Державін був співаком царюючого будинку в Росії, і не можна з подивом не зупинитися на його пророчих одах на народження царствених дитин, згодом Олександра Благословенного й нині благополучно царюючого імператора Миколи. Кому не відома прекрасна ода "На народження на півночі порфірородного отрока": у ній є два вірші, що мимоволі зупиняють на собі увага здивованого читача:
Будь страстей своїх владетель,
Будь на троні людин!
Інша пророча ода Державіна — "На хрещення великого князя Миколи Павловича"; у ній вражають вірші:
Дитя рівняється із царями!
Батькам по крові,
По сані — велетень;
По доброті, любові,
Полсвета владар!
Він буде, буде славний,
Душею Катерині рівний
Державін співав воцаріння Олександра й багато подій його царювання, особливо події 1812-1814 років. В останні чутні вже, що слабшають звуки, ніколи голосної ліри; але в одах, якими він привітали нове доброчинне світило Русі, місцями проблискують іскри поезії. Таке, наприклад, початок оди "На сходження на престол імператора Олександра I-Го":
Століття новий! Цар младой, прекрасний
Прийшов днесь до нас весни шляхів!
Мої предвестья велегласни
Уже збулися, збулися долею
В оді "Царевичеві Хлору" старий Державін настроїв свою музу на колишній лад, яким хвалили Катерину й оспівав Олександра. У поетичному відношенні ця ода далеко не те, що "Фелица", і здається наслідуванням їй; але по думках, по змісту це одна із замечательнейших од Державіна
Її коштувало б виписати тут всю, до останнього вірша. Вона краще всяких міркувань показує, у якому зв’язку перебуває поезія з положенням суспільства. Але це була пісня лебедя: знаменитий і прославлений у царювання Олександра більш, ніж у царювання Катерини, Державін був людиною, що віджила своє століття. Явище Крилова, Карамзина, Дмитрієва, потім Озерова й нарешті Жуковського й Батюшкова, показало, що в суспільстві вже дозріли нові елементи для поезії й що, у міру повноти цих елементів, були й співаки різноманітні, а не співаючі, як колись, усе на один голос. Це був успіх часу, і не провина Державіна, що він належав до іншого століття й залишився йому вірний у далекому для нього новому часі: він зробив усе, що міг у той час зробити людина з таким величезним даруванням. Не будь Катерини, не було б і Державіна: квіти його поезії розпустилися від променя її освіченої уваги. Цій увазі він був зобов’язаний і своею славою: суспільство не мало потребу у віршах Державіна й не розуміло їх, а ім’я його знало, дивуючись, що за вірші дають і золоті табакерки, і чини, і місця, роблять вельможею бідного й незнатного дворянина. Але такий хід ідеї: вона йде до своєї мети, навіть і такими шляхами, які, здавалося б, скоріше відвели її від мети, чим привели до неї: простої цікавість багатьох непомітно познайомило з віршами й навернуло до них. І коли, чрез розмноження училищ і гімназій, чрез підстава нових університетів, у царювання Олександра поширилася освіта, тоді Державіна стали читати й довідалися його як поета, а не тільки як знатної людини
У багатьох віршах Державіна особистий характер його як людини є з досить гарної сторони. Незважаючи на те, що його століття було століття милостивцев і що лестощі й догідництво вважалися чеснотами, він лестив більше як ритор, чим як поет. Коли Суворов, у відставці, перед походом в Італію, проживав у селі без справи, Державін не боявся хвалити його печатно. Ода "На повернення графа Зубова з Персії" належить до таких же сміливих його вчинків. 260 "Водоспад", написаний після смерті Потьомкіна, є, без сумніву, стільки ж шляхетний, скільки й поетичний подвиг. Судячи з могутності Потьомкіна, можна було б припустити, що більша частина віршів Державіна присвячена його прославлянню; але Державін при житті Потьомкіна дуже мало писало на честь його. Він згадує про нього в оді "Осінь під час облоги Очакова"; його оспівав він під ім’ям Решемисла, пристойно й скромно; є ще ода за назвою "Переможцеві": у ній Потьомкін звеличений вище зірок, досить поганими віршами. Але от і все: а це занадто небагато, навіть занадто мало для такої могутності, яке представляє собою Потьомкін! Поверх того, у відношенні до лестощів не можна строго судити Державіна: він жив у такі врочисті й хвалебні часи, коли співати й лестити значила те саме й коли ніяка сила характеру не могла врятувати людини від необхідності ухилятися лестощами від лих. Повинне сказати правду: за багато справ і самий сатирик не може не шанувати Державіна. До числа таких справ належить його ода "Пам’ятник героєві", написана на честь Репніну, що перебував у той час під опалою в Потьомкіна і який згодом дуже погано заплатив за неї поетові. По службі, у справі правосуддя, Державін прослил навіть "неспокійним" людиною — епітет, що, як відомо, дається тільки таким людям, які без жаху й обурення не можуть бачити подлостей і несправедливостей, ім’ям правосуддя й закону чинених ябедниками й крючкотворцами…
Щоб вірно характеризувати й визначити значення Державіна як поета, повинне звернути увагу на його власний погляд на поезію й поета. В артистичній душі Державіна перебувало глибоке передчуття великости мистецтва й достоїнства художника. Це доводиться багатьма істинно натхненними місцями в його добутках і навіть чудовими окремими віршами. Ми неодмінно повинні вказати на них, як на факти для судження про Державіна як поеті. В оді "Аматорові мистецтв", невдалої й навіть дивної в цілому, увага мислячого читача не може не зупинитися на наступних віршах:
Боги погляд свій відвертають
Від нелюблячого муз;
Фурії йому влагают
У серце черство грубий смак,
Спрагу злата й сребра.
Ворог він загального добра!
Ні сльоза вдовиць не торкне,
Ні сиріт нещасних стогін:
Нехай у крові вселенна тоне
Був би щасливий тільки він;
Більше б зібрав срібла
Ворог він загального добра!
Напроти того, дивляться
Боги на улюбленця муз;
Серце ніжне влагают
И витончений ніжний смак:
Усім душу його щедра
Друг він загального добра!
Якщо б ці вірші прозаичностию й шероховатостию вираження не вражали нашого смаку, розпещеного добірністю новітньої поезії, їх можна було б прийняти за переклад з якої-небудь п’єси Шиллера в древньому смаку. Свідомість високого свого покликання Державін виразила особливо в трьох п’єсах. Дивна й невитримана в цілому п’єса "Лебідь" є як би прелюдія до чудового вірша "Пам’ятник":
Надзвичайним я пареньем
Від тлінна миру відділюся, 261
З душею бессмертною й пеньем,
Як лебідь у повітря піднімуся
У двоякому образі нетлінний,
Не затримаюся у вратах митарств;
Над заздрістю звеличений,
Залишу під собою блиск царств
Так, так! хоч родом я не славний;
Але, будучи улюбленець муз,
Іншим вельможам я не дорівнює
И самою смертю предпочтусь.
Не укладе мене гробниця,
Серед зірок не перетворюся я в порох,