У Європі жінка дійсно цариця суспільства: веселий і гордий чоловік, з яким вона більше говорить, чим з іншими. У нас навпаки: у нас жінка чекає як милості, щоб чоловік заговорив з нею; вона щаслива й горда його увагою. І як же бути інакше, якщо те, що називається тоном і люб’язністю, у нас замінене манірністю, якщо в нас усі люблять поезію тільки в книгах, а в житті бояться її пущі чуми й холери? Як ви подасте руку дівчині, якщо вона не сміє обпертися на неї, не випросивши дозволу у своєї маменьки? Як ви зважитеся говорити з нею багато й часто, якщо знаєте, що за це порахують вас закоханим у неї або навіть і оголосять її нареченим?
Це значило б скомпрометувати її й самому потрапити в лихо. Якщо вас порахують закоханим у неї, вам нікуди буде подітися від лукавих і дотепних натяків і глузувань друзів ваших, від наївних і добродушних розпитів зовсім сторонніх вам людей. Але ще гірше вам, коли укладуть, що ви хочете женитися на ній; якщо її батьки не будуть бачити у вас вигідної партії для своєї дочки, вони відмовлять вам від будинку й строго заборонять дочці бути люб’язної з вами в інших будинках; якщо вони побачать у вас вигідну партію — нове лихо, страшнее колишньої; розкинуть мережі, пастки, і ви, мабуть, побачите себе законним шлюбом, що сполучався, колись, ніж встигнете отямитися і запитати себе: так як же й коли ж трапилося все це? Якщо ж ви людина з характером і не піддастеся, то наживете «історію», що довго будете пам’ятати. Отчого все це відбувається? — Тому, що в нас не розуміють і не хочуть розуміти, що таке жінка, не почувають у ній ніякої потреби, не бажають і не шукають її, словом, того, що в нас немає жінки
У нас «прекрасна підлога» існує тільки в романах, повістях, драмах і елегіях; але в дійсності він розділяється на чотири розряди: на дівчинок, на наречених, на замужніх жінок і, нарешті, на старих дів і старих бабів. Першими, як дітьми, ніхто не цікавиться; останніх усі бояться й ненавидять (і часто поделом); отже, наша прекрасна підлога складається із двох відділів: з дівиць, які повинні вийти заміж, і з жінок, які вже замужем. Російська дівчина — не жінка в європейському змісті цього слова, не людина: вона не що інше, як наречена. Ще дитиною вона називає своїми нареченими всіх чоловіків, яких бачить у своєму будинку, і часто обіцяє вийти заміж за свого папашу або за свого братика; ще в колисці їй говорили й мати, і батько, і сестри, і брати, і мамки, і няньки, і весь навколишній її люд, що вона — наречена, що в їй повинні бути наречені. Ледь здійсниться їй дванадцять років, і мати, дорікаючи її в лінощах, у невмінні триматися й тому подібних недоліках, говорить їй: « чиНе соромно вам, пані: адже ви вуж наречена!» чи Дивно після цього, що вона не вміє, не може дивитися сама на себе як на жіночну істоту, як на людину, і бачить у собі тільки наречену? Чи дивно, що з раннього років до пізньої молодості, іноді навіть і до глибокої старості, всі думи, всі мрії, всі прагнення, всі молитви її зосереджені на одній idee fixe*: на заміжжі, — що вийти заміж — її єдине жагуче бажання, мета й зміст її існування, що поза цьогое вона нічого не розуміє, ні про що не думає, нічого не бажає, і що на всякого неодруженого чоловіка вона дивиться знову не як на людину, а тільки як на нареченого? І чи винувата вона в цьому? — З восьмнадцати років вона починає вже почувати, що вона — не дочка своїх батьків, не улюблене дитя їхнього серця, не радість і счастие своєї сім’ї, не прикраса свого рідного даху, а тяжкий тягар, готовий залежатися товар, зайві меблі, що, того й дивися, спаде із ціни й не зійде з рук. Що ж залишається їй робити, якщо не зосередити всіх своїх здатностей на мистецтві ловити наречених?
