Втім, і крім Виргилия, цього підробленого Гомера римського, римляне мали свого щирого й оригінального Гомера в особі Тита Лівія, якого історія є національна поема, і по змісту, і за духом, і за самою риторичною формою своєї. Але висшею поезиею римлян була й назавжди залишилася поезія їхніх справ, поезія їх права: перша й тепер піднімає й зміцнює всяку шляхетну душу у святому почутті патріотичного героїзму, а Юстиніан кодекс — зрілий плід історичного життя римлян — звільнив Європу від оковів феодального права. Спочатку прийнятий нею як факт, він потім увійшов у її життя й, у свою чергу, прийняв у себе християнські елементи й тепер продовжує розвиток свого безсмертного існування! у ньому-те й чрез його-те досі живе древній Рим у новому світі
З народів нового людства іспанці перші виступили на поприще всесвітньо-історичного життя. Нації екзальтована й фантастична, Іспанія повинна була на час злитися з далеким їй по походженню, але родинним їй (по палкості почуття й уяви) плем’ям аравитян і зробилася представительницею рицарственности середніх століть, з її захопленими поняттями про честь, про достоїнство привілейованої крові, про любов, про хоробрість, про великодушність, з її фанатическою й суеверною религиозностию. Звідси ця безліч лицарських романів і ще більша безліч романсів іспанською мовою; звідси ж пояснюється й поява Сервантесова " Дон-Кихота": тому що всяка крайність там же, де виникла, і викликає проти себе реакцію
Італія була второю страною нової Європи, де зайнялося світло освіти. Італію можна назвати, не боячись занадто помилитися, христианскою реставрациею витонченого миру древнього. І тому, як Іспанія представляла собою чудесне видовище фантастичного злиття аравійського духу з європейським християнством, так Італія представляла не менш дивовижне видовище фантастичного злиття древнього з європейським християнством, якого вічне місто її був главою й представником. Виникла на класичному ґрунті, серед руїн і пам’ятників древнього мистецтва, тевтонська Італія відродилася в почутті краси й добірності. Від цього ідея мистецтва зробилася джерелом життя італійця, і кожний італієць став або художником, або дилетантом. Італійське мистецтво залишилося вірно своєму класичному небу, своїй класичній природі й у нових формах відбило древнє життя з її изящною негою, з її чарівними формами. Саме богослов’я католицизму якось чудно злилося з переказами класичної стародавності: Виргилий мало-мало не вважався святим, і в "Божественної комедії" він проводжає великого творця її по похмурих областях пекла й чистилища. Почуттєвий і звабний співак лицарських і любовних пригод, Ариост, більше Тасса був італійським Гомером. У самого Тасса героєм поеми скоріше можна назвати Армиду, чим Годфреда: звабливий образ першої є більше искренное й задушевне, а отже, і живе створення поета, чим суворий образ другого. Критики новітнього часу виявили більші сумніви на рахунок "ідеальності" мадонн, створених кистию великих живописців Італії; поверх того, вони бачать у цих мадоннах більше данина поняттям часу, чим вільна творчість, якій були присвячені інший утвори більше щирі й задушевні, і тому більше близькі до типу чарівної й зовсім земної краси
У наш час три нації є по перевазі представниками людства — Німеччина, Франція й Англія. В ідеалізмі полягає джерело національного життя Німеччини. Мир ідей становить сферу, которою, так сказати, дихає німець. Ціль життя німця — знання, і знання його укладене в ідеї; осягти ідею предмета для нього — значить опанувати предметом. І тому тільки в знанні й стикається німець із миром і жизнию. Звідси його моральний аскетизм: зрозумівши ідею предмета, він байдужий до того, що цей предмет не згідний зі своїм ідеалом. Звідси й аскетичний характер поезії німців: мирообъемлющая по ідеях, втіленим у ній, вона призиває до миру з действительностию, яка б не була ця дійсність; вона настроивает людини до самотнього споглядального життя усередині самого себе, робить його владарем у сфері думки й машиною в сфері дійсності. І тому-те німецька поезія так любить обирати своїм винятковим предметом або внутрішні процеси в дусі людини, або містикові серця людського. А звідси пояснюються великі успіхи німців у ліричній поезії й музиці і їхні неуспіхи в інших родах поезії. Але вже аскетична поезія німців вичерпала весь свій зміст і зробила повний курс свій: тепер жадає вона інших елементів, інших мотивів. Як би те не було, але внутрішній мир душі людини — великий мир, і німці зробили людству велику послугу ученою й поетическою разработкою цього миру. Звичайно, велике достоїнство аскетичної поезії німців становить і великий недолік її, як усього однобічна й виняткового; але все-таки сфера цієї поезії — сфера всесвітньо-історична, і в ній не могли не з’явитися великі, світові поети
Зовсім інший характер мають життєва ідея й пафос французьких націй: це вічно тривожне прагнення до ідеалу й рівняння з ним дійсності. Мистецтво у Франції завжди було вираженням основної стихії її національного життя: у столітті заперечення, в XVIII столітті, воно було виконано іронії й сарказму; тепер воно одне виконане стражданнями сьогодення й надіями на майбутнє. Завжди воно було глибоко національним, навіть у часи псевдокласицизму, натягнутого наслідування древнім, — і Корнель, Расин, Мольер стільки ж національні поети Франції, скільки Вольтер, Руссо, а тепер Беранже й Жорж Занд.
Англія становить пряму протилежність і Німеччині й Франції. Скільки Німеччина ідеальна, стільки Англія практично позитивна; як великі успіхи німців у філософії, так незначні спроби англійців в абсолютній науці; в англійців джерелом всіх їхніх історичних подій буває користь суспільства. Людина в цьому суспільстві нічого не значить сам по собі, але одержує більше або менше значення від того, що він має, або чим він володіє. Скорення сил природи на службу суспільству, перемога над материею, простором і часом, розвиток промисловості, як основної суспільної стихії, як наріжного каменю будинку суспільства, — от у чому сила й велич Англії і її заслуги перед людством. Багато в чому схожа на древній Рим, практична Англія довершує свою подібність із ним і величезними завоюваннями, причина яких — корисливі розрахунки, а результат — поширення цивілізації по усьому світі. Але у відношенні до мистецтва, Англія нічого загального із древнім Римом не має: тевтонське плем’я, двома шарами, саксонським і нормандським, легше на ґрунті її історичного формування, і християнство як що глибоко ввійшло в життя її елемент заронили в національний дух англійців плідні насіння поезії. Але й у поезії Англія різко відрізняється від Німеччини й від Франції. Як у країні по перевазі суспільної й практичної, в Англії особливо розвилися драма й роман, недоступні для німців; від французької ж поезії англійська відрізняється й своєї художественностию й своєю байдужістю до вірно зображуваній нею дійсності, без скорботи про нерозумність і без радості про розумність цієї дійсності, без розриву подвигнуть її піднятися до ідеалу. Але як Англія є країна всіляких протиріч моральних, те й неможливо підвести явищ її поезії під яку-небудь певну точку зору: так, наприклад, об руку з її байдужістю до добра й зла дійсності йде найглибший гумор, а в Байроні Англія мала поета, що, по пафосі своєї поезії, усього родственнее Франції й усього враждебнее своїй батьківщині. Правда, Вольтер і Руссо мали сильний вплив на Байрона; але правда й те, що гумор, похмура глибина й колосальна сила духу Байрона явно викривають у ньому сина Британії. Взагалі, Байрон так само є натяк на майбутнє Англії, як Шиллер — натяк на майбутнє Німеччини: обоє ці поета були різкими протиріччями національному духу своїх країн, і в той же час кожний з них міг з’явитися тільки у своїй країні. Але із Шиллером незабаром помирилася його Німеччина, що спочатку так дико спантеличило його явище: Байрон же й умер у непримиренній ворожнечі зі своєї родиною, і велика нації, у свою чергу, рушила в стрітення тільки труні його…
Якщо в цьому нарисі національностей, що грали або грають перші ролі на позорище всесвітньої історії, і в нарисі відносини історичної ідеї життя народів до їхньої поезії, ми не виразили определительно нашої думки (чого неможливо було зробити, говорячи мимохідь про такий предмет, якого стало б на величезний, окремий твір), те принаймні зробили на нього означальний, скільки могли, натяк. Додамо до сказаного, що основна ідея національно-історичного життя народу існує завжди як сума понять і правил суспільства; вона дає себе почувати навіть у самих, повидимому, дріб’язкових звичаях і вдачах суспільства. Так, наприклад, пристрасть французів до балів, театрам і всякому роду публічним і суспільним звеселянням, їхня природна ввічливість і люб’язність, полювання й уміння вести легку й випадну світську розмову, їхнє мистецтво популяризувати всяке знання, робити доступним, через ясний виклад, усякий предмет, сама мінливість їхніх мод в одязі й життєвих зручностях, — все випливає з основної ідеї їхнього національно-історичного життя. Англійці суворі, важливі й недоступні в суспільстві; вони легше сходяться один з одним у парламенті, у трибуналі, на біржі, чим у салоні, і в останньому вони етикетни; їхні бенкети й обіди виражають не світську, а політично-цивільну товариськість; вони віддані сімейного життя, де глава сімейства є маленьким деспотом і де основні принципи озиваються маленьким варварством феодальних часів; у світському ж житті англійці етикетни й нудні сдостоинством.