Селинджер Джером Дейвид Переклад: Нора Галь Ішов п’яту годину, і золотий осінній день уже хилився до вечора. Сандра, куховарка, подивилася з вікна убік озера й відійшла, піджавши губи, — з полудня вона проробляла це, мабуть, раз двадцять. Цього разу, відходячи від вікна, вона в неуважності розв’язала й знову зав’язала на собі фартух, намагаючись затягти його потуже, наскільки дозволяла її неосяжна талія. Упорядкувавши своє формене одіяння, вона повернулася до кухонного стола й сіла навпроти миссис Снелл. Миссис Снелл уже покінчила зі збиранням і прасуванням і, як звичайно перед відходом, пила чай.
Миссис Снелл була в капелюсі. Це оригінальне спорудження із чорного фетру вона не знімала не тільки все минуле літо, але три літа підряд — у будь-яку жару, при будь-яких обставинах, відмінюючись над незліченними гладильними дошками й орудуючи незліченними пилососами. Ярлик фірми «Карнегі» ще тримався на подкладке — побляклий, але, сміло можна сказати, непереможений — Боляче треба мені із за етого розбудовуватися, — напевно, уже в п’ятий або шостий раз повідомляла Сандра не стільки миссис Снелл, скільки самої собі. — Так уже я вирішила.
Не стану я розбудовуватися! — И правильно, — сказала миссис Снелл. — Я б теж не стала. Дарма не стала б. Передай ка мені мою сумку, голубушка. Шкіряна сумка, до неможливості потерта, але з ярликом усередині не менш значна, чим на подкладке капелюха, лежала в буфеті. Сандра дотяглася до її не встаючи.
Подала сумку через стіл власниці, та відкрила її, дістала пачку «ментолових» сигарет і картонку сірників «Сторк клуб». Закурила, потім піднесла до губ чашку, але зараз же знову поставила її на блюдце — Так що це мій чай ніяк не охолоне, я із за нього автобус пропущу. — Вона подивилася на Сандру, що похмуро вп’ялася на блискаючу шеренгу каструль у стіни. — Кинь ти розбудовуватися! — наказала миссис Снелл. — Що користі розбудовуватися? Або він їй скаже або не скаже.
І всі отут. А що користі розбудовуватися? — Я и не розбудовуюся, — відповіла Сандра. — Навіть і не думаю. Просто від цієї дитини з розуму зійти можна, так і шастає по всьому будинку.
Так всі тихенько, його й не почуєш. От тільки днями я лущила боби — і ледве не наступила йому на руку. Він сидів геть отут, під столом — Ну й що?
Не стала б я розбудовуватися — Тобто слівця сказати не можна, усе на нього оглядайся, — поскаржилася Сандра. — З розуму зійти — Не можу я пити окріп, — сказала миссис Снелл. — Так, прямо жах що таке. Коли слівця не можна сказати, і взагалі. — З розуму зійти!
Вірно вам говорю. Прямо з розуму він мене зводить. — Сандра змахнула з колін уявлювані крихти й сердито фиркнула: — У чотири те роки! — И адже гарненьке хлоп’я, — сказала миссис Снелл. — Глазищи карі, і взагалі. Сандра знову фиркнула: — Ніс те в нього буде батьківський.
— Вона взяла свою чашку й стала пити, нітрохи не обпікаючись. — Уж і не знаю, чого це вони здумали стирчати отут весь жовтень, — проворчала вона й відставила чашку. — Ніхто з них більше й до води те не підходить, вірно вам говорю. Сама не купається, і хлоп’я не купається. Ніхто тепер не купається. І навіть на своєму дурному човні вони більше не плавають. Тільки гроші задурно витратили — И як ви п’єте такий окріп?
Я й пригубити те не можу Сандра злобливо вп’ялася встену. — Я б хоч зараз повернулася в місто. Право слово. Терпіти не можу цю діру. — Вона неприязно глянула на миссис Снелл. — Вам те нічого, ви цілий рік отут живете. У вас отут і знайомства, і взагалі.
Вам усе одне, що тут, що вгороде. — Хоч живцем зварюся, а чай вип’ю, — сказала миссис Снелл, подивившись на годинники над електричною плитою — А що б ви зробили на моєму місці? — в упор запитала Сандра. — Я говорю, ви б що зробили?
