Твору Олександра Пушкіна. Стаття восьма — Частина 11

Дивитися на вас спокійним поглядом!..

Але ця полум’яна пристрасть не зробила на Тетяну ніякого враження. Після декількох послань, зустрівшись із нею, Онєгін не помітив ні смятенья, ні страждання, ні плям зліз на особі — на ньому відбивався лише слід гніву… Онєгін на целую зиму замкнувся будинку й прийнявся читати:

И що ж? Ока його читали,

Але думки були далеко;

Мрії, бажання, суму

Тіснилися в душу глибоко.

Він меж друкованими рядками

Читав духовними очами

Інші рядки. У них-те він

Був зовсім поглиблений

Те були таємні преданья

Серцевої, темної старовини,

Ні із чим не зв’язані сни,

Погрози, толки, предсказанья,

Иль довгої казки дурниця живий,

Иль листа діви молодий

И поступово в усипленье

И почуттів і дум упадає він,

А перед ним воображенье

Свій строкатий мече фараон

Те бачить він: на поталому снігу,

Начебто сплячий на нічлігу

Нерухомий юнак лежить,

И чує голос: Що ж? убитий!

Те бачить він ворогів забутих,

Наклепників і боягузів злих,

И рій зрадниць молодих,

И коло товаришів знехтуваних;

Те сільський будинок — і у вікна

Сидить вона… і всі вона!..

Ми не будемо поширюватися тепер про сцену побачення й пояснення Онєгіна з Татьяною, тому що головна роль у цій сцені належить Тетяні, про яку нам ще має бути багато говорити. Роман кінчається одповіддю Тетяни, і читач назавжди розстається з Онєгіним у саму злу мінуту його життя… Що ж це таке? Де ж роман? Яка його думка? І що за роман без кінця? — Ми думаємо, що є романи, яких думка в тім і полягає, що в них немає кінця, тому що в самій дійсності бувають події без розв’язки, існування без мети, істоти невизначені, нікому не зрозумілі, навіть самим собі, словом, те, що по-французькому називається les êtres manquées, les existences avortées*. І ці істоти часто бувають обдаровані більшими моральними перевагами, більшими духовними силами; обіцяють багато, виконують мало або нічого не виконують. Це залежить не від них самих; отут є fatum, що полягає в дійсності, которою оточені вони, як повітрям, і з якої не в силах і не у владі людини звільнитися. Інший поет представив нам іншого Онєгіна під ім’ям Печорина: пушкінський Онєгін з якоюсь самовідданістю віддався позіханню; лермонтовский Печорин б’ється на смерть із жизнию й насильно хоче в неї вирвати свою частку; у дорогах — різниця, а результат один: обидва романи так само без кінця, як і життя й діяльність обох поетів…

Що сталося з Онєгіним потім? Чи воскресила його пристрасть для нового, більше згідного з людським достоїнством страждання? Або вбила вона всі сили душі його, і безвідрадна туга його звернулася в мертву, холодну апатію? — Не знаємо, та й на що нам знати це, коли ми знаємо, що сили цієї багатої натури залишилися без додатка, життя без змісту, а роман без кінця? Досить і цього знати, щоб не захотіти більше нічого знати…

Онєгін — характер дійсний, у тому розумінні, що в ньому немає нічого мрійливого, фантастичного, що він міг бути щасливий або нещасливий тільки в дійсності й через дійсність. У Ленском Пушкін зобразив характер, зовсім протилежний характеру Онєгіна, характер зовсім відвернений, зовсім далекий дійсності. Тоді це було зовсім нове явище, і люди таких родів тоді дійсно почали з’являтися в російському суспільстві

З душою прямо геттингенской,

……………………………………

Шанувальник Канта й поет,

Він з Німеччини мрячної

Привіз ученості плоди:

Вільнолюбні мрії,

Дух палкий і досить дивний,

Завжди захоплене мовлення

И кучері чорні до плечей

………………………………………………/p>

Він співав любов, любові слухняний,

И пісня його була ясна,

Як думки діви простодушної,

Як сон дитини, як місяць

У пустелях неба безтурботних,

Богиня таємниць і поглядів ніжних;

Він співав розлуку й сум,

И щось і туманну далечінь,

И романтичні троянди;

Він співав ті далекі країни,

Де довго в лоні тиші

Лилися його живі сльози;

