У суспільних вдачах їх царюють манірність, pruderie і сама обмежена, сама дрібна, соромлива моральність. Щось тверде й грубе є в їхніх вдачах, як необхідний результат вічного торгашества й вічної боротьби промислового духу із зовнішніми перешкодами. Енергія національного духу англійців, який вони зобов’язані своєю державною величчю, своею всесвітньої торговлею й своїми всесвітніми завоюваннями й поселеннями, трагічно виражалася в політичних і релігійних переворотах. Звідси ця похмурість і сувора велич їхньої поезії; звідси ж відбуваються і їхні великі успіхи в драматичній поезії: сама історія Англії є ряд трагедій, — і Шекспірові легко могла ввійти в голову думка писати трагічні хроніки Англії: матеріали були в нього під рукою, — коштувало тільки пожвавити їхнім духом поезії. Німець не породжений ні для світської, ні для політично-цивільної товариськості: що для француза салон, маскарад, театр, гулянка, бульвар, що для англійця парламент і біржа, — те для німця університет, учений з’їзд, учений комітет. Звідси ця дивна безліч університетів, що існують цілі століття; звідси ця особливість університетських вдач і звичаїв, ця протилежність буршества з філістерством. До тридцяти років німець буває буршем, і як незабаром годинникова стрілка стане на останній мінуті його тридцяти років, він негайно ж робиться філістером. Багато хто з німців навіть народяться філістерами й жодної мінутою, у своєму житті не бувають буршами, тоді як буршами вони ніколи не народяться й тільки прикидаються ними на час — вуж ніяк не долее тридцяти років. Німець уживется де завгодно; йому скрізь добре, скрізь батьківщина, і при всім цьому він скрізь вірний собі, скрізь той же кутастий і дивний німець. Це явище в самому живому зв’язку з основною идеею історичному-національно-історичного життя німців: вони в знанні визнають те, чого ще ні, але що повинне бути по розуму, і відкидають те, що є в дійсності, але чого б не повинне бути по розуму, а живуть у злагоді й у світі із всякою действительностию: для німця знати й жити дві зовсім різні речі. Німець більше сім’янин, чим хто-небудь, і нічого не може бути піднесеніше й сладостнее, а разом з тим і пошлее його сімейного счастия: таке властивість усякої однобічності й винятковості!.. Цукор гарна річ, але спробуйте зробити обід з одного цукру або на одному цукрі — буде й приторно й нездорово. На жодному мові немає настільки високих пісень любові, як на німецькому, і на ньому ж більше, ніж на інші, написано нудотних до вульгарності серцевих виливів. І це ставиться не до одним дрібним талантів, не до однієї бездарності: що може бути приторнее й пошлее "Стелли", "Брата й сестри", "Германа й Доротеи?" — а Ґете був великий геній!
Таким чином, основна ідея національно-історичного значення народу, як повітря — основний елемент усякого існування, — проникає наскрізь і внутрішнє й зовнішнє життя народу, даючи себе почувати і як сума моральних переконань і принципів суспільства, і як образ і форма життя, — тобто як вдачі й звичаї народу. Великий поетичний талант, що є серед такого народу, так сказати, з молоком своєї матері всмоктує в себе готове вже зміст для своєї майбутньої поезії, для своїх майбутніх створінь, — і вільно, без усяких зусиль і натяжок виражає в них і достоїнство й недоліки основної ідеї історичному-національно-історичного життя свого народу
Дивлячись на Державіна, як на російського Пиндара, Горация й Анакреона разом, повинне колись вирішити питання: чи були в його час історичні й суспільні елементи, які могли б дати готові матеріали для його таланта, готовий зміст для його поезії? От у чому питання, а зовсім не в тім, що Державін був нащадок Багрима, північний бард і що в його поезії щедрою рукою розсипані алмази, сапфіри, смарагди і яхонти…
Яку ідею призначено виражати Росії, — визначити це тим сутужніше й навіть із, що європейська історія Росії почалася тільки з Петра Великого й що тому Росія є країна майбутнього. Росія, в особі утворених людей свого суспільства, носить у душі своєї непереможне передчуття великости свого призначення, великости свого майбутнього. І не захоплюючись ні дитячими фантазіями, ні помилковим патріотизмом, можна сказати сміло, що є факти, що перетворюють це передчуття в переконання. Всі великі народи мали своїх великих представників або в історичних, або в міфічних особах. Багато мала перших древня Греція, але жоден з них не виразив собою так повно національного духу, як міфічне особа божественного Ахілла, оспіваного царем грецьких поетів — Гомером. Ми, росіяни, мали свого Ахілла, що є незаперечно історичну особу, тому що від дня його смерті протекло тільки 118 років, але який є міфічна особа з боку неосяжної великости духу, колосальності справ і неймовірності чудес, їм зроблених. Петро був повним вираженням російського духу, і якби між його натурою й натурою російського народу не було кревного споріднення, — його перетворення, як індивідуальна справа сильного засобами й волею людини, не мали б успіху. Але Русь неухильно йде по шляху, зазначеному їй творцем її. Петро виразив собою велику ідею самозаперечення випадкового