У благому запалі нравоученья,
Читав колись наставленья;
Та, від якої він зберігає
Лист, де серце говорить,
Де всі наруже, усе на волі,
Та дівчинка… иль це сон?..
Та дівчинка, який він
Зневажав у смиренній частці,
Ужели з ним зараз була
Так байдужа, так смела?
……………………………………………
Що з ним? у якому він дивному сні?
Що ворухнулося в глибині
Душі холодної й ледачої?
Досада? суєтність? иль знову
Турбота юності — любов?
…………………………………………………/p>
Як изменилася Тетяна!
Як твердо в роль свою ввійшла!
Як утеснительного сану
Прийоми незабаром прийняла!
Хто б смів шукати дівчиська ніжної
У цієї величної, у цієї недбалої
Законодавиці зал?
И він їй серце хвилював!
Про нього вона в мороці ночі,
Поки Морфей не прилетить,
Бувало, девственно сумує,
До місяця подъемлет томни очі,
Мріючи з ним коли-небудь
Здійснити смиренний життя шлях
Любові всі віки покірні;
Але юним, незайманим серцям
Її пориви доброчинні,
Як бури весняні полям:
У дощі страстей вони свіжіють,
И обновляються, і зріють —
И життя здатна дає
И пишний колір і солодкий плід
Але у вік пізній і марний,
На повороті нашого років,
Сумний страсті мертвий слід:
Так бури осіни холодної
У болото обертають луг
И оголюють ліс навколо.
Не належачи до числа ультраідеалістів, ми охоче допускаємо в найвищі страсті домішка дрібних почуттів і тому думаємо, що досада й суєтність мали свою частку в страсті Онєгіна. Але ми рішуче не згодні із цією думкою поета, що так урочисто було проголошено їм і яке знайшло таке відкликання в юрбі, благо довелося їй по плечу:
Про люди! усі схожі ви
На прародительку Еву;
Що вам дане, то не тягне;
Вас безперестану змій кличе
До себе, до таємничого древа;
Заборонний плід вам подавай,
А без того вам рай не рай
Ми краще думаємо про достоїнство людської натури й переконані, що людина народиться не на зло, а на добро, не на злочин, а на розумно-законну насолоду благами буття, що його прагнення справедливі, інстинкти шляхетні. Зло ховається не в людині, але в суспільстві; тому що суспільства, що розуміються в змісті форми людського розвитку, ще далеко не досягли свого ідеалу, те не дивно, що в них тільки й бачиш багато злочинів. Цим же пояснюється й те, що чому вважалося злочинним у древньому світі вважається законним у новому, і навпаки, чому в кожного народу й кожного століття свої поняття про моральність, законному й злочинному. Людство ще далеко не дійшло до того ступеня досконалості, на якій всі люди, як істоти однорідні і єдиний розум обдаровані, погодяться між собою в поняттях про щирому й помилков, справедливому й несправедливому, законному й злочинний, так само точно, як вони вже погодилися, що не сонце навколо землі, а земля навколо сонця звертається, і в безлічі математичних аксіом. До тих же пор злочин буде тільки по зовнішності злочином, а внутрішньо, істотно — невизнанням справедливості й розумності того або іншого закону. Були часи, коли батьки бачили у своїх дітях своїх рабів і вважали себе вправі насилувати їхні почуття й схильності самі священні. Тепер: якщо дівчина, почуваючи відразу до пана добромисної зовнішності, за який неї хочуть насильно видати, і люблячи жагуче людини, з яким її насильно розлучають, піде потягу свого серця й буде любити того, кого вона обрала, а не того, у чию кишеню або в чий чин закохані її найдорожчі батьки, — невже вона злочинниця? Ніщо так не підпорядковане строгості зовнішніх умов, як серце, і ніщо так не вимагає безумовної волі, як серце ж. Навіть саме блаженство любові — що воно таке, якщо воно погоджено із зовнішніми умовами? Пісня солов’я або жайворонка в золотій клітці. Що таке блаженство любові, що визнає тільки влада й примха серця? — урочиста пісня солов’я коли заходило сонце, у таємничому покрові зігнутих над рекою верб; вільна пісня жайворонка, що у божевільному захваті почуттям буття те мчиться нагору стрелою, те падає з неба, те, тріпотячи крильми, не рухаючись із місця, начебто купається й тоне в блакитному ефірі… Птах любить волю; пристрасть є поезія й колір життя, але що ж у страстях, якщо в серця не буде волі?..
Лист Онєгіна до Тетяни горить пристрастю; у ньому вже немає іронії, немає світської помірності, світської маски. Онєгін знає, що він, може бути, подає привід до злісних веселощів; але пристрасть задушили в ньому страх бути смішним, подати на себе зброя ворогові. І було із чого збожеволіти! По зовнішності Тетяни можна було подумати, що вона помирилася з життям ні на чому, від душі поклонилася ідолові суєти — і в такому випадку, звичайно, роль Онєгіна була б дуже смішна й жалюгідна. Але у світлі зовнішність нікого й ні в чому не переконує: там всі занадто добре володіють мистецтвом бути веселими з достоїнством у той час, як серце розривається від судорог. Онєгін міг не без підстави припускати й те, що Тетяна внутрішньо залишилася самою собою, і світло навчило її тільки мистецтву володіти собою й серйозніше дивитися на життя. Благодатна натура не гине від світла, всупереч думці міщанських філософів; для загибелі душі й серця й мале світло представляє точно стільки ж засобів, скільки й великий. Вся різниця у формах, а не в сутності. І тепер, у якому ж світлі повинна була здаватися Онєгіну Тетяна, — уже не мрійлива дівчина, що перевіряла місяцю й зіркам свої задушевні думки й разгадивавшая сни по книзі Мартина Задеки33, але жінка, що знає ціну всьому, що дано їй, що багато зажадає, але багато й дасть. Ореол світськості не міг не підняти неї в очах Онєгіна: у світлі, як і скрізь, люди бувають двох пологів — одні привязиваются до форм і в їхньому виконанні бачать призначення життя, це — чернь; інші від світла запозичать знання людей і життя, такт дійсності й здатність цілком володіти всім, що дано їм природою. Тетяна належала до числа останніх, і значення світської дами тільки піднімало її значення як жінки. Притім же в очах Онєгіна любов без боротьби не мала ніякої принадності, а Тетяна не обіцяла йому легкої перемоги. І він кинувся в цю боротьбу без надії на перемогу, без розрахунку, з усім шаленістю щирої пристрасті, що так і дихає в кожному слові його листа:
Ні, поминутно бачити вас,
Усюди випливати за вами,
Посмішку вуст, движенье око
Ловити закоханими очами,
Слухати вам довго, розуміти
Душею вся ваша досконалість,
Перед вами в борошнах завмирати,
Бліднути й гаснути… от блаженство!
………………………………………………
Коли б ви знали, як жахливо
Нудитися жаждою любові,
Палати — і розумом всечасно
Упокорювати хвилювання в крові;
Бажати обійняти у вас коліна,
И, заридав, у милих ніг
Вилити благання, признанья, пені,
Всі, усе, що виразити б міг;
А тим часом, удаваним хладом
Озброївши й мовлення й погляд,
Вести спокійна розмова,