Князі квочками не клохчут,
Улюбленці вьявь їм не регочуть
И сажею не мажуть пик. 256
Ти відаєш, Фелица, праві
И человеков і царів:
Коли ти просвіщаєш вдачі,
Ти не дуриш так людей;
У твої від справ отдохновенья
Ти пишеш у казках поученья
И Хлору в абетці повторюєш:
"Не роби нічого худого —
И самого сатира злого
Брехуном знехтуваним створиш".
Заключна строфа оди дихає глибоким побожним почуттям:
Прошу великого пророка
Так пороху ніг твоїх торкнуся,
Так слів твоїх сладчайша струму
И лицезренья наслаждусь!
Небесні прошу я сили,
Так їх простря сафирни крили,
Невидимо тебе зберігають
Від всіх хвороб, зол і нудьги;
Так справ твоїх у потомстві звуки,
Як у небі зірки, возблестят.
Оду цю Державін писав, не думаючи, щоб вона могла бути надрукована; всім відомо, що вона випадково дійшла до відома государині. Отже, є й зовнішні докази щирості цієї, повної душі віршів:
Хвали мої тобі приметя,
Не мни, щоб шапки, иль бешмета 257
За них я від тебе бажав
Відчути добра приятство —
Таке є душі багатство
Якого Крез не збирав
Ода "Зображення Фелици" розтягнуте й розведена водою риторики, але в ній є чудові строфи в pendant {Відповідність. — Ред.} до оди "Фелица", чому ми й виписуємо їх тут:
Пригадай, щоб вона віщала
Незліченним її ордам:
"Я щастя вашого шукала
И в вас його знайшла я вам;
Ставши самі ви собі слухняні,
Живете, славьтеся в моє століття
И будьте настільки благополучні,
Колико може людина
Я вам даю волю мислити
И розуміти себе, цінувати,
Не в рабстві, а в підданстві числити
И в ноги мені чолом не бити;
Даю вам право без препони
Мені ваші потреби представляти,
Читати й знати мої закони
И в їх помилки зауважувати
Даю вам права збиратися
И в думах золото збирати,
До мене послами відправлятися
И не завжди мене хвалити;
Даю вам права неупереджено
У судді один одного вибирати,
Самим справи свої всевладно
И починати й окончать.
Не забороню я віршотворцям
Писати й нісенітницю й лестощі,
Халдеям, новим чудотворцям
Махати з парфумами, пити і є;
Але я у всім, що лише незлобно,
Потщуся байдужої бути;
Чудово й спокійно
Мої благодеянья лити".
. . . . . . . . . . . . . .
Рекла б: "Почто писати устави,
Коль їх у диванах не творять?
Розпусні — вельможею вдачі —
Народу цілого розпуста
Ваш борг монархові, богові, царству
Служити — і клятвою не грати;
Неправді, злості, винагороді, підступництву
Шляхи всюди припиняти:
Упереджений суд розбою злее;
Судді — вороги, де спить закон:
Перед вами громадянина шия
Протягнена без оборон".
. . . . . . . . . . . . . . .
Представ, щоб усе царівна засобу
У посібник собі брала
Попереджати народу бедства
И зберігати його від зла;
Щоб відчинила всім дорога
Чрез пошту листа до неї писати;
Веліла б у свої чертоги
Для объясненья допускати
. . . . . . . . . . . . . . .
Представ її облокоченну
На зороастров бовдур,
Смотрящу там на всю вселенну,
На огнезвездний океан,
Вещающу: "Про ти, предвечний,
Який волею своєї
Колеса рухаєш швидкоплинні
Вратящейся природи всієї!
Коли ти їсти душа єдина
Движенью цих величезних тіл:
Те ти ж, звичайно, і причина
И моральних народних справ;
Тобою царства зростають
Твоє знаряддя царі:
Тобою вони й померцают,
Як блиск вечерния зорі
Настав мене, мирів содетель!
Так волі випливаючи твоєї,
Тебе люблю й чеснота
И зижду счастия людей;
Так визнана гідною любові,
Надзору твоїх очес,
Щоб я за кажду краплю крові,
За кожну би краплю зліз
Народу мого пролитих
Тобі ответствовать могла,
И почуттів душі моєї прихованих
Тебе свідком кликала".
"Бачення мурзи" належить до кращих од Державіна. Як всі оди до Фелице, вона написана в жартівному тоні; але цей жартівний тон є істинно високий ліричний тон — сполучення, властиве тільки державинской поезії й складова її оригінальність. Як жаль, що Державін не знав або не міг знати, у чому особливо він сильний і що становило його щире покликання. Він сам свої риторично пишномовні оди волів цим жартівним, у яких він був так оригінальний, так народний і так піднесений, — тоді як у перші він і надутий, і натягнуть, і безбарвний. "Бачення мурзи" починається превосходною картиною ночі, що споглядав поет у кімнаті свого будинку; поетична ніч настроїла його до пісень, і він оспівав тихе блаженство свого життя:
Що карлой він і велетнем
И дивом світла не породжений;
И що не створено бовдуром
И оних шанувати не примушений
Далі полягає чудовий, поетично й спритно виражений натяк на подарунок, так зненацька отриманий їм від монархині за оду "Фелица":
Блаженний і той, кому царівни
Який би не було орди,
З теремів своїх бурштинових,
И сребророзових світлиць,
Начебто з улусів дальних,
Нишком від придворних осіб,
За росказни, за растобари,
За вирши, иль за що-небудь
Нишком драгие дарунки
И в досканцах червінці шлють
Явище гнівної Фелици, у всіх атрибутах її царственої величі, перериває мрії поета. Фелица докоряє його за лестощі; вона говорить йому:
. . . . . . . . .Коли
Поезія не навіженство,
Але вишний дарунок богів: тоді
Цей дарунок богів крім лише до честі
И к поученью їхніх шляхів
Бути повинен звернений, — не до лестощів
И тлінній похвалі людей
Владики світла люди ті ж,
У них страсті, хоч на них вінці:
Отрута лестощів їх шкодить не рідше:
А де поети не підлесники?
Відповідь поета на докори зниклого бачення Фелици дихає искренностию почуття, жаром поезії й містить у собі й автобіографічні риси й риси того часу:
Можливо ль, лагідна царівна!
И ти до мурзи щоб своєму
Була сувора настільки й гнівна,
И стріли до серця моєму
И ти, і ти щоб кидала,
И полум’я душі моєї
До себе й ти не схвалювала?
Досить без тебе людей,
Досить без тебе поетові
За кажду думка, за кожний вірш
Ответствовать лихому світлу