й довільного на користь необхідного, грубих форм ложно розвинених народностей на користь розумного змісту національного життя. Этою високою способностию самозаперечення володіють тільки великі люди й великі народи, і нею-те російське плем’я піднялося над всіма слов’янськими племенами; у ній-те й полягає джерело його теперішньої могутності й майбутньої величі. До Петра російська історія вся полягала в одному прагненні до зчленування роз’єднаних частин країни й зосередженню її навколо Москви. У цьому випадку допомогло й татарське ярмо, і грізне царювання Іоанна. Цементом, що з’єднав розрізнені частини Русі, була перевага московського великокнязівського престолу над долями, а потім знищення їх і єдність патріархального звичаю, що заміняв право. Але епоха Самозванців показала, як ще не досить твердий і достатній був цей цемент. У царювання Алексія Михаиловича виявилася живаючи необхідність реформи й зближення Русі з Европою. Було зроблено багато спроб у цьому роді; але для такої великої справи потрібний був і великий творчий геній, що і негайно з’явився в особі Петра. Зі смертию його надовго закотилося сонце російського життя, і до царювання Катерини II ледь підтримувалися встановлені Петром форми, без подальшого розвитку, руху вперед. Велика продовжила справу Великого, і Русь швидко рушила по шляху успіху. Катерина II піклувалася не про підтримку вже застарілих форм епохи Петра, а про їхній розвиток. — Це була велика епоха в історії Русі, хоча в той же час ця епоха майже стільки ж домашня справа у відношенні до Русі, скільки й епоха Петра: обидві вони були запорукою майбутнього всесвітньо-історичного змісту. Але для поезії просто, без подальших європейських претензій, епоха Катерини II була сприятлива: у продовження її міг з’явитися принаймні зародок поезії, — і він з’явився
Скажуть: Росія, ще до Катерини Великої, тримала твердий голос на сеймі європейському, і її політичне значення важко лежало на вагах європейської політики. Це доконана правда, який ми й не думаємо оспоривать; але ми говоримо не про політичне всесвітньо-історичне значення, а про моральне всесвітньо-історичне значення, що проявляється в науці, у мистецтві, у сучасно історичній ідеї самого політичного прагнення. Нам знову скажуть, що в царювання Катерини II Росія була вже образованною страною й що дух XVIII століття в ній так само відбивався, як і в Пруссії, при Фрідріху II; що Росія не тільки читала в оригіналі тодішніх знаменитих письменників Франції, але що ці знамениті письменники навіть переводилися на російську мову. Це справедливо, тільки із цим не можна погодитися безумовно. У царювання Катерини II освіта й освіченість були дійсно європейські й більш-менш у дусі XVIII століття; але вони зосереджувалися при дворі, не виходячи за його межі. Тоді тільки один клас суспільства був причетний європейській освіті й освіченості: це — вище дворянство, що мало доступ до двору, або, краще сказати, вельможество, що не мало щодо цього нічого загального з іншими класами суспільства. Але один і притім найменший по числу клас суспільства ще не становить цілого суспільства, особливо, якщо він своїм високим положенням роз’єднаний з іншими класами. У царювання Олександра Благословенного й середнє дворянство, значне по числу, з’явилося просвещеннейшим і образованнейшим станом порівняно з іншими. Тому дуже зрозуміло, що в той час всі замечательнейшие письменники наші належали винятково цьому стану. У теперішнє благополучне царювання освіта й освіченість помітно поширилися не тільки між середнім станом (розуміючи під цим словом так званих "різночинців"), але й між нижчими класами: принаймні тепер не рідкість утворені й навіть освічені люди з купецького й міщанського стану, з яких деякі навіть користуються більш-менш почетною известностию в літературі. І тому ніяк не можна сказати, щоб тепер не було в Росії суспільства й навіть суспільної думки. Але в царювання Катерини нічого цього й бути не могло, за законом історичної послідовності. Тоді дійсно перекладали по-російському філософські казки Вольтера й "Нову Элоизу" Руссо, але їх читали, як читали "Нещастного Никанора, російського дворянина", "Пригоди Мирамонда" Эмина, "Письмовник" Курганова й тому подібні книги, добродушно не підозрюючи ніякої різниці між тими європейськими утворами й цими саморобними добутками домашнього готування.244 І XVIII століття відбилося тільки на одному вельможестві, як ми вище помітили. Але як Державін, за свій талант, увійшов у знать, те й на ньому не міг не відбитися, більш-менш, XVIII століття. Можна сказати, що в утворах Державіна яскраво отпечатлелся росіянин XVIII століття. Але колись ніж розглянемо ми, як і до яких ступенів отпечатлелся це століття на Русі єкатерининської епохи і як те ж століття відбилося на поезії Державіна, скажемо, що всі твори Державіна, разом узяті, далеко не виражають у такій повноті й так рельєфно російського XVIII століття, як виражений він у чудовому вірші Пушкіна "До вельможі". При судженні про російський XVIII столітті й поетичному виразнику його, Державіні, не можна не взяти в міркування цього вірша Пушкіна: