И в мовчазному кабінеті,
Забувши на час геть усе,
Залишилася нарешті, одна,
И довго плакала вона,
Потім за книги принялася.
Спершу їй було не до них;
Але здався вибір їх
Їй дивний. Чтенью предалася
Тетяна жадною душею;
И їй відкрився мир інший
……………………………………………
И починає потроху
Моя Тетяна розуміти
Тепер ясніше, слава богові,
Того, по ккому вона зітхати
Засуджена судьбою владної…
Ужель загадку дозволила,
Ужели слово знайдене?..
Отже, у Тетяні нарешті відбувся акт свідомості; розум її прокинувся. Вона зрозуміла нарешті, що є для людини інтереси, є страждання й уболівай, крім інтересу страждань і вболівай любові. Але чи зрозуміла вона, у чому саме складаються ці інші інтереси й страждання, і, якщо зрозуміла, чи послужило це їй до полегшення її власних страждань? Звичайно, зрозуміла, але тільки розумом, головою, тому що є ідеї, які треба пережити й душою й тілом, щоб зрозуміти їх цілком, і яких не можна вивчити в книзі. І тому книжкове знайомство із цим новим миром скорбей якщо й було для Тетяни одкровенням, це одкровення зробило на неї важке, безвідрадне й марне враження; воно злякало її, жахнуло й змусило дивитися на страсті як на загибель життя, переконало її в необхідності скоритися дійсності, як вона є, і якщо жити жизнию серця, то про себе, у глибині своєї душі, у тиші самоти, у мороці ночі, присвяченій тузі й риданням. Відвідування будинку Онєгіна й читання його книг приготували Тетяну до переродження із сільської дівчинки у світську даму, що так здивувало й уразило Онєгіна. У попередній статті ми вже говорили про лист Онєгіна до Тетяни й про результат всіх його жагучих послань кней.
………………………В одне собранье
Він їде; лише ввійшов… йому
Вона назустріч. Як сувора!
Його не бачить, з ним ні слова;
В! як тепер оточена
Водохресним холодом вона!
Як удержати негодованье
Вуста вперті хочуть!
Вперил Онєгін зіркий погляд,
Де, де смятенье, состраданье?
Де плями зліз?.. Їх ні, їх немає!
На цьому особі лише гніву слід…
Так, може бути, остраху таємницею,
Щоб чоловік иль світло не вгадало
Витівки слабості випадкової…
Усього, що мій Онєгін знав…
Тепер перейдемо прямо до пояснення Тетяни з Онєгіним. У цьому поясненні вся істота Тетяни виразилося цілком. У цьому поясненні висловилося все, що становить сутність російської жінки із глубокою натурою, развитою суспільством, — усе: і полум’яна пристрасть і задушевність простого, щирого почуття, і чистота й святість наївних рухів шляхетної натури, і резонерство, і ображене самолюбство, і марнославство чеснотою, під которою замаскована рабський острах суспільної думки, і хитрі силогізми розуму, светскою мораллю парализировавшего великодушні рухи серця… Мовлення Тетяни починається докором, у якому висловлюється бажання мести за ображене самолюбство:
Онєгін, помнете ль ту годину,
Коли в саду, в алеї, нас
Доля звела, і так смиренно
Урок ваш вислухала я?
Сьогодні черга моя
Онєгін, я тоді моложе,
Я краще, здається, була,
И я любила вас; і що ж?
Що в серце вашім я знайшла?
Яка відповідь? Одну суворість,
Не правда ль? Вам була не новина
Смиренної дівчинки любов?
И нині — боже — холоне кров,
Як тільки згадаю погляд холодний
И цю проповідь…
Справді, Онєгін був винуватий перед Татьяною в тім, що він не полюбив її тоді, як вона була моложе й краще й любила його! Адже для любові тільки й потрібно, що молодість, краса й взаємність! От поняття, запозичені з поганих сантиментальних романів! Німа сільська дівчинка з дитячими мріями — і світська жінка, випробувана жизнию й стражданням, обревшая слово для вираження своїх почуттів і думок: яка різниця! І все-таки, на думку Тетяни, вона більше здатна була вселити любов тоді, ніж тепер, тому що тоді вона була й моложе й краще!.. Як у цьому погляді на речі видна російська жінка! А цей докір, що тоді вона знайшла з боку Онєгіна одну суворість? «Вам була не новина смиренної дівчинки любов?» Так цей карний злочин — не подорожить любовию морального ембріона!.. Але за цим докором негайно треба й виправдання:
…………………………………Але вас
Я не виню: у ту страшну годину
Ви надійшли шляхетно,
Ви були праві переді мною:
Я вдячна всією душею…
Основна думка докорів Тетяни складається в переконанні, що Онєгін тому тільки не полюбив її тоді, що в цьому не було для нього зачарування спокуси; а тепер приводить до її ніг спрага скандалезной слави… У всім цьому так і пробивається страх за свою чесноту…
Тоді — не чи правда? — у пустелі,
Удалині від суєтної поголоски,
Я вам не подобалася… Що ж нині
Мене переслідуєте ви?
Навіщо у вас я на прикметі?
Не тому ль, що у вищому світлі
Тепер бути я повинна;
Що я багата й знатна;
Що чоловік у сраженьях покалічений;
Що нас за те пестить двір?
Не тому ль, що моя ганьба
Тепер би всіма був замічений,
И міг би в суспільстві принесть
Вам звабну честь?
Я плачу… якщо вашої Тани
Ви не забули дотепер,
Те знайте: колючість вашої лайки,
Холодна, строга розмова,
Коли б у моїй лише було влади,
Я зволіла б образливій пристрасті
И цим листам і сльозам
До моїх дитячих мрій
Тоді мали ви хоч жалість,
Хоч повага, до літ…
А нині! — що до моїх ніг
Вас привело? яка малість!
Як з вашим серцем і розумом
Бути почуття дрібного рабом?
У цих віршах так і чується трепет за своє добре ім’я у великому світлі, а в наступним потім представляються незаперечні докази найглибшого презирства до великого світла… Яке протиріччя! І що всього сумніше, те й інше істинно в Тетяні…
А мені, Онєгін, пишність ця,
Осоружного життя мішура,
Мої успіхи у вихрі світла,
Мій модний будинок і вечори,
Що в них? Зараз віддати я рада
Все це дрантя маскараду,
Весь цей блиск, і шум, і чад
За полицю книг, за дикий сад,
За наше бідне житло,
За ті місця, де в перший раз,
Онєгін, бачила я вас,
Так за смиренний цвинтар,
Де нині хрест і тінь галузей
Над бідної нянею моєї…
Повторюємо: ці слова так само невдавані й щирі, як і попередні ім. Тетяна не любить світла й за щастя почла б назавжди залишити його для села; але поки вона у світлі — його думка завжди буде її ідолом і страх його суду завжди буде її чеснотою…
А щастя було так можливо,
Так близько!.. Але доля моя
Уж вирішений. Необережно,
Бути може, надійшла я;
Мене зі слізьми заклинань
Молила мати; для бідної Тани
Всі були жереби рівні…
Я вийшла заміж. Ви повинні,
Я вас прошу, мене залишити;
Я знаю, у вашім серці є
И гордість, і пряма честь