Але в здравьи й у спокойстве духу
Помірність є кращий бенкет
Ту ж думку знаходимо ми в багатьох віршах Державіна; але з особенною різкістю висловилася вона в оді "До першого сусіда", одному із кращих творів Державіна
Кого розкішними бенкетами,
На вологих невських островах,
Між тінистими древами,
На мураві й на квітах,
У наметах перських, златошвенних,
Із глин китайських дорогоцінних,
З віденських чистих кришталів,
Кого настільки славно пригощаєш
И для кого ти марнуєш
Скарбу скарбниці твоєї?
Гримить музика; чутні хори
Вкруг ласих твоїх столів,
Ласощів і ананасів гори,
И безліч інших плодів
Приваблюють почуття й харчують;
Младие діви пригощають,
Підносять провина низкою —
И алиатико із шампанським,
И пиво російське із британським,
И мозель із зельтерською водою
У вертепі мармуровому, прохолодному,
У якому ллється водостік,
На ложі троянд запашному,
Серед млості, ліні й отрад,
Любов’ю розпалений жагучий,
Із младой, веселою, прекрасної
И с ніжною німфою ти сидиш:
Вона співає, — ти пристрастю танеш,
Те з нею у весельи потопаєш,
Те, стомлений веселощами, спиш
Скільки в цих віршах одушевления й захвату, що свідчать про особистий погляд поета на пиршественную життя такого роду! У цьому видний дух російського XVIII століття, коли пишнота, розкіш, прохолоді, бенкети, здавалося, становили мету й розгадку життя. З усіма своїми розсудливими толками про "помірності" Державін мимоволі, може бути, часто несвідомо, надихається захватом при зображенні картин такого життя, — і в цих картинах набагато більше щирості й задушевності, чим у його філософських і моральних одах. Видно, що в перші говорить душа й серце; а в других — холодний розум, що резонерствує. І це дуже природно: поет тільки тоді й щирий, а отже тільки тоді й вдохновенен, коли виражає безпосередньо властивій душі його переконання, корінь яких росте в ґрунті історичної громадськості його часу. Але, як ми помітили колись, — пиршественная життя було тільки одною стороною того часу: на іншій його стороні ви завжди побачите смутне почуття від думки, що не можна ж століття бенкетувати, що переворот колеса фортуни або нещадна смерть покладуть же, рано або пізно, кінець цього прекрасного життя. І тому інша половина цієї прекрасної оди розчинена смутним почуттям, що, однакоже, не тільки не шкодить внутрішній єдності оди, але в собі-те саме й містить його причину, тому що воно, це смутне почуття, є необхідним наслідком того весело захопленого святкового почуття, що висловилося в першій половині оди
Ти спиш — і сон тобі мріє,
Що повік благополучно ти;
Що саме небо розсипає
Блаженства вкруг тебе квіти;
Що парку днів твоїх не косить;
Що відкуп знову тобі приносить
Сибирски гори срібла,
И дощ златой до тебе лиется.
Блаженний, хто поутру прокинеться
Так щасливим, як був учора!
Блаженний, хто може веселитися
Беспереривно в житті цей!
Але рідкому плавцю трапиться
Безбідно плавати серед морів:
Там бурхливі дихають непогоди,
Горам подібно женуть води
И с пеною пісок каламутяться
Петрополь сосни осіняли,
Але вихром пораженни впали:
Тепер коріннями нагору лежать
Мінливість — частка смертних;
У премінах смаку — щастя їх;
Серед утіх своїх незліченних
Бажаємо ми втіх інших
Прийдуть, прийдуть годинник ті нудні,
Коли твої ланіти гладкі
Престануть грації тріпати;
И, може бути, з тобою в розлуці,
Твоя вуж Пенелопа в нудьзі
Килим не буде розпускатися
Не буде, може бути, плекати
Доля вуж більше тебе,
И ветр сприятливий віяти
У твоє вітрило: бережи себе!
У заключних віршах оди Державін особливо вірний духу свого часу:
Доки течуть годинник златие
И не дозріли скорботи злі, —
Пий, їли й веселися, сусід!
На світі жити нам час терміново;
Веселощі те лише нехибно,
Раскаянья за яким немає.
