И от Ломоносов думає про те, що таке поезія, як вона повинна бути, і, зрозуміло, дивиться на цей предмет, як дивилися на нього німці того часу. Потім йому потрібно було подумати про мову, про версифікацію, тому що до нього не було на Русі ні граматики, жодного вірша, написаного не силабічним розміром, далеким духу й невластивим гнучкості й багатству російської мови. (Тредьяковского отут нема чого брати до уваги.) Що ж було йому співати? Любов? — Але для вираження тої любові, що знайома була сучасному йому суспільству, досить було й народних весільних пісень, а про іншійа воно й не піклувалося. Ні, Ломоносов співав те, що було ближче до справи, що полягало в самій дійсності. Сонце російського життя надовго закотилося зі смертию Петра Великого й освітило її знову тільки зі сходженням на престол Катерини Великої; після жахів бироновской тиранії царювання Єлизавети I по справедливості здавалося епохою настільки ж счастливою, скільки й славною, — і Ломоносов співав "блаженство днів своїх", співав "люб’язні йому науки в найдорожчій батьківщині". Більше нема чого було б співати в той час і самому Шекспірові. Говорять, вірші його викривають оратора, а не поета: так інакше й бути не могло, навіть і в такому випадку, якби Ломоносов був стільки ж поетична натура, як і Пушкін. Але от ще питання: чому вірші Ломоносова так незвичайно гарні по своєму часі? Чому з його сучасників ніхто не писав таких гарних віршів? Чому вірші Сумарокова, що більше Ломоносова був відданий поезії і який з’явився після нього, так далеко гірше ломоносовских віршів? Отчого вірші Державіна зробили, після віршів Ломоносова, такий малий крок уперед, і те в найкращих його віршах, тоді як у більшій частині некращих вони гірше, ніж вірші Ломоносова в оді "До Іова", в "Ранковому" і "Вечірнім міркуванні про величність божием", які відрізняються чистотою мови, обличающею у творці їхньої людини вченого? Звичайно, "Мокрий амур" Ломоносова далеко не піде в порівняння з анакреонтическими віршами Державіна, але, по своєму часі, цей дивний вірш. Отже, питання про поетичне покликання й талант Ломоносова поки усе ще тільки — питання, і навряд чи їсти можливість вирішити його позитивно або негативно.
Звернемося до Державіна. Ніхто сам собою нічого не робить ні великого, ні малого; але, оглянувшись навколо себе, усякий починає або продовжувати, або заперечувати зроблене колись його: це закон історичного розвитку. Почуваючи похилість до поезії, ім’я якої був вуж печатно вимовлений у Росії й про яку носилися вже темні слухи в невеликому грамотному колі людей суспільства того часу, — Державін, природно, не міг не зупинити своєї уваги на Ломоносові й не підкоритися його впливу. І Державіна за це так само можна дорікати, як дитини за те, що він белькоче мовою батька свого, звуки якого вперше оголосили його слух, а не мовою, який він звуків не могла чути. Державін добродушно дивувався генієві Хераскова, високому ширянню Петрова; але його чуттю робить більшу честь, що він зважився наслідувати тільки одному Ломоносову. Ще більшу честь робить Державіну те, що з 1779 року він пішов власним своїм шляхом.238 Не думайте, однакож, щоб він на це зважився по свідомості недоліків поезії Ломоносова або по переконанню, що наслідування ні до чого не веде, а треба всякому бути самим собою: немає! для такої свідомості й такого переконання ще не наставав час, і Державіну нівідкіля було взяти їх. От що говорить він сам про добутки першої своєї епохи до 1779 року: "Всіх цих добутків своїх автор сам не схвалював, тому що хотів наслідувати Ломоносова, але почував, що талант його не був вселяємо однаковим генієм: він хотів ширяти, але не міг постійно витримувати, гарним набором слів, властивого єдино російському Пиндару велелепия й пишності; а для того в 1779 році обрав він зовсім особливий шлях, будучи предводимим наставляннями Батте й радами друзів своїх: Миколи Олександровича Львова, Василья Васильовича Капниста й Івана Івановича Хемницера". 239 Не думайте також, щоб "зовсім особливий шлях" означав повну незалежність від Ломоносова й доконану самобутність: такий швидкий перехід у той час був би стрибком, а в історії немає стрибків. Державін дійсно пішов своїм особливим шляхом, але не виходячи з-під впливу ломоносовской поезії: у поезії Державіна з’явилися вперше яскраві спалахи щирої поезії, місцями навіть проблиски художності, якась, йому одна властива, оригінальність у погляді на предмети й у манері виражатися, риси народностей, настільки несподівані й тим більше разючі в той час, — і разом з тим, поезія Державіна удержала дидактичний і риторичний характер у своїй спільності, що був повідомлений їй поезиею Ломоносова. У цьому видний природний історичний хід