Скажіть по правді От тепер миссис Снелл була у своїй стихії. Вона негайно відставила чашку — Ну, — початку вона, — першим боргом я не стала б розбудовуватися. Уже я б відразу стала шукати інше… — А я и не розбудовуюся, — перебила Сандра. — Знаю, знаю, але вуж я підшукала б собі… Розгорнули двері, і в кухню ввійшла Бу Бу Танненбаум, господарка будинку. Була вона років двадцяти п’яти, маленька, сухорлява, як хлопчисько; сухі, безбарвні, не по моді підстрижені волосся закладені назад, за надто більші вуха.
Все вбрання — чорний светр, штани трохи нижче колін, носки так босоніжки. Прізвисько, звичайно, безглузде, і гарненької її теж не назвеш, але такі от живі, мінливі пички не забуваються, — у своєму роді вона була просто чудо! Вона відразу направилася до холодильника, відкрила його. Заглянула усередину, розставивши ноги, упершись руками в коліна, і, досить немузично насвистуючи крізь зуби, легонько погойдуючись у такт свисту. Сандра й миссис Снелл мовчали.
Миссис Снелл неквапливо вийняла сигарету з рота — Сандра… — Так, мем? — Сандра насторожено дивилася поверх капелюха миссис Снелл. — У вас хіба немає більше пікулів?
Я хотіла йому віднести — Він усе з’їв, — без запинки доповіла Сандра. — Учора перед сном з’їв. Там тільки дві штучки й залишалися — А а. Добре, буду на станції — куплю ще. Я думала, може бути вдасться виманити його із човна. — Бу Бу захлопнула дверцята холодильника, відійшла до вікна й подивилася убік озера. — Потрібно ще що нибудь купити?
— запитала вона, дивлячись вокно. — Тільки хліба — Я поклала вам чек на столик у прихожей, миссис Снелл. Дякую вам — Дуже приємно, — сказала миссис Снелл. — Говорять, Лайонел утік з будинку. — Вона хихикнула — Схоже, що так, — сказала Бу Бу й сунула руки вкармани. — Далеко те він не бігає.
— И миссис Снелл знову хихикнула Не відходячи від вікна, Бу Бу злегка повернулася, так щоб не стояти зовсім вуж спиною до жінок за столом — Так, — сказала вона. Заправила за вухо пасмо волосся й продовжувала: — він утікає з будинку із двох років. Але поки не дуже далеко. Саме далеке — у місті принаймні — він заблукав раз на Мелл у Центральному парку. За два квартали від нашого будинку. А сам ближнє — просто сховався в парадному. Там і застряг — хотів попрощатися сотцом.
Жінки в стола засміялися — Мелл — це таке місце в Нью Йорку, там усе ковзаються, — люб’язно пояснила Сандра, нахиляючись до миссис Снелл. — Детишки, і взагалі.
— А а, — сказала миссис Снелл. — Йому тільки тільки здійснилося три. Саме торік, — сказала Бу Бу, дістаючи з кишені штанів сигарети й сірники. Поки вона закурювала, обидві жінки не зводили з її око. — От був переполох!
Довелося підняти на ноги всю поліцію — И знайшли його? — запитала миссис Снелл. — Ясно, знайшли, — презирливо сказала Сандра.
— А ви як думали? — Знайшли його вже вночі, у дванадцятій годині, а справа була… коли ж це… так, у середині лютого. У парку ні дітей, нікого не залишилося.
Хіба що, може бути, бандити, бурлаки так які нибудь чокнутие. Він сидів на естраді, де вдень грає оркестр, і катав камінчик взад уперед по щілині в підлозі. Змерзнув до півсмерті, і вуж вид у нього був… — Боже милостивий!
— сказала миссис Снелл. — И с чого це він? Тобто, я говорю, чого це він з будинку бігає?
Бу Бу пустила криве колечко диму, і воно розпливлося по шибці — У той день у парку хто те з дітей ні з того ні із сього обізвав його вонючкой. Принаймні, ми думаємо, що справа в цьому. Право, не знаю, миссис Снелл. Сама не розумію — И давно це з ним? — запитала миссис Снелл.
— Тобто, я говорю, давно це з ним? — Так от, коли йому було два з половиною, він сховався під раковиною в підвалі, — докладно відповіла Бу Бу. — Ми живемо у великому будинку, а в підвалі пральня. Яка те Наоми, його подружка, сказала йому, що в неї в термосі сидить черв’як. Принаймні, ми більше нічого від нього не домоглися. — Бу Бу зітхнула й відійшла від вікна, на кінчику її сигарети нарос попіл.
