У п’єсі «На дні» М. Горький прагне не тільки до того, щоб зображенням страшної дійсності привернути увагу до долі знедолених людей. Він створив по-справжньому новаторську філолофсько-публіцистичну драму. Зміст на перший погляд розрізнених епізодів — трагічне зіткнення трьох правд, трьох подань ожизни. Перша правда — правда Бубнова, її можна назвати правдою факту. Бубнів переконаний, що людина народжується для смерті й нема чого жалувати його: «Всі так: народяться, поживуть, умирають. І я помру… і ти…
Чого жалувати… Ти скрізь зайва… та й всі люди на землі — зайві». Як бачимо, Бубнов повністю заперечує й себе, і інших, його розпач породжений безвір’ям. Для нього правда — жорстокий, убивчий гніт нелюдських обставин Правда Луки — правда жалю й віри в Бога.
Придивившись до босяків, він для кожного знаходить слова розради. Він чуйний, добрий до тих, хто потребує допомоги, він вселяє в кожного надію: розповідає Акторові про лікарню для алкоголіків, радить Попелу піти в Сибір, Ганні говорить про щастя в загробному світі. Те, що говорить Лука, не можна назвати просто неправдою. Скоріше він вселяє віру в те, що з будь-якої безвихідної ситуації вихід є. « Усі шукають люди, усі хочуть — як краще, дай їм, Господи, терпенья!
» — щиро говорить Лука й додає: «Хто шукає — знайде… Допомагати тільки треба им…» Лука несе людям рятівну віру. Він думає, що жалістю, жалем, милосердям, увагою до людини можна вилікувати його душу, щоб самий останній злодій зрозумів: «Краще треба жити! Треба так жити…
щоб самому себе можна… було поважати… » Третя правда — правда Сатину. Він вірить у людину, як у Бога.
Він уважає, що людина може вірити в самого себе й сподіватися на свої сили. Він не бачить змісту в жалості й состра-дании. «Яка користь тобі, якщо я тебе пошкодую?» — запитує він Кліща..
А потім вимовляє свій знаменитий монолог про людину: «Існує тільки людина, все-таки інше — справа його рук і його мозку! Людина! Це — чудово! Це звучить — гордо! » Сатин говорить не просто про сильну особистість. Він говорить про людину, що здатний перебудовувати мир за своїм розсудом, творити нові закони світобудови, — про человеко бога Три правди у п’єсі трагічно зіштовхуються, що й обумовлює саме такий фінал п’єси. Проблема в тім, що в кожній із правд є частина неправди й що саме поняття правди многомерно.
Яскравий приклад тому — і одночасно момент зіткнення різних правд — монолог Сатину про горду людину. Цей монолог вимовляє п’яна, занепала людина. І відразу виникає питання: ця п’яна, занепала людина — той же самий, котрий «звучить гордо»? Позитивна відповідь — сумнівна, а якщо негативний — те як же бути з тим, що «існує тільки людина>? Виходить, Сатин, що говорить цей монолог, — не існує? Виходить, що для того щоб сприйняти правду слів Сатину про горду людину, потрібно не бачити Сатину, вигляд якого — це адже теж правда Страшно, що нелюдське суспільство вбиває й калічить людські душі. Але головне в п’єсі те, що М.
Горький змусив сучасників ще гостріше відчути несправедливість суспільного устрою, змусив задуматися про людину, його волі. Він говорить своєю п’єсою: треба жити, не мирячись із неправдою, несправедливістю, але не погубити в собі доброту, жаль, милосердя