До речі про дидактика. Вона була явищем неминучим і необхідним. Заняття поезиею повинне було чим-небудь бути виправдане в очах суспільства. Тепер усякий писака, назвавшись поетом, знайде кружок, що буде дивитися на нього з деякою повагою за те, що він — не проста людина, а "поет". Але ця містична повага до слова "поет" не раптом же з’явилося в російському суспільстві: воно розвилося в ньому часом і, звичайно, становить його прогрес, у порівнянні з попередніми епохами. Під час Ломоносова слова "поезія" і "поет", або, по-тодішньому, "пиит", звучали досить дико й були до того ж трохи споганені характерами двох перших росіян "пиитов" — Тредьяковского й Сумарокова. Якщо на поетів суспільство звернуло увагу, то не інакше, як внаслідок заступництва, що виявлялося ним висшею владою. "Дають чини, подарунки за вірші, — стало бути, вірші що-небудь так значать же", — так думало саме із собою тодішнє суспільство. Але потрібно ж було йому представити користь від поезії, щоб воно не вважало поезію за одне із блазенством. Так що суспільство! — самі поети того часу не вміли пояснити собі власну пристрасть до поезії інакше, як її високим покликанням — бути полезною для вдач суспільства. І якщо хочете, вони були праві: поезія дійсно є провісниця великих істин, в історичному русі людства що розвиваються; але насамперед вона — поезія, вільна творчість, самостійна сфера свідомості, який не можна й не повинне змішувати з философиею, хоча в них обох те саме зміст. Наші перші поети старого часу зрозуміли поезію, як приємна мораль, — і Мерзляків, теоретик цієї поезії, так виразив її сутність і ціль у віршах, запозичених їм у Тасса:
Так лікар болящої дитини до вуст
Несе фіал, сластьми вгодований по краях:
Щасливець, спокушений, п’є гірке целенье,
Обман йому дав життя, обман йому спасенье! 240
Виражаючись прозою, це значить, що поезія є позолоть на гіркій пігулці моралі… Думка обмежене й жалюгідне, але під його егидою починається всяка поезія, що виникла не безпосередньо з народного життя, а що з’явилося як нововведення, як якась суспільна установа… І за те спасибі йому: воно, ця думка, підтримало в нас і дало зміцнитися зародку поезії Ломоносова й Державіна. Було б украй несправедливо ставити їм у провину це. У діях великих людей буває два роди недоліків і помилок: одні походять від їхньої особистої сваволі або особистої обмеженості; інші — з духу й потреб самого часу. За недоліки й помилки першого роду можна й треба обвинувачувати великих действователей; недоліки ж і помилки другого роду можна й треба називати їхніми власними іменами, тобто недоліками й помилками, але ставити їх у провину великим действователям не можна й не повинне. Отже, мабуть, що Державін не міг бути, а тому й не був поетом-художником; його поезія — белькіт дитячого, виконаного життя й принадності, але не мовлення розумна чоловіка. І звідки ж взяв би він художність образів, пластичну обробку форми, якщо в його час про такі хитрості не було поняття, а отже не було в них і потреби? І потім, чи можна винити його за риторику й дидактику, що входять, як елемент, в усі навіть кращі його створення, а в посередню й слабких граючу першу роль? Звичайно, за це ніхто й не обвинуватить його; але, з іншого боку, є чи який-небудь зміст обвинувачувати, як у злочині, як у зухвалій неповазі до священних предметів; людей, які називають речі власними їхніми іменами й не хочуть бачити в них більш того, що є в них насправді? Можна нарахувати більше півсотні віршів Державіна, у яких немає ні іскри поезії й у які зловживання "пиитической вільності" з мовою доведено до крайнього ступеня: невже гріх і злочин сказати про цьому прямо? невже критика повинна складатися з одних лицемірних фраз і натягнутого захвату, що виражається загальними місцями поганих підручників у галузі словесності? Ні, тисячу разів ні, — тим більше ні, що подібна щирість анітрошки не може ушкодити славі Державіна, не затьмарити його великого таланта, не принизити його великих заслуг! Невдалі вірші можуть бути у всякого великого поета, і якщо в Державіна їх більше, ніж в інших, це провина часу (якщо тільки час може бути в чому-небудь винувато), а не поета. Жуковський — теж поет незвичайний; він з’явився вже після Державіна, коли сама мова зробила більші успіхи через Карамзина й Дмитрієва; Жуковський сам підсунув мову вперед і багато зробила для вірша й для поезії; але й у Жуковського є довгі послання, яких достоїнство полягає зовсім не в поезії, а хіба у звучності вірша й красномовстві і які, по суті, не многим важливіше риторичних і дидактичних міркувань у віршах Державіна, добродушно називаних їм одами