Твору Олександра Пушкіна. Великий подвиг Пушкіна — Частина 5

Тетяна вірила преданьям

Простонародної старовини,

И снам, і картковим гаданьям,

И пророкуванням місяця

Її тривожили прикмети;

Таємниче їй всі предмети

Проголошували що-небудь,

Передчуття тіснили груди

З іншого боку, Тетяна любила бродити по полях,

Із сумної думою в очах,

Із французької книжкою вруках.

Це чудове з’єднання грубих, вульгарних забобонів зі страстию до французьких книжок і з повагою до глибокого утвору Мартина Задеки можливо тільки в російській жінці. Увесь внутрішній світ Тетяни полягав у спразі любові; ніщо інше не говорило її душі; розум її спав, і тільки хіба тяжке горе життя могло потім розбудити його, — та й то для того, щоб стримати пристрасть і підкорити її розрахунку розсудливої моралі… Дівоцькі дні її нічим не були зайняті; у них не було своєї низки праці й дозвілля, не було тих регулярних занять і розваг, властивих утвореної життя, які тримають у рівновазі моральні сили людини. Дика рослина, цілком надане самому собі, Тетяна створила собі своє власне життя, у порожнечі якої тим мятежнее горів її внутрішній вогонь, що пожирав, що її розум нічим не був зайнятий

Давно її воображенье,

Згоряючи млістю й тугою,

Жадало їжі фатальний;

Давно серцеве томленье

Тіснило їй младую груди;

Душу чекала… кого-небудь

И дочекалася. Відкрилися очі;

Вона сказала: це він!

На жаль! тепер і дні, і ночі,

И жаркий, самотній сон

Все полно їм; усе діві милої

Без угаву чарівною силою

Повторює про нього……………………

………………………………………

Тепер з яким вона вниманьем

Читає сладостний роман,

З яким живим очарованьем

П’є звабливий обман!

Щасливої силою мечтанья,

Одушевлені созданья,

Коханець Юліи Вольмар,

Мальок-Адель і де Линар,

И Вертер, мученик заколотний,

И незрівнянний Грандисон,

Який нам наводить сон, —

Усе для мрійниці ніжної

У єдиний образ облеклись,

В одному Онєгіні злилися

Уявляючись героїнею

Своїх улюблених творців,

Кларисою, Юліою, Дельфиной,

Тетяна в тиші лісів

Одна з небезпечною книгою бродить:

Вона в ній шукає й знаходить

Свій таємний жар, свої мрії,

Плоди серцевої повноти,

Зітхає й, собі присвоя

Чужий захват, чужий смуток,

У забвеньи шепотить напам’ять

Лист для милого героя…

Тут не книга народила пристрасть, але пристрасть-усе-таки не могла не виявитися трошки по^-книжковому. Навіщо. було уявляти Онєгіна Вольмаром, Мальок-Аделем, де Динаром і Вертером ( Мальок-Адель і Вертер: чи не всі це дорівнює, що Еруслан Лазарович і корсар Байрона)?-потім, що для Тетяни не існував теперішній Онєгін, якого вона не могла не розуміти, ні, знати, отже, їй необхідно було додати йому яке-небудь значення, напрокат узяте із книги, a Hei з життя, тому що життя Тетяна теж не могло не розуміти, не знати. Навіщо було їй уявляти себе Кларисою, Юліою, Дельфиной?5 Потім, що вона й саму себе так само мало розуміла й знала, як і Онєгіна. Повторюємо: створення жагуче, що глибоко почуває й у той же час не розвинене, наглухо замкнене в темній порожнечі свого інтелектуального існування, Тетяна як особистість є нам подобною не витонченій грецькій статуї, у якій все внутрішнє так прозоро й опукло відбилося в зовнішній красі, але подобною єгипетській статуї, нерухливої, важкої й зв’язаної. Без книги вона була б зовсім німою істотою, і її палаючий і мова, що сохне, не знайшла б жодного живого, жагучого слова, яким би могла вона полегшити себе від повноти, що давить, почуття. І хоча безпосереднім джерелом її страсті до Онєгіна була її жагуча натура, її спрага, що переповнилася, співчуття, — все-таки почалася вона трохи ідеально. Тетяна не могла полюбити Ленского й ще менш могла полюбити кого-небудь із відомих їй. чоловіків; вона так добре їх знала, і вони так мало представляли їжі її екзальтованій, аскетичній уяві… І раптом є Онєгін

Він весь оточений тайною: його аристократизм, його. світськість, незаперечна перевага над всім цим ‘спокійним і вульгарним миром, серед якого він з’явився таким метеором, його байдужість до всього, чудність життя, — все це зробило таємничі слухи, які не могли не діяти на фантазію Тетяни, не могли не розташувати, не підготувати її до рішучих ефектів першого побачення з Онєгіним. І вона побачила його, і він став перед нею молодий, гарний, спритний, блискучий, байдужий, нудьгуючий, — загадковий, незбагненний, весь нерозв’язна таємниця для її нерозвиненого розуму, весь зваба для її дикої фантазії. Є істоти, у яких фантазія має, набагато більше впливу на серце, ніж як думають про це. Тетяна була з таких істот. Є жінки, яким варто тільки здатися захопленим, жагучим, і вони ваші; але є жінки, яких увага чоловіки може збудити до себе тільки байдужістю, холодністю й скептицизмом, як ознаками величезних вимог на життя або як результатом мятежно й повно пережитого життя: бідна Тетяна була із числа таких жінок…

Туга любові Тетяну жене,

И в сад іде вона сумувати,

И раптом недвижні очі хилить,

И лінь їй далі ступити:

Приподнялася груди, ланіти

Миттєвим полум’ям покриті,

Диханье завмерло у вустах,

И в слуху шум, і блиск в очах…

Настане ніч; місяць обходить

Дозором далекий звід небес

И соловей в імлі древ

Наспіви звучні заводить

Тетяна в темряві не спить

И тихо з нянькою говорить

Розмова Тетяни з нянею — чудо художньої досконалості! Це ціла драма, перейнята глубокою истиною. У ній — дивно вірно зображена російська панянка в розпалі її пристрасті, що млоїть. Здавлене усередині почуття завжди поривається назовні, особливо в перший період ще нової, ще недосвідченої пристрасті. Кому відкрити своє серце? — сестрі? — але вона не так би зрозуміла його. Нянька зовсім не зрозуміє, але тому-те й відкриває їй Тетяна свою таємницю — або, краще сказати, тому-те й не приховує вона від няньки своєї таємниці

………………………«Розкажи мені, нянька,

Про ваші старі роки:

Була ти закохана тоді?»

— И, повно, Таня! У ці лета

Ми не чули про любов;

А те б зігнала зі світла

Мене покійниця свекруха, —

«Так як же ти вінчалася, нянька?»

— Так видно, бог велів. Мій Ваня

Моложе був мене, моє світло,

А було мені тринадцять років,

Тижня дві ходила сваха

До моєї рідні, і нарешті

Благословив мене батько

Я гірко плакала зі страху,

Мені із плачем косу розплели,

И с пеньем у церкву повели

И от увели в сім’ю чужу…

От як пише істинно народний, істинно національний поет! У словах няньки, простих і народних, без тривіальності й вульгарності, полягає повна і яскрава картина внутрішнього домашнього життя народу, його погляд на відносини підлог, на любов, на шлюб… І це зроблено великим поетом одною чертою, мимохіть, мимохідь брошенною! Як гарні ці добродушні й простодушні вірші: