Зізнаємося: не без деякої боязкості приступаємо ми до критичного розгляду такої поеми, як «Євгеній Онєгін». І ця боязкість виправдується багатьма причинами. «Онєгін» є самий задушевний твір Пушкіна, саме улюблене дитя його фантазії, і можна вказати занадто на деякі утвори, у яких особистість поета відбилася б з такою полнотою, світле і ясно, як відбилася в «Онєгіні» особистість Пушкіна. Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали. Оцінити такий добуток — значить оцінити самого поета в повному обсязі його творчої діяльності
Не говорячи вже про естетическом достоїнство «Онєгіна», ця поема має для нас, росіян, величезне історичне й суспільне значення. Із цього погляду навіть і те, що тепер критика могла б з основательностию назвати в «Онєгіні» слабк або застарілим, — навіть і те є виконаним глибокого значення, великого інтересу. І нас приводить в утруднення не одна тільки свідомість слабості наших сил для вірної оцінки такого добутку, але й необхідність у те саме час у багатьох місцях «Онєгіна», з одного боку, бачити недоліки, з іншого боку — достоїнства. Більшість нашої публік ще не стало вище цієї відверненої й однобічної критики, що визнає у творах мистецтва тільки безумовні недоліки або безумовні достоїнства і яка не розуміє, що умовн і відносне становлять форму безумовного. От чому деякі критики добродушно були переконані, що ми не поважаємо Державіна, знаходячи в ньому великий талант і в той же самий час не знаходячи між добутками його жодного, котре було б цілком художньо й могло б цілком задовольнити вимогам естетического смаку нашого часу1. Але у відношенні до «Онєгіна» наші судження можуть здатися многим ще більш суперечними, тому що «Онєгін» з боку форми є добуток найвищою мірою художнє, а з боку змісту самі його недоліки становлять його найбільші достоїнства. Вся наша стаття про «Онєгіна» буде розвитком цієї думки, какою би не здалася вона з першого погляду многим з наших читачів
Насамперед в «Онєгіні» ми бачимо поетично відтворену картину російського суспільства, узятого в одному з найцікавіших моментів його розвитку. Із цього погляду «Євгеній Онєгін» є поема історична в повному розумінні слова, хоча в числі її героїв немає жодного історичної особи
Історичне достоїнство цієї поеми тим вище, що вона була на Русі й першому блискучому досвіді в цьому роді. У ній Пушкін є не просто поетом тільки, але й представником суспільної самосвідомості, що вперше пробудилася: заслуга безмірна! До Пушкіна російська поезія була не більше, як понятливою й переимчивою ученицею європейської музи, — і тому всі добутки російської поезії до Пушкіна якось походили більше на етюди й копії, ніж на вільні добутки самобутнього натхнення. Сам Крилов — цей талант, стільки ж сильний і яскравий, скільки й національно-росіянин, довго не мав сміливості відмовитися від незавидної честі бути те перекладачем, то наслідувачем Лафонтена2. У поезії Державіна яскраво проблискують і російське мовлення й російський розум, але не більше, як проблискують, потопляемие водою риторично понятих іноземних форм і понять. Озеров3 написав російську трагедію, навіть історичну — «Димитрия Донського», але в ній «російського» і «історичного» — одні імена: все інше стільки ж російське й історичне, скільки французьке або татарське. Жуковський написав два «росіян» балади — «Людмилу» і «Світлану»; але перша з них є переробка німецької (і притім досить дюжинной) балади, а інша, відрізняючись дійсно поетичними картинами росіян святочних обичав і зимовій росіянці природи, у той же час вся перейнята немецкою сантиментальностью й німецьким фантазмом. Муза Батюшкова, вічно скитаясь під чужими небесами, не зірвала жодного квітки на російському ґрунту. Всіх цих фактів було досить для висновку, що в російському житті немає й не може бути ніякої поезії й що російські поети повинні за натхненням скакати на Пегасі4 у чужі краи, навіть на Схід, не тільки на Захід
Але з Пушкіним російська поезія з боязкої учениці з’явилася обдарованим і досвідченим майстром. Зрозуміло, це зробилося не раптом, тому що раптом нічого не робиться. У поемах: «Руслан і Людмила» і «Брати розбійники» Пушкін був не більше, як учнем, подібно своїм попередникам, — але не в поезії тільки, як вони, а ще й у спробах на поетичне зображення російської дійсності. Цим учнівством і пояснюється, чому в «Руслані й Людмилі» так мало російського й так багато італійського6, а «Розбійники» так схожі на галасливу мелодраму. Є в Пушкіна російська балада «Наречений», написана їм в 1825 році, у якому з’явився й перший розділ «Онєгіна». Ця балада, і з боку форми й з боку змісту, наскрізь перейнята російським духом, і про неї в тисячу разів більше, ніж про «Руслана й Людмилу», можна сказати:
Тут росіянин дух, тут Руссю пахне
Тому що ця балада й тоді не звернула на себе особливої уваги, а тепер майже всіма забута, ми випишемо з її сцену сватовства:
Ранком сваха до них на двір
Неждана приходить
Наташу хвалить, розмова
З батьком її заводить:
«У вас товар, у нас купець,
Собою хлопець молодець,
И ставний і моторний,
Не нісенітний, не соромний
Багатий, розумний, ні перед ким
Не низько вклоняється,
А як боярин тим часом
Живе, не турбуючись;
А подарує нареченій раптом
И лису шубу, і перли,
И персні золоті,
И плаття парчевие.
Качаючись, бачив він учора
Її за воротами;
Не по чи руках, так із двору,
Так у церкву з образами?»
Вона сидить за пирогом
Так мовлення веде натяком,
А бідна наречена
Собі не бачить місця
Згодний, — говорить батько,-
Ступай благополучно,
Моя Наташа, під вінець:
Однієї у світлиці нудно.
Не століття дівицею вековать,
Не все косатці розспівувати,
Пора гніздо влаштувати,
Щоб детушек покоить».
И така вся ця балада, від першого до останнього слова! У народних російських піснях, разом узятих, не більше росіянці народності, скільки укладено її в цій баладі! Але не в таких добутках повинне бачити зразки перейнятих національним духом поетичних створень, — і публіка не без підстави не звернула особливої уваги на цю дивовижну баладу. Мир, так вірно і яскраво зображений у ній, занадто доступний для всякого таланта вже по занадто різанням його особливості. Поверх того, він так тісний, крейда й немногосложен, що щирий талант не довго буде відтворювати його, якщо не захоче, щоб його добутку були однобічні, одноманітні, нудні й, нарешті, вульгарні, незважаючи на всі їхні достоїнства. От чому людина з талантом робить звичайно не більше однієї або, багато, двох спроб у такому роді: для нього це — справа між іншим, затіяне більше з бажання випробувати свої сили й на цьому поприщі, ніж з особливої поваги до цього поприща. Лермонтова «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова», не перевершуючи пушкінського «Нареченого» з боку форми, занадто багато перевершує його з боку змісту. Це — поема, у порівнянні з которою незначні всі богатирські народно-російські поеми, зібрані Киршею Даниловим6. І тим часом «Пісня» Лермонтова була не більше, як досвід таланта, проба пера, і очевидно, що Лермонтов ніколи нічого більше не написав би в цьому роді