Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я іншому віддана;
Я буду століття йому вірна
Останні вірші дивні — справді та й по всій справі! Ця відповідь могла б іти в приклад класичного «високого» (sublime) нарівні з відповіддю Медеи: moi!** і старого Горация: qu’il mourût!***7 От щира гордість жіночої чесноти! Але я іншому віддана, — саме віддана, а не віддалася! Вічна вірність — кому й у чому? Вірність таким відносинам, які становлять профанацію почуття й чистоти жіночності, тому що деякі відносини, освячува_ не любовию, найвищою мірою аморальні… Але в нас якось все це клеїться разом: поезія — і життя, любов — і шлюб з розрахунку, життя серцем — і строге виконання зовнішніх обов’язків, що внутрішньо порушуються щогодини… Життя жінки по перевазі зосереджена в житті серця; любити — значить для неї жити; а жертвувати — значить любити. Для цієї ролі створила природа Тетяну; але суспільство перестворило її. Тетяна мимоволі нагадала нам Віру в «Герої нашого часу», жінку, слабку по почуттю, що завжди уступає йому, і прекрасну, високу у своїй слабості. Правда, жінка надходить аморально, належачи раптом двом чоловікам, одного люблячи, а іншого обманюючи: проти цієї істини не може бути ніякої суперечки; але у Вірі цей гріх викупляється стражданням від свідомості своєї нещасної ролі. І як би могла вона надійти рішуче у відношенні до чоловіка, коли вона бачила, що той, кому вона всю себе пожертвувала, належав їй не цілком і, люблячи її, все-таки не захотів би злити з нею своє існування? Слабка жінка, вона почувала себе під впливом фатальної сили цієї людини з демонічної натурою й не могла йому пручатися. Тетяна вище її по своїй натурі й по характері, не говорячи вже про величезну різницю в художнім зображенні цих двох жіночих осіб: Тетяна — портрет на весь зріст; Віра — не більше, як силует. І, незважаючи на те, Віра — більше жінка… але зате й більше виключення, тоді як Тетяна — тип російської жінки… Захоплені ідеалісти, що вивчили життя й жінку по повістях Марлинского8, жадають від незвичайної жінки презирства до суспільної думки. Це неправда: жінка не може нехтувати суспільної думки, але може їм жертвувати скромно, без фраз, без самохвальства, розуміючи всю великость своєї жертви, весь тягар прокльону, що вона бере на себе, корячись іншому вищому закону — закону своєї натури, а її натура — любов і самовідданість…
Отже, в особі Онєгіна, Ленского й Тетяни Пушкін зобразив російське суспільство в одному з фазисів його утворення, його розвитку, і з какою истиною, з какою вірністю, як повно й художньо зобразив він його! Ми не говоримо про безліч вставних портретів і силуетів, що ввійшли в його поему й довершують собою картину російського суспільства вищ і середнього; не говоримо про картини сільських балів і столичних раутів; все це так відомо нашій публіці й так давно оцінено нею по достоїнству… Помітимо одне: особистість поета, так повно і яскраво відбилася в цій поемі, скрізь є такою прекрасною, такою гуманною, але в той же час по перевазі артистическою. Скрізь бачите ви в ньому людини, душою й тілом приналежні до основного принципу, що становить сутність зображуваного їм класу; коротше, скрізь бачите російського поміщика… Він нападає в цьому класі на все, що суперечить гуманності; але принцип класу для нього — вічна істина… І тому в самій сатирі його так багато любові, саме заперечення його так часто схоже на схвалення й на милування… Згадаєте опис сімейства Ларіних у другому розділі й особливо портрет самого Ларіна… Це було причиною, що в «Онєгіні» багато застаріло тепер. Але без цього, може бути, і не вийшло б з «Онєгіна» такої повної й докладної поеми російського життя, такого певного факту для заперечення думки, у самому ж цьому суспільстві так що швидко розвивається…
«Онєгін» писаний був протягом кількох років, — і тому сам поет ріс разом з ним, і кожна нова глава поеми була цікавіше й зрелее9. Але останні два глави різко відділяються від перших шести: вони явно належать уже до вищої, зрілої епохи художнього розвитку поета. Про красу окремих місць не можна наговоритися досить, притім же їх так багато! До кращого належать: нічна сцена між Татьяною й нянею, дуель Онєгіна з Ленским і весь кінець шостої глави. В останніх двох главах ми й не знаємо, що хвалити особливо, тому що в них все превосходно; але перша половина сьомої глави (опис весни, спогад про Ленском, відвідування Татьяною будинку Онєгіна) якось особливо видається із усього глубокостию смутного почуття й дивно-прекрасними віршами… Відступу, що робляться поетом від оповідання, звертання його до самого себе виконані незвичайної грації, задушевності, почуття, розуму, гостроти, особистість поета в них є такою любящею, такою гуманною. У своїй поемі він умів торкнутися так багато чого, натякнути про настільки многом, що належить винятково до миру російської природи, до миру російського суспільства! «Онєгіна» можна назвати енциклопедією російського життя й найвищою мірою народним добутком. Чи дивно, що ця поема була прийнята з таким захватом публикою й мала такий величезний вплив і на сучасну їй і на наступну російську літературу? А її вплив на вдачі суспільства? Вона була актом свідомості для російського суспільства, майже першим, але зате яким великим кроком уперед для нього!.. Цей крок був богатирським розмахом, і після нього стояння на одному місці зробилося вже неможливим… Нехай іде час і приводить із собою нові потреби, нові ідеї, нехай росте російське суспільство й обганяє «Онєгіна»: як би далеко воно не пішло, але завжди буде воно любити цю поему, завжди буде зупиняти на ній виконаний любові й подяці погляд… Ці строфи, які так і просяться на закінчення нашої статті, своїм безпосереднім враженням на душу читача краще нас висловлять те, що б хотілося нам висловити:
На жаль! на життєвих браздах
Миттєвими жнивами поколенья,
По таємній волі провиденья,
Сходять, зріють і впадуть;
Інші їм слідом ідуть…
Так наше вітряне плем’я
Росте, хвилюється, кипить
И к труні прадідів тісниться
Прийде, прийде й наш час,
И наші онуки в добру годину
З миру витиснуть і нас!
Покамест впивайтеся нею,
Цієї легкої жизнию, друзі!
Її незначність розумію
И к їй прив’язаний мало я;
Для примар закрив я вежди;
Але віддалені надії
Тривожать серце іноді;
Без непримітного сліду
Мені був б смутно мир залишити
Живу, пишу не для похвал;
Але я б, здається, бажав
Сумний жереб свій прославити,
Щоб про мене, як вірний друг,
Нагадав хоч єдиний звук
И чиє-нибудь він серце торкне;
И, збережена долею,
Бути може, у Леті не потоне
Строфа, що складається мною;
Бути може, — утішна надія! —
Укаже майбутній невіглас
На мій прославлений портрет
И мовить: те-те був поет!
Прийми ж моє благодаренье,
Шанувальник мирних аонид,
Про ти, чия пам’ять збереже
Мої летучі створіння,
Чия прихильна рука
Порве лаври старого!
Примітки
Уперше стаття опублікована в журналі «Вітчизняні записки», 1845, № 3. т. XXXIX, отд. V, с. 1-20.
* настирливій ідеї (франц.). — Ред.