Все це ні для кого не ново; але то лихо, що все це почувають, але деякі це усвідомлять: звичка до добродушного й сумлінному лицемерству перемагає розум. Є такі люди, які здатні смертельно образитися, якщо величезна сім’я рідні, приїхавши в столицю, зупиниться не в них; а зупинися вона в них, — вони ж будуть не ради; але, нарікаючи, сварячись і всім скаржачись під рукою, вони перед родственною семейкою будуть марнувати люб’язності й візьмуть із її слово — знову зупинитися в них і витиснути їх, в ім’я споріднення, з їхнього власного будинку. Що це значить? Зовсім не те, щоб споріднення в подібних людей існував як принцип, а тільки те, що воно існує в них як факт: внутрішньо, по переконанню, ніхто з них не визнає його, але по звичці, по несвідомості й по лицемерству всі ййого визнають
Пушкін охарактеризував споріднення цього роду в тім виді, як воно існує в багатьох, як воно є справді, отже, справедливо й істинно, — і на нього осердилися, його назвали аморальним; стало бути, якби він описав споріднення між деякими людьми таким, яким воно не існує, тобто невірно й ложно, — його похвалили б. Все це значить ні більше ні менше, як те, що морально одну неправду й неправду… От до чого веде добродушне й сумлінне лицемерство! Ні, Пушкін надійшов морально, перший сказавши істину, тому що потрібна шляхетна сміливість, щоб першому зважитися сказати істину. І скільки таких істин сказане в «Онєгіні»! Багато хто з них тепер і не нові й навіть не дуже глибокі; але, якби Пушкін не сказав їхній двадцять років тому, вони тепер були б і нові й глибокі. І потім: велика заслуга Пушкіна, що він перший висловив ці застарілі й уже неглибокі істини. Він би міг насказать істин більше безумовних і більше глибоких, але в такому випадку його добуток був би позбавлений істинності: малюючи росіянку життя, воно не було б її вираженням. Геній ніколи не попереджає свого часу, але завжди тільки вгадує його не для всіх видимий зміст і зміст
Більша частина публіки зовсім заперечувала в Онєгіні душу й серце, бачила в ньому людини холодного, сухого й егоїста по натурі. Не можна ошибочнее й кривее зрозуміти людину! Цього мало: багато хто добродушно вірили й вірять, що сам поет хотів зобразити Онєгіна холодним егоїстом. Це вже значить — маючи ока, нічого не бачити. Світське життя не вбило в Онєгіні почуття, а тільки охолоділа до марних страстей і дріб’язкових розваг. Згадаєте строфи, у яких поет описує своє знайомство з Онєгіним:
Умов світла скинувши тягар,
Як він, відставши від суєти,
З ним подружився я в той час
Мені подобалися його риси,
Мріям мимовільна відданість,
Виняткова чудність
И різкий, охолоджений розум
Я був озлоблений, він похмурий;
Страстей гру ми знали обоє:
Томіла життя обох нас;
В обоє серць жар згас;
Обох очікувала злість
Сліпої Фортуни й людей
На самому ранку наших днів
Хто жив і мислив, той не може
У душі не нехтувати людей;
Хто почував, того тривожить
Примара неповернутих днів:
Тому вуж немає зачарувань,
Того змія спогадів,
Того раскаянье гризе
Все це часто надає
Більшу принадність розмові
Спершу Онєгіна мова
Мене бентежив; але я звик
До його уїдливої суперечки,
И к жарту з жовчю навпіл,
И к злості похмурих епіграм
Як часто летнею порию,
Коли прозоро й світло
Нічне небо над Невиттю,
И вод веселе скло
Не відбиває лик Діани,
Воспомня колишнього років романи,
Воспомня колишню любов,
Чутливі, безтурботні знову,
Диханьем ночі прихильної
Безмовно впивалися ми!
Як у ліс зелений з в’язниці
Перенесений колодник сонний,
Так неслися ми мрією
До початку життя молодий
Із цих віршів ми ясно бачимо, принаймні, те, що Онєгін не був ні холодний, ні сухий, ні черствий, що в душі його жила поезія й що взагалі він був не із числа звичайних, дюжинних людей. Мимовільна відданість мріям, чутливість і безтурботність при спогляданні крас природи й при спогаді про романи й любов колишнього років — все це говорить більше про почуття й поезію, ніж про холодність і сухість. Справа тільки в тім, що Онєгін не любив розпливатися в мріях, більше почував, ніж говорив, і не всякому відкривався. Озлоблений розум є теж ознака вищої натури, тому що людина з озлобленим розумом буває незадоволений не тільки людьми, але й самим собою. Дюжинние люди завжди задоволені собою, а якщо їм везе, то й усіма. Життя не обманює дурнів; навпроти, вона все дає їм, благо небагато просять вони від її — корму, пійла, тепла так деяких іграшок, здатних тішити вульгарне й дрібне самолюбьице. Розчарування в житті, у людях, у самих собі (якщо тільки воно щиро й просто, без фраз і франтівства нарядною сумом) властиво тільки людям, які, бажаючи «багато чого», не задовольняються «нічим». Читачі пам’ятають опис (в VII главі) кабінету Онєгіна: весь Онєгін у цьому описі. Особливо разюче виключення з опали двох або трьох романів,
У які відбилося століття,
И сучасна людина
Зображений досить вірно
З його аморальною душею,
Себелюбної й сухий,
Мечтанью відданої безмірно,
З його озлобленим розумом,
Киплячої в дії порожньому
Скажуть; це портрет Онєгіна. Мабуть, і так; але це ще більше промовляє на користь моральної переваги Онєгіна, тому що він довідався себе в портреті, що як дві краплі води схожі на настільки багатьох, але в якому довідаються себе настільки деякі, а більша частина «украдкою киває на Петра»28. Онєгін не любувався самолюбиво цим портретом, але глухо страждав від його разючої подібності з дітьми нинішнього століття. Не натура, не страсті, не омани особисті зробили Онєгіна схожим на цей портрет, а століття
Зв’язок з Ленским-Цим юним мрійником, що так сподобався нашій публіці, усього голосніше говорить проти мнимого бездушшя Онєгіна. Онєгін нехтував людей,
Але правил немає без виключень:
Інших він дуже відрізняв,
И вчуже почуття поважав
Він слухав Ленского з посмішкою:
Поета палка розмова,
И розум, ще в сужденьях хиткої,
И вічно натхненний погляд, —
Онєгіну все було ново;
Він охолоджувальне слово
У вустах намагався удержати
И думав: нерозумно мені заважати
Його хвилинному блаженству;
И без мене пора прийде;
Пускай покамест він живе
Так вірить миру досконалості,
Простимо гарячці юного років
И юний жар і юне марення
Меж ними все народжувало суперечки
И к міркуванню тягло:
Племен минулі договори,
Плоди наук, добро й зло,
И забобони вікові,
И труни таємниці фатальні,
Доля й життя, у свою чреду,
Усе піддавалося їх суду
Справа говорить саме за себе; горда холодність і сухість, гордовите бездушшя Онєгіна, як людини, відбулися від нездатності багатьох читачів зрозуміти так вірно створений поетом характер. Але ми не зупинимося на цьому й вичерпаємо все питання
Дивак сумний і небезпечний,
Созданье пекла иль небес,
Цей ангел, цей гордовитий біс,
Що ж він? — Ужели подражанье,