Вона ступнула до дверей. — Спробую ще раз, — сказала вона на прощання Сандра й миссис Снелл засміялися — Квапте, Милдред, — усе ще сміючись, сказала Сандра миссис Снелл. — А то автобус проґавите Бу Бу зачинила за собою забрану дротяною сіткою двері Вона стояла на галявині, що отлого спускалася до озера; низьке передвечірнє сонце світило їй у спину.
Ядрах у двохстах спереду на кормі батьківського бота сидів її син Лайонел. Вітрила були зняті, бот погойдувався на прив’язі під прямим кутом до мосткам, у самого їхнього кінця. Футах у п’яти десяти за ним плавала забута або занедбана водна лижа, але ніде не видно було що качаються; лише вдалечині йшов до Вітрильної бухти пасажирський катер. Чому те Бу Бу ніяк не вдавалося толком розглянути Лайонела.
Сонце хоч і не дуже гріло, але світило так яскраво, що видали все — і хлопчик, і човен — здавалося неясним, розпливчастим, як обрису ціпка у воді. Через мінуту іншу Бу Бу перестала вдивлятися. Зім’яла сигарету, отшвирнула її й покрокувала кмосткам. Стояв жовтень, і дошки вже дихали жаром в особу.
Бу Бу йшла по мосткам, насвистуючи крізь зуби «Крихітку з Кентуккі». Дійшла до кінця мостков, присіла навпочіпки із самого краю й подивилася на сина.
До нього можна було б дотягтися веслом. Він не підняв око — Агов, на борті! — покликала Бу Бу.
— Агов, друг! Пірат! Старий пес! А от і я! Лайонел усе не піднімав око, але йому раптом знадобилося показати, який він митецький моряк. Він перекинув незакріплений румпель до відмови вправо й зараз же знову пригорнув його до боку. Але не відривав око від палуби — Це я, — сказала Бу Бу.
— Вице адмірал Танненбаум. Уроджена Гласс. Прибув перевірити стермафори. — Ти не адмірал, — почулося у відповідь. — Ти жінка Коли Лайонел говорив, йому майже завжди посередині фрази не вистачало подихи, і найважливіше слово часом звучало не голосніше, а тихіше інших.
Бу Бу, здавалося, не просто вслухувалася, але й сторожко ловила кожний звук — Хто тобі сказав? — запитала вона. — Хто сказав тобі, що я не адмірал?
Лайонел що те відповів, але зовсім уже нечутно. — Що? — перепитала Бу Бу. — Тато Бу Бу усе ще сиділа навпочіпках, розставлені коліна стирчали кутами; лівою рукою вона торкнулася дощатого настилу: не так те просто було зберігати рівновагу — Твій тато славний малий, — сказала вона.
— Тільки він, мабуть, самий сухопутний пацюк на світі. Цілком правильно, на суші я жінка, це чиста правда. Але щире моє покликання було, є й буде… — Ти не адмірал, — сказав Лайонел. — Як ви сказали?
— Ти не адмірал. Ти однаково жінка Розмова перервалася. Лайонел знову став міняти курс свого судна, він схопився за румпель обома руками. На ньому були шорти кольору хакі й чиста біла сорочка з короткими рукавами й відкритим коміром; спереду на сорочці малюнок: страус Джером грає на скрипці. Хлопчик сильно засмагнув, і його волосся, зовсім такі ж, як у матері, на верхівці помітно вицвіли — Дуже багато хто думають, що я не адмірал, — сказала Бу Бу, придивляючись до сина. — Тому що я не репетую про це на всіх перехрестях.
— Намагаючись не втратити рівноваги, вона витяглася з кишені сигарети й сірника. — Мені й небажання тлумачити з людьми про те, у якому я чині. Так ще з маленькими хлопчиками, які навіть не дивляться на мене, коли я з ними розмовляю. За це, мабуть, ще із флоту виженуть спозором. Так і не закуривши, вона зненацька встала, випрямилася на весь зріст, зімкнула кільцем великий і вказівний пальці правої руки й, поднеся їх до губ, точно іграшкову трубу, продудела що те начебто сигналу. Лайонