як нереалізований намір. Дуже виразної виявляється й прощальна зустріч із Одинцовій. Євгеній більше не стримує себе й вимовляє слова захвату: «славна», «така гарна», «великодушна», «молода, свіжа, чиста». Він говорить навіть про свою любов до неї, про поцілунки.
Він віддається такому «романтизму» , що раніше привів би його в обурення. І вищим вираженням цього стає остання фраза героя: «Дуньте на вмираючу лампаду й нехай вона згасне». Природа, поезія, релігія, батьківські почуття й синовняя прихильність, краса жінки й любов, дружба й романтизм — все це бере гору, здобуває перемогу. І отут встає питання: чому ж Тургенєв «убиває» свого героя?
Герцен із цього приводу писав, що автор роману хотів свого героя «покінчити «свинцем» — покінчив тифусом» і, багато чого не приймаючи в ньому, «відбувається, від нього на зразок Брута». «Йо причина набагато глибше. Відповідь криється в самому житті, р соціальній і політичній обстановці того років. Суспільні умови в Росії не давали можливості для здійснення прагнень різночинців до демократичних перетворень.
До того ж зберігалася їхня відірваність від народу, до якого вони тяглися й для якого боролися Вони не могли здійснити того титанічного завдання, що перед’собой ставили. Вони могли боротися, але не перемагати. Печатка приреченості лежала на них. Стає ясно, що Базарів був приречений на нездійсненність своїх справ, на поразку й загибель.
Тургенєв глибоко переконаний у тім, що Базарови прийшли, але час їх ще не прийшло. Що залишається орлові, коли він літати не може?
Думати про загибель. Євгеній серед свого будня нерідко замислюється про смерть. Нескінченність простору й вічність часу він зненацька зіставляє зі своїм коротким життям і доходить висновку про «власну незначність». Разюче, що автор роману плакав, коли закінчував свою книгу смертю Базарова. За словами Писарєва, «умерти так, як умер Базарів, — однаково що зробити великий подвиг».
І цей останній свій подвиг робить тургеневский герой. Нарешті, відзначимо, що в сцені смерті виникає думка про Росію, Трагично те. що батьківщина втрачає свого великого сина, теперішнього титана. І отут пригадуються слова Тургенєва, сказані із приводу смерті Добролюбова: «Жаль загиблої, дарма витраченої сили». Такий же авторський жаль відчувається й у сцені смерті Базарова.
І те, що потужні можливості виявилися дарма витраченими, роблять смерть героя по^-особливому трагічної.