И тим більше, що тільки в одному цьому відношенні й розвиваються її здатності, завдяки урокам «найдорожчих батьків», милих тіточок, кузин і т.д. За що найбільше дорікає й сварить свою дочку попечительная маменька? — За те, що вона не вміє спритно триматися, будувати вічка й гримаски гарним нареченим, або за те, що марнує свою люб’язність перед людьми, які не можуть бути для неї вигодною партиею. Чому вона найбільше вчить її? — Кокетувати з розрахунку, причинятися ангелом, ховати під мягкою, лоснящеюся шерсткою котячої лапки котячі пазурі. І, яка б не була по своїй натурі бідна дочка, вона мимоволі звикає до ролі, що дала їй життя й у таїнство якої її так прилежно, так ґрунтовно присвячують. Удома ходить вона неряхою, з непричесанною головою, у забрудненому, вузенькому й короткому платтячку линючого ситцю, у стоптанних черевиках, у брудних, що спустилися панчохах: у селі адже хто ж нас бачить, крім двірні, — а для неї чи варто виряджатися? Але лише уздовж дороги вглядівся екіпаж, що обіцяє несподіваних гостей, — наша наречена піднімає руки й довго тримає їх над головою, кричачи похапцем: гості їдуть, гості їдуть! Від цього руки із червоних робляться білими: витівка сільської гостроти! Потім весь будинок у сум’ятті: маменька й дочка вмиваються, зачісуються, взуваються й на брудну білизну надягають вовняні або шовкові плаття, п’ять років тому тому зшиті. Про чистоту білизни піклуватися смішно: адже білизна під платтям, і його ніхто не бачить, а виряджатися — відома справа — треба для інших, а не для себе. Але от, рано або пізно, нарешті, таємні прагнення й жаркі обітниці готові свершиться: кандидат-наречена вже дійсна наречена й виряджається тільки для нареченого. Вона давно його знала, але закохалася в нього тільки з тої мінути, як зрозуміла, що він має на неї види. І їй здається, що вона дійсно закохана в нього. Хворобливе прагнення до заміжжя й радість досягнення здатні в одну мінуту збудити любов у серце, що так давно вже роздратовано таємними і явними мріями про шлюб. Притім же коли справа до поспіху й кваплять, то поневоле закохаєтеся відразу, не маючи часу запитати себе, чи точно ви любите або вам тільки здається, що любите… Але «найдорожчі батьки» учили свою дочку тільки мистецтву будь-що-будь вийти заміж; підготувати ж її до стану заміжжя, пояснити їй обов’язок дружини, матері, зробити її способною до виконання цього обов’язку, — вони не подумали. І добре зробили: немає нічого бесполезнее й навіть шкідливіше, як наставляння, хоча б і найкращі, якщо вони не підкріплюються прикладами, не виправдуються, в очах учня, всею совокупностию навколишньої його дійсності. «Я вам приклад, пані!» — безупинно повторює диктаторським тоном мати своєї дочки. І дочка преспокійно копіює свою матір, готовлячи у своїй особі світла й майбутньому чоловікові другий екземпляр своєї маменьки.
Якщо її чоловік — людин богатий, він буде задоволений своею женою: будинок у них як повна чаша, усього багато, хоча все безвкусно, безглуздо, брудно, порошно, безладно, вичищається тільки перед більшими святами (і тоді в будинку піднімається метушня, робиться вавилонське стовпотворіння в особах): двірня величезна, слуг безодня, а не в кого допитатися склянки води, комусь подати вам чашку чаю… А недавня наречена, тепер молода дама? — ПРО, вона живе в «повнім задоволенні»! вона нарешті досягла мети свого життя — вона вже не сирота, не приймак, не зайвий тягар у рідному домі; вона господарка в себе будинку, сама собі пані, користується полною свободою: їде куди й коли хоче, приймає в себе кого їй завгодно; їй уже не потрібно більше причинятися те невинною овечкою, те лагідним ангелом; вона може вередувати, падати в непритомності, веліти, мучити чоловіка, дітей, слуг. У їй безодня витівок: карета — не карета, шаль — не шаль, дорогих іграшок удосталь; вона живе баринею-аристократкою, нікому не уступає, але всіх перевершує, і чоловік її ледь устигає закладати й перезаставляти маєток… Дитя нового покоління, вона забрала по можливості пишно, хоча й несмачно, залу й вітальню, абияк спостерігає в них навіть якусь напівчистоту, напівохайність: адже це кімнати для гостей, кімнати парадні, кімнати напоказ; повне торжество бруду може бути тільки в спальної, у дитячій, у кабінеті чоловіка, — словом, у внутрішніх кімнатах, куди гості не ходять. А в їй безупинно гості, біля її безупинно кружок; але вона зачаровує гостей своїх не світським розумом, не грациею своїх манер, не зачаруванням своєї захоплюючої розмови, — ні, вона тільки намагається показати їм, що в неї всього багато, що вона багата, що в їй все краще — і оздоблення кімнат, і частування, і гості, і коня, що вона не хто-небудь, що таких, як вона, небагато… Зміст розмов становлять плітки й убрання, убрання й плітки. Бог благословив її замужство — що ні рік, то дитина. Як же вона буде виховувати дітей своїх?