Промчалося багато, багато днів
З тих пор, як юна Тетяна
И с їй Онєгін у неясному сні
Являлися вперше мені —
И далечінь вільного роману
Я крізь магічний кристал
Ще не ясно розрізнявся
Великий критик не догадався, що поет, завдяки своєму творчому інстинкту, міг написати повний і кінчений твір, не обміркувавши попередньо його плану, і вмів зупинитися саме там, де роман сам собою чудово закінчується й розв’язується — на картині що потерялись, після пояснення з Татьяною, Онєгіна. Але ми про це скажемо у своєму місці, так само як і про те, що нічого не може бути естественнее відносин Онєгіна до Тетяни в продовження всього роману й що Онєгін зовсім не викинула, не розпусна людина, хоча в той же час і зовсім не герой чесноти. До числа великих заслуг Пушкіна належить і те, що він вивів з моди й чудовиськ пороку й героїв чесноти, малюючи замість їх просто людей
Mи почали статтю з того, що «Онєгін» є поетично вірна дійсності картина російського суспільства у відому епоху. Картина ця з’явилася вчасно, тобто саме тоді, коли з’явилося те, із чого можна було змалювати її, — суспільство. Внаслідок реформи Петра Великого в Росії повинне було утворитися суспільство зовсім окреме від маси народу, по своєму способі життя20. Але один надзвичайний стан ще не робить суспільства; щоб воно сформувалося, потрібні були особливі підстави, які забезпечували б його існування, і потрібно було утворення, що давало б йому не одна зовнішнє, але й внутрішня єдність. Катерина II, жалованною грамматою, визначила в 1785 році права й обов’язку дворянства. Ця обставина повідомила зовсім новий характер вельможеству — єдиному стану, що при Катерині II досягло вищого свого розвитку й було освіченим, утвореним станом. Внаслідок морального руху, повідомленого грамматою 1785 року, за вельможеством почав виникати клас середнього дворянства. Під словом виникати ми розуміємо слово утворюватися. У царювання Олександра Благословенного значення цього, у всіх відносинах кращого, стану все збільшувалося й збільшувалося, тому що утворення усе більше й більше проникало в усі кути величезної провінції, засіяної поміщицькими володіннями. У такий спосіб формувалося суспільство, для якого шляхетні насолоди буття ставали вже потребностию, як ознака виникаючого духовного життя. Суспільство це задовольнялося вже не одною охотою, розкішшю й бенкетами, навіть не одними танцями й картами: воно говорило й читало по-французькому, музика й малювання теж входили в нього, як необхідність, у план виховання дітей
Державін, Фонвізін і Богданович — ці поети, у свій час відомі тільки одному двору, тоді зробилися більш-менш відомими й цим виникаючим суспільством. Але що всього важливіше — у нього з’явилася своя література, уже більше легка, живаючи, суспільна й світська, ніж важка, шкільна й книжкова. Якщо Новиков поширив виданням книг і журналів усякого роду полювання до читання й книжкову торгівлю й через це створив масу читачів21, — то Карамзин своею реформою мови, напрямком, духом і формою своїх творів породив літературний смак і створив публіку. Тоді-Те й поезія ввійшов як елемент у життя нового суспільства. Красуні й молоді люди юрбами кинулися на Лізин ставок22, щоб слезою чутливості ушанувати пам’ять сумної жертви страсті й зваби. Вірша Дмитрієва, відбиті розумом, смаком, остротою й грациею, мали такий же успіх і такий же вплив, як і проза Карамзина. Породжені ними сантиментальность і мрійність, незважаючи на їхню смішну сторону, були великим кроком уперед для молодого суспільства. Трагедії Озерова додали ще більше сили й блиску цьому напрямку. Байки Крилова давно вже не тільки читалися дорослими, але й заучувалися наизуст дітьми. Незабаром з’явився юнак-поет23, що у цю сантиментальную літературу вніс романтичні елементи глибокого почуття, фантастичної мрійності й ексцентричного прагнення в область чудесного й невідомого і який познайомив і поріднив російську музу з музою Німеччині й Англії. Вплив літератури на суспільство було набагато важливіше, ніж як у нас про це думають: література, зближаючи й сдружая людей різних станів узами смаку й прагненням до шляхетних насолод життя, стан перетворила вобщество.