Почуття насолоди жизнию приймало іноді в Державіна характер незвичайно приємний і граціозний, як у цьому чарівному вірші — "Гостеві", що дихає, крім того, боярським побутом того часу:
Сядь, милий гість, тут на пуховому
Дивані м’якому відпочинь;
У цьому тонкому пологу перловому,
И в дзеркалах навколо засни:
Здрімни після стола трошки;
Приємно годинка похрапеть;
Златой коник, сірка мошка
Сюди не можуть залетіти
Трапиться, що зі снів чарівних
Присниться тут тобі який:
Хоч скарб із хмар небесних
Златой посиплеться рікою,
Хоч дівчини мої домашни
Рукою тобі махнуть, — я радий:
Любовні приємні каверзи,
И поцілунок у цьому житті скарб
Отже, от споглядання, що становить основний елемент поезії Державіна; от де й от у чому відбився на російському суспільстві XVIII століття й от де є Державін виразником російського XVIII століття. І в жодному з його віршів цей мотив не висловився з такою полнотою і яркостию ідеї, такою торжественностию тону, такою полетистостью фантазії й таким громозвучием слова, як у його чудовій оді "На смерть кн. Мещерского", що разом з "Водоспадом" і "Фелицею" становить ореол поетичного генія Державіна, — краще із усього, написаного ім. Незважаючи на деяку напруженість, на трохи риторичний тон, що становили необхідну умову й неминучий недолік поезії того часу, — скільки величі, сили, почуття й скільки щирості й задушевності в цій дивовижній оді! Та і як не бути щирості й задушевності, якщо ця ода — сповідь часу, крик епохи, символ її понять і переконань! Як колосальний у нашого поета страшний образ цієї нещадної смерті, від фатальних пазурів якої не тікає ніяка тварина! Скільки розпачу в цій характеристиці збройного косою кістяка: і монарх і в’язень — їжа хробаків; злість стихій пожирає самі гробниці; навіть славу зяє стерти час; немов швидкі води ллються в море — ллються дні й роки у вічність; царства ковтає жадібна смерть; ми стоїмо на краї безодні, у яку повинні прожогом низринуться; з жизнию одержуємо й смерть свою — народимося для того, щоб умерти; все разить смерть без жалості:
И зірки нею сокрушатся,
И солнци нею згасять,
И усім світам вона загрожує!
Від цього страшного світогляду вражений розпачем дух поета звертається вже властиво до людини, про жалюгідну долю якого він колись злегка натякнув:
Не думає лише смертний умирати
И бути себе він вічним сподівається, —
Приходить смерть до нього, як тать,
И життя внезапу викрадає
На жаль! де менше страху нам,
Там може смерть осягти скоріше;
Її й громи не швидше
Злітають до гордих височин
Що ж навело поета на споглядання цієї страшної картини жалюгідної долі всього сущого й людини особливо? — Смерть знайомого йому особи. Хто ж була ця особа — Потьомкін, Суворов, Безбородко, Бецкий або іншої хто з історичних действователей того часу? — Немає: те був —
Син розкоші, прохолодей і млостей!
ПРО, XVIII століття! про, росіянин XVIII століття!..
Син розкоші, прохолодей і млостей,
Куди, Мещерский, ти сокрился?
Залишив ти цього життя брег,
До брегам ти мертвих вийшов:
Тут персть твоя, а духу немає.
Де ж він? — він там. Де там? — не знаємося
Ми тільки плачемо й волаємо:
"ПРО, горі нам, породженим у світло!"
Доберіть зміст цієї строфи — і ви погодитеся, що це крик подавленої жахом душі, лемент нестерпного розпачу… А тим часом вихідним пунктом цього страшного споглядання жалюгідної долі людини — не інше що, як смерть багатія… Можна подумати, що бідняк, що вмер з голоду, серед обірваної сім’ї, у передсмертній агонії прохального хліба, — не збудив би в поеті таких сумних почуттів, таких безвідрадних криків… Що робити! у всякого часу своя хвороба й свій недолік. Час наше краще минулого, а не ми краще батьків наших; якщо мотиви наших страждань вище й шляхетніше, якщо ремство розпачу виривається зі стиснутих, здавлених грудей нашої не побачивши багатія, що вмер від индижестии {Від французького слова indigestion — пересичення. — Ред.}, а побачивши невизнаного таланта, стражденного достоїнства, убитого шляхетного прагнення, що не збулися поривів до великого й прекрасному…