И в цих довгих посланнях Жуковського видний історичний хід розвитку нашої поезії: у Пушкіна вже немає подібних добутків, але тому саме й ні, що вони вже були в Жуковського й що вже прийшов час скінчитися їм
Отже, когось обвинувачувати й нема чого жалувати, що Державін не був поетом-художником; краще подивуватися тим светозарним проблискам поезії й художності, якими так часто й так яскраво спалахує дидактична, по переважному елементі своєму, поезія цього могутнього таланта. Натура Державіна по перевазі поетичний і художницька, але час і обставини поклали непереборні перешкоди її розвитку, і тому в створеннях Державіна немає поезії як мистецтва, є тільки елементи й проблиски щирої поезії. Це вже не чисто наслідувальна поезія, як у Ломоносова: у ній уже чуються й чуются звуки й картини російської природи, але перемішані з какою-те искаженною греческою мифологиею на французький манер. Візьмемо для приклада прекрасну оду "Осінь під час облоги Очакова": яка дивна картина чисто російської природи з бог відає який природою, — чарівної поезії з непонятною риторикою:
Спустив сивий Эол Борею
З ланцюгів чавунних з печер;
Жахливі крила розширюючи,241
Махнув по світлу богатир;
Погнав чередами повітря синій,
Згустив тумани в хмари,
Давнул — і хмари розсілися,
Спустився дощ і восшумел.
До чого отут Эол, до чого Борею, печери й чавунні ланцюги? Не запитуйте: до чого потрібні билн пудра, мушки й фижми? — Під час воно без них не можна було здатися в люди… І як нейдет російське слово "богатир" до цього німця "Борею"!.. Чи можна ганяти чередами синє повітря? І що за картина: Борею, згустивши тумани в хмари, давнул їх; хмари розсілися, і тому спустився дощ і восшумел? .. Адже це — слова, слова, слова!.. Але далі:
Уже рум’яна осінь носить
Снопи златие на гумно…
Які прекрасні два вірші! По них ви думаєте, що ви в Росії…
И розкіш винограду просить
Рукою жадібної на вино;
Теж прекрасні вірші; але куди вони переносять вас — бог звістка! 242
Уже череди юрбляться пташині,
Ковила сребрится по степах;
Шумящи красножелти листи
Расстлались усюди по стежках
В опушці заєць швидконогий,
Як колпик посивівши, лежить;
Ловецки лунають роги,
И вижлят гавкіт і гул гримить;
Запасшися селянин хлібом,
Їсть добре щи й пиво п’є;
Збагачений добрим небом… 243
Отут ви очікуєте, що він благословляє, у простоті серця, ім’я божие за дарунки його: зовсім ні: він —
Блаженство днів своїх співає!
Не на чи лірі?..
Борею на осінь супить брови,
И Зиму з Півночі кличе:
Іде сива чарівниця,
Кошлатим махає рукавом,
И сніг, і мраз, і іній сипле,
И води перетворює в льоди;
Від хладного її диханья
Природи погляд заціпнув
На місце веселок поцяткованих
Висить на небі імла навколо.
А на килимах полів зелених
Лежить розсипаний білий пух;
Пустелі ремствують і доли,
Голодні вовки виють у них;
Древа коштують і пагорби голи,
И не пасеться черід при них
Пішов олень на тундри моховиті
И в лігвище ліг ведмідь
И слідом за цими дивовижними віршами —
По селах німфи голосисті
Престали в хороводах співати,
Небесний Марс залишив громи,
И ліг у тумани відпочити…
Який "небесний Марс" і в які "тумани" ліг він на відпочинок? Що за "німфи голосисті" — уже не чи селянки?.. Але називати наших селянок німфами однаково, що назвати Меланією Маланью…
Що в Державіні був глибоко художній елемент, це всього краще доводять його так звані "анакреонтические" вірша. І між ними немає жодного, цілком витриманого; але яке споглядання, які вірші! От, наприклад, "Перемога краси":
Як храм Ареопаг Палладе,
Нептуна презрячи, присвятив,
Притік до афінського лев огорожі,
И ревінням місту загрожував
Вона списа непереможна
До ополченью не взяла,
Противу лева неприборкана
З Олімпу Гебу призвала
Пішла, — і під оливою стала,
Блищачи легкою бронею:
Младую німфу обіймала,
Сидячу в тіні галузей
Лев ішов, — і під його стопою
Приморський вологий брег тремтів,
Але встретясь раптом із красотою,
Як сонцем уражений, став
Зітхав і впав до ніг лев сильний,
Прелестну руку цілував,
И почуття лагідні, зворушливі,
У блискаючих очах виявляв
Соромлива діва посміхалася,
На молодий лев дивлячись,
Кучерявою гривою бавилася
Цього звіриного пануючи
Мінерва мудра пізнала
Його родящуюся пристрасть,
Квітковим ланцюгом прив’язала
И віддала любові у владу
Не раз потім уже траплялося,
Що розум упокорював і лють левів,
Красою мужність боролася,
А перемагала все любов
Із цього вірша видно в Державіні живе співчуття до древнього миру як свідчення глибоко художнього елемента в натурі поета. Але п’єса "Народження краси" ще більше виявляє це артистичне співчуття поета до художнього миру древньої Греції, хоча ця п’єса й ще менш витримана, чим перша. Ми вже приводили цей вірш у підкріплення нашої думки про невитриманість п’єс Державіна; але тепер знову приводимо його, уже для іншої мети, і тому відзначаємо курсивом тільки гарні вірші:
Сотворя Зевес вселенну,
Кликав богів усіх на обід,
Вкруг нектару чашу пенну
Розносив Имганимед.
Мед, амброзія блищала
У їхніх вустах, по особах огнь,
Пахощів імла літали,
И Олімп був світла полн.
Лунали пісень хори,
И звучав веселощами бенкет
Але раптово якось погляди
Опустив Зевес на мир,
И увидя царства, гради,
Що загинули від боїв,
Що богині мещут погляди
На найбідніших пастухів;
Розпікся стільки гнівом,
Що кучерявенькою головою
Покачавши, шатнув всім небом,
Пеклом, морем і землею
Умить сокрился, блиск лазуря,
Тьма із брів, вогонь із очес,
Вихорь із риз його, і бура,
Восшумела від небес,
Вибухнули всюди громи,
Морок у полум’ї горів,
Яри хвилі, начебто пагорби,
Понт прагнув і ревів;
У растворенни безодень утроби
Тартар іскри викидав:
У хмари Феб, як у чорні труни,
Занурений тріпотів;
И серед страшної цієї тривоги,
Коль ще б гримнув грім,
Мир, Олімп, богів чертоги
Повернулися б нагору дном
Але Зевес раптом розчулився:
Знати, красунь стало жаль;
А як з ними не упокорився,
Негайно нову створив:
Вив у власи піски златие.
Полум’я — у щоки й у вуста,
Небо — в очі блакитні,
Піну в груди — і краса
Умить із хвиль морських народилася;
А глянула лише вона,
Негайно бура укротилась
И настала тиша
Сизі, юні дельфіни,
Облелея табуном
На свої її взявши спини
Мчали по безодні хвиль
Білі голуби станицею,
Де звідки не узялися,
Під перловою колісницею
З нею на повітря піднялися;
И летячи під хмарами,
Піднесли на зоряний пагорб,
Зевс осягнув її променями
З улибнувшимся особою
Боги мовчачи дивувалися
На вроду, роззявивши рот,
И згідно в тім зізналися:
Мир і свари від крас