Шумить, і як зірка блищить,
И іскри в слід свій розсипається
Цей дух — тінь Потьомкіна; але що ж це за прозаїчний опис, нічого не виражає! І невже дух Потьомкіна неодмінно повинен обганяти вітер, обдивлятися царства раптом, шуміти, блищати, подібно зірці, і сипати іскрами по своєму сліді? Риторика!
Чий труп, як на распутьи імла,
Лежить на темному лоні ночі?
Простої руб’я чресла,
Дві лепти покривають очі,
Притиснуті до хладной грудей персти,
Вуста безмолствуют отверсти!
Чий одр — земля; кров — повітря синь;
Чертоги — вкруг пустельні види?
Не ти чи, щастя, слави син,
Чудовий князь Тавриди?
Не ти чи з висоти честей
Незапно впав серед степів?
Не ти ль наперсником біля трону
У північної Мінерви був;
У храмі муз, друг Аполлона,
На поле Марса вождем слил;
Решитель дум у війні й світі,
Могущ — хоча й не в порфірі?
Не ти ль, що зважити сміливий
Міць Росса, дух Катерини,
И, обпершись на них, хотів
Вознесть свій грім на ті стромовини,
На яких древній Рим стояв
И всьому всесвіту коливав?
Не ти ль, що орди сильні
Сусідів хижих винищив,
Великі області пустельні
У гради, у ниви звернув,
Покрив Понт Чорний кораблями,
Потряс середовище землі громами?
Не ти ль, що знав обрати
Гідний подвиг росской силі,
Стихії самия потоптати
В Очакові й в Ізмаїлі,
И твердою зухвалістю такий
Бути дивом хоробрості самої?
Рє ти, найвідважніший зі смертних,
Ширяючими задумами розум!
Не йшов ти серед шляхів відомих,
Але проклав їх сам, — і шум
Залишив по собі в нащадки;
Рє ти, про дивовижний вождь Потьомкін!
Рє ти, якому врата
Урочисті творили;
Мистецтво, розум, краса —
Недавно лавр і мирт сплітали;
Забави, розкіш вкруг цвіли
И щастя зі славою слідом ішли!..
От ця поезія, не риторика! Правда, і в цих віршах не без недоліків; але вони вибачаються духом часу. Під час Державіна не можна було сказати: "гідний подвиг російської сили": це було б низько й незгідно із ширянням оди; неодмінно потрібно було сказати: "гідний подвиг росской сили": слова "росский" і "росс" здавалися тоді не тільки незвичайно звучними, але й чудово розумними… Вираження: наперсник у північної Мінерви, друг Аполлона в храмі муз, вождь на поле Марса, для нас занадто прозаїчні, але, по поняттях того часу, у них-те й полягала вся сутність поезії. За цими прекрасними поетичними рядками знову треба риторика, і притім досить нескладна:
Рє ти, небесний плід дарунка
Кому ледь я присвятив;
У співзвучність голосного Пиндара
Мою настроїти ліру думав;
Оспівати перемогу Ізмаїла. 236
Оспівав… Але смерть тебе скосила!
На жаль! і хорів солодких звук
Моїх у стенанье перетворився;
Звалилася ліра зі слабких рук,
И я там у сльози поринув,
Де безодня різнобарвних зірок
Чертог виявляли райських місць
За етою риторикою знову треба поезія:
На жаль! і громи оніміли,
Ревучі тебе навколо;
Полки твої осиротіли,
Наповнили риданьем слух;
И все, що біля тебе блищало,
Унило й сумно стало
Потух лавровий твій вінок,
Гранована булава впала,
Меч у полножни ввійти ледве міг, —
Катерина возридала!
Полсвета потряслося за нею
Незапной смертию твоєї!
Тепер знову гола риторика:
Оливи свіжі й зелені
Приніс і кинув Мир з рук
Споріднення й дружби крики, стогони
И муз ахейских жалюгідний звук
Навколо Перикла лунає:
Марон по Меценаті рветься
Який почестей у променях,
Як якийсь цар, як би на троні
На сребророзових конях,
На златозарном фаетоні,
У сонмі вершників блищав
И в смертний, чорний одр упав!
За риторикою знову випливають проблиски поезії:
Де слава? де великолепье?
Де ти, про сильна людина?
Мафусаила долголетье
Лише був б сон, лише тінь наше століття,
Все наше життя не що інше,
Як лише мріяння порожнє
Иль немає! важка якась куля,
На ніжному волоску висячий,
У який бур, громів удар
И блискавки небес ярящи
Отвсюду безупинно б’ють,
И, ах! зефири легкі рвуть
А от і чиста поезія:
Єдина година, одне мгновенье
Зручні царства вразити,
Одне стихиев дуновенье
Гігантів у порох перетворити;
Їх шукають місця — і не знають;
У пилу героїв зневажають!