Він співав побляклий життя колір

Без малого у восьмнадцать літ

Ленский був романтик і по натурі й за духом часу. Немає потреби говорити, що це була істота, доступне всього прекрасного, високому, душу чиста й шляхетна. Але в той же час «він серцем милий був невіглас», вічно тлумачачи про життя, ніколи не знав неї. Дійсність на нього не мала впливу: його радості й суми були створенням його фантазії. Він полюбив Ольгу — і що йому була за нестаток, що вона не розуміла його, що, вийшовши заміж, вона зробилася б другим виправленим виданням своєї маменьки, що їй однаково було вийти — і за поета, товариша її дитячих ігор, і за задоволеного собою й своею конем улана? Ленский прикрасив її достоїнствами й досконалостями, приписав їй почуття й думки, яких у ній не було й про які вона й не піклувалася. Істота добра, мила, веселе, Ольга була чарівна, як всі «панянки», поки вони ще не зробилися «баринями», а Ленский бачив у ній фею, сильфіду, романтичну мрію, нітрохи не підозрюючи майбутньої барині. Він написав «надгробний мадригал» старому Ларіну, у якому вірний собі, без усякої іронії, умів знайти поетичну сторону. У простому бажанні Онєгіна подшутить над ним він побачив і зраду, і зваба, і криваву образу. Результатом усього цього була його смерть, заздалегідь оспівана їм у туманно-романтичних віршах. Ми анітрошки не виправдуємо Онєгіна, що, як говорить поет;

Був повинен зробити себе

Не мячиком предрассуждений,

Не палким хлопчиком, бійцем,

Але чоловіком із честю й розумом, —

Але тиранія й деспотизм світських і життєвих забобонів такі, що вимагають для боротьби із собою героїв. Подробиці дуелі Онєгіна з Ленским — сама довершеність у художнім відношенні. Поет любив цей ідеал, здійснений їм у Ленском, і в прекрасних строфах оплакав його падіння:

Друзі мої, вам жаль поета;

У кольорі радісних надій,

Їх не здійснивши ще для світла,

Ледве з дитячих одягів,

Зів’янув! Де печеня волненье,

Де шляхетне стремленье

И почуттів і думок молодих,

Високих, ніжних, відважних?

Де бурхливі любові желанья,

И спрага знань і праці,

И страх пороку й сорому,

И ви, заповітні мечтанья,

Ви, примара життя неземний,

Ви, сни поезії святий!

Бути може, він для блага миру

Иль хоч для слави був породжений;

Його ліра, що умолкнули,

Гримучий, безперервний дзенькіт

У століттях підняти могла. Поета,

Бути може, на щаблях світла

Чекав високий щабель

Його страждальницька тінь,

Бути може, віднесла із собою

Святу таємницю, і для нас

Загинув животворящий глас,

И за могильною чертою

До неї не домчиться гімн часів,

Благословення племен

А може бути, і те: поета

Звичайний чекав долю

Пройшли б юнацтва літа;

У ньому запал душі б охолонув,

Багато в чому він би змінився,

Розстався б з музами, женився;

У селі, щасливий і рогатий,

Носив би стьобаний халат;

Довідався б життя насправді,

Подагру б у сорок років мав,

Пив, їв, нудьгував, товстів, хилел.

И, нарешті, у своєї постеле

Помер б посередині дітей,

Плаксивих бабів і лікарів

Ми переконані, що з Ленским збулося б неодмінно останнє. У ньому було багато гарного, але найкраще те, що він був молодий і вчасно для своєї репутації вмер. Це не була одна з тих натур, для яких жити — значить розвиватися і йти вперед. Це — повторюємо — був романтик, і більше нічого. Залишися він живий, Пушкіну нема чого було б з ним робити, крім як поширити на цілу главу те, що він так повно висловив в одній строфі. Люди, подібні Ленскому, при всіх їхніх незаперечних достоїнствах, негарні тим, що вони або перероджуються в доконаних філістерів або, якщо збережуть назавжди свій первісний тип, робляться цими застарілими містиками й мрійниками, які так само неприємні, як і старі ідеальні діви, і які більше вороги всякого прогресу, ніж люди просто, без претензій, вульгарні. Вічно копаючись у самих собі й становя себе центром миру, вони спокійно дивляться на все, що робиться у світі, і повторюють про те, що счастие усередині нас, що повинне прагнути душою в надзоряну сторону мріянь і не думати про суєти цієї землі, де є й голод, і нестаток, і… Ленские не перевелися й тепер; вони тільки переродилися. У них уже не залишилося нічого, що так чарівно прекрасно було в Ленском; у них немає незайманої чистоти його серця, у них тільки претензії на великость і пристрасть псувати папір. Всі вони поети, і віршований баласт у журналах доставляється одними ними. Словом, це тепер самі нестерпні, самі порожні й вульгарні люди