Твір по літературі: dddd Російська література — література пророча. І одним з найвідоміших її пророків був М. Ю. Лермонтов, але свідомість свого великого призначення прийшлася до нього не відразу, тому його творчість ділиться на кілька періодів. З 1828 по 1832 роки Лермонтов дуже захоплювався романтичними віршами Байрона. Багато віршів цього періоду — смутні, похмурі, у них він говорить про свої страждання, про розчарування в житті й у людях, уболіває про незначність миру й людини. У всіх цих почуттях була частка юнацької рисовки й сліди впливу Байрона, що був «володарем дум» молодого поета. Але Байрона Лермонтов не просто копіює. Він перекладає його те гранично точно, те вільно, пише наслідування, складає варіації.
Байрон не тільки давав їжу романтичним мріям юного Лермонтова, але й учив щирій мові страстей. Михайла Юрійовича залучали герої англійського поета, горді, незалежні особистості, що жадають безмежної волі, що ставляться із презирством до всім навколишньої, але разом з тим страждаючі від внутрішнього розладу. На юного поета починають дивитися як на кандидата в «росіяни Байрони». Але незабаром Лермонтов усвідомлює свою індивідуальність і пише вірш «Ні, я не Байрон, я іншої…» (1832 рік), що завершує період захоплення творчістю поетів-романтиків: Ні, я не Байрон, я інший, Ще невідомий обранець, Як він, гнаний миром мандрівник…
З 1833 по 1836 рік триває другий період розвитку поета. У цей час Лермонтов болісно шукає свій неповторний шлях, усвідомлює призначення поета і його завдання, тому в цей період поетом було написано дуже небагато віршів, більшість із яких не користувалися популярністю в читачів. И с 1837 року до самої смерті поета триває останній етап — його зрілість. Початком цього етапу можна вважати вірш «Смерть поета» (1837 рік), з яким молодий Лермонтов увійшов у літературу. Цей вірш був написаний після того, як він одержав звістку про смерть Пушкіна, що викликала розкол серед дворянської інтелігенції. Одні захищали Пушкіна й обурювалися на Дантеса, інші, в основному у світських колах, виправдували вбивцю.
Відповіддю останнім і став вірш «Смерть поета», у якому Лермонтов обвинувачував представників придворної аристократії, що вбили поета: А ви, гордовиті нащадки Відомою підлістю прославлених батьків, Пятою рабскою уламки, що потоптали, Игрою счастия скривджених пологів! Ви, жадною юрбою варті в трону, Волі, Генія й Слави кати! За останні шістнадцять рядків Лермонтова обвинуватили в підбурюванні до повстання й заслали на Кавказ. Поет без жалю прощається з Батьківщиною, сподіваючись «за хребтом Кавказу» творити, не побоюючись пануючи: Прощай, немита Росія, Країна рабів, країна панів… На цьому етапі Лермонтов повністю усвідомлює своє призначення й свою долю, пов’язану з ним. Про це вірш «Пророк» (1841 рік). У ньому Лермонтов як би продовжує пушкінського «Пророка», що закінчується тим, що пророк усвідомлює своє призначення «дієсловом палити серця людей». Лермонтовский же пророк біжить від людей, що не розуміють його: Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені.
Пророк змушений бігти в пустелю від людей: И от у пустелі я живу, Як птаха, даром божої їжі… Але люди не забувають сміливця, що кинув їм виклик, і навіть через роки, коли пророк змушений пробиратися через місто, старці вказують на нього дітям, говорячи: «Дивитеся: от приклад для вас! Він гордий був, не ужился з нами. Дурень, хотів запевнити нас, Що бог говорить його вустами!» Таким чином, Лермонтов — поет-пророк з’явився не відразу, довгий час «творча дума» зріла на серце в поета, перш ніж з’явитися на світло у віршах зрілого періоду