Героїв? Немає! але їхньої справи
З мороку й століть блищать;
Нетлінна пам’ять, похвала
И з руїн вилітають;
Як пагорби, труни їх цвітуть;
Напишется Потьомкін праця
Тепер знову риторика:
Театр його був край Эвксина,
Серця зобов’язані — храм;
Рука з вінком — Катерина;
Гремяща слава — фіміам;
Життя — жертовник торжеств і крові,
Гробниця — жаху, любові
Наступні за тим п’ять строф, що зображують страх турков при думці про Ізмаїла й радість "Росіян" при погляді на російський флот у Чорному морі, — сповнені риторики й у думці й у виконанні. Інші дев’ять строф виконані поезії, особливо ці дві:
Поутру сонячним променем
Як монумент златой запалиться,
Лежать обійняті сарни сном,
И пара навколо пагорбів виется,
Пришедши, старець напис зрить:
"Тут труп Потьомкіна прихований!"
Алцибиадов порох! І сміє
Хробак плазувати вкруг його глави?
Взяти шолом ахиллов не боїться,
Знайшовши в поле, Фірс? На жаль!
И плоть і праця коли зотліває;
Що ж нашу славу становить?..
Ми розібрали один із кращих віршів Державіна, і це дає нам право не робити подальших розборів такого роду, тому що вони захарастили б статтю виписками. Отже, повторюємо, що невитриманість у цілому й частковостях, перевага дидактики, що збивається на резонерство, відсутність художності в обробці, суміш риторики з поезиею, проблиски геніальності з незбагненними чудностями — бот характер всіх творів Державіна
Яка ж, запитають нас, причина цього: чи та, що Державін не поет; чи та, що його талант був незначний, або що в нього зовсім не було таланта?
Ні те, ні інше, ні третє… Відповідь на це питання вже зроблений нами на початку статті: що було там висловлене нами загалом, як теорія, те прикладемо ми тепер до питання про поезію Державіна, як кфакту.
Державін була людина, обдарований великими творчими силами, — і він зробив усе, що можна було йому зробити в той час. Не його провина, що він з’явився в те, а не в наш час; не його провина, що поезія не падає готова прямо з неба, а виростає на землі, переходячи через всі ступені розвитку, як усе зростаюче
Поезія в кожній країні має свою історію, отже, не дивно, що й у Росії вона також мала свою історію. Батько російської поезії, патріарх російських поетів, був не стільки поет, скільки вчений: ми говоримо про Ломоносова. Поезія російська не була тубільним кольором, вільно й самобутньо розвиненим із ґрунту національного духу; але, подібно нашій європейській цивілізації й нашій європейській освіті, вона була прививним, або — ще вірніше сказати — пересадженою рослиною.237 И отут-те полягає живаючи зв’язок Петра Великого з Ломоносовим, як причини з наслідком; наші критики звичайно випустять із уваги ця обставина: вони обвинувачують російську літературу в подражательности, у відсутності оригінальності й у той же час визнають Пушкіна, Грибоєдова й інших новітніх письменників оригінальними поетами, не розуміючи того, що якщо б наша поезія до Пушкіна не була подражательною, те й поезія від Пушкіна не могла б бути оригинальною й народною… Так, подражательность перших наших поетів надолужила собою оригінальність наступних. І ця обставина дає особливий характер нашої поезії і її історичному розвитку. Історія нашої поезії до Пушкіна вся полягає в зусиллі з риторики зробитися поезиею, із книжкової й шкільної стать естественною, з наслідувальної — оригинальною. Ломиносів повідомив російської поезії характер чисто риторичний, чисто шкільна й книжковий, — і велика справа його, святий його подвиг! Нам потрібна була поезія, будь-що-будь, — і Ломоносов дав нам саме таку поезію, крім якої ні йому, ні іншому кому, хоча й великому генії, дати було неможливо. Про Ломоносова взагалі затвердилася думка, що він був учений і анітрошки не поет; цієї думки не можна спростувати, але навряд чи можна й довести його справедливість. Покладемо, що Ломоносов був настільки ж поетична натура, як і сам Пушкін; але от питання: як і в чому б висловилася його поетична натура? Звідки б почерпнув він свідому ідею про існування поезії й про своє поетичне покликання? — Із суспільства? Але тодішнє суспільство не мало ніякого поняття про поезію, ще менш почувало потребу в ній, — і якщо воно дивилося на вірші Ломоносова не як на порожні баляси, а на нього самого не як на блазня, — причиною цьому був не талант Ломоносова, а заступництво Шувалова, увага імператриці… Отже, для свідомої ідеї поезії Ломоносову був один шлях — книга, навчання, наука, знайомство з Европою. Так воно й було. Тепер запитується: чи міг Ломоносов не підкоритися впливу своїх німецьких учителів, і зразки тодішньої німецької поезії чи могли дати поетичної діяльності Ломоносова інший напрямок, ніж те, що дійсно їй дали? Скажуть: щирий геній не покоряється далекому впливу й керується тільки власним творчим духом… Так, це правда, не покоряється, — але тільки тоді, коли вже вироблені й готові матеріали, з яких геній може творити; інакше в історичному процесі не буває. І от чому іноді пришестя одного генія приготовляется стількома іншими, з яких інші, може бути, тому тільки здаються менше його, що з’явилися колись його, що історія засудила їх на нижчі попередні роботи. Петро Великий, у те саме час що працював і розумом і сокирою, представляє собою, щодо цього, чудове виключення із загального правила. Отже, що ж залишалося робити Ломоносову? Насамперед йому треба було подумати про теорію, тоді як у поезії інших народів практика народила теорію, факт збудив потребу свідомості