Але, незважаючи на те, не підлягає ніякому сумніву, що клас дворянства був і по перевазі представником суспільства й по перевазі безпосереднім джерелом утворення всього суспільства. Збільшення засобів до народного утворення, установа університетів, гімназій, училищ змушувало суспільство рости не щодня, а щогодини. Час від 1812 до 1815 року було великою епохою для Росії. Ми розуміємо тут не тільки зовнішню велич і блиск, якими покрила себе Росія в цю велику для неї епоху, але й внутрішній успіх у гражданственности й утворенні, що було результатом цієї епохи. Можна сказати без перебільшення, що Росія більше прожила й далі ступнула від 1812 року до теперішньої мінути, ніж від царювання Петра до 1812 року. З одного боку, 12-й рік, потрясши всю Росію від краю до краю, розбудив її сплячі сили й відкрив у ній нові, дотоле невідомі джерела сил, почуттям загальної небезпеки згуртував в одну величезну масу частки волі, що коснели в почутті роз’єднаних інтересів, збудив народну свідомість і народну гордість і всім цим сприяв зародженню публічності, як початку суспільної думки; крім того, 12-й рік завдав сильного удару коснеющей старовині: внаслідок його зникли дворяни, що не служать, спокійно народжені й умирали у своїх селах, не виїжджаючи за заповідну рису їхніх володінь; глухомань і дичина швидко зникали разом із враженими залишками старовини. З іншого боку, вся Росія, в особі свого переможного війська, віч-на-віч побачилася з Европою, пройшовши по ній шляхом перемог і торжеств. Все це сильно сприяло зростанню й зміцненню виниклого суспільства. У двадцятих роках поточного сторіччя російська література від подражательности кинулася до самобутності: з’явився Пушкіна. Він любив стан, у якому майже винятково виразився прогрес російського суспільства й до якого належав сам, — і в «Онєгіні» він зважився представити нам внутрішнє життя цього стану, а разом з ним і суспільство в тім виді, у якому воно перебувало у вибрану їм епоху, тобто у двадцятих роках поточного сторіччя. І тут не можна не подивуватися швидкості, з которою рухається вперед російське суспільство: ми дивимося на «Онєгіна» як на роман часу, від якого ми вже далекі. Ідеали, мотиви цього часу вже так далекі нам, так поза ідеалами й мотивами нашого часу… «Герой нашого часу» був новим «Онєгіним»; ледь пройшло чотири роки, — і Печорин уже не сучасний ідеал. І от у якому змісті сказали ми, що самі недоліки «Онєгіна» суть у той же час і його найбільші достоїнства: ці недоліки можна виразити одним словом — «стара»; але хіба провина поета, що в Росії все рухається так швидко? — і хіба це не велика заслуга з боку поета, що він так вірно вмів схопити дійсність відомої миті з життя суспільства? Якщо б в «Онєгіні» ніщо не здавалося тепер застарілим або відсталим від нашого часу, — це було б явною ознакою, що в цій поемі немає істини, що в ній зображене не дійсно існуюче, а уявлюване суспільство; у такому випадку що ж би це була за поема й чи коштувало б говорити про неї?..
Ми вже торкнулися змісту «Онєгіна»; звернемося до розбору характерів діючих осіб цього роману. Незважаючи на те, що роман носить на собі ім’я свого героя, — у романі не один, а два герої: Онєгін і Тетяна. В обох їх повинне бачити представників обох підлог російського суспільства в ту епоху. Звернемося до першого. Поет дуже добре зробив, вибравши собі героя з вищого кола суспільства. Онєгін — аж ніяк не вельможа (уже й тому, що часом вельможества було тільки століття Катерини II); Онєгін — світська людина. Ми знаємо, наші літератори не люблять світла й світських людей, хоча й божевільні на страсті зображувати їх. Що стосується особисто до нас, ми зовсім не світські люди й у світлі не буваємо; але не харчуємо до нього ніяких міщанських упереджень. Коли вище світло зображується такими письменниками, як Пушкін, Грибоєдов, Лермонтов, князь Одоєвський, граф Соллогуб, — ми любимо літературне зображення великого світла так само, як і зображення всякого іншого світла й не світла, з талантом і знанням виконане. Тільки в одному випадку не можемо терпіти великого світла: саме коли зображують його автори, яким повинні бути набагато знакомее вдачі кондитерських і чиновницьких віталень, чим аристократичних салонів24. Дозвольте зробити ще застереження: ми аж ніяк не змішуємо світськості з аристократизмом, хоча й найчастіше вони зустрічаються разом. Будьте ви людиною якого вам завгодно походження, тримаєтеся яких вам завгодно переконань, — світськість вас не зіпсує, а тільки поліпшить. Говорять: у світлі життя витрачається на дріб’язку, самі святі почуття приносяться в жертву розрахунку й пристойностям. Правда; але хіба в середнім колі суспільства життя витрачається тільки на одне велике, а почуття й розум не приносяться в жертву розрахунку й пристойності? ПРО, ні, тисячу разів немає! Вся різниця середнього світла від вищого полягає в тому, що в першому більше дріб’язковості, претензій, чванства, ламання, дрібного честолюбства, вимушеності й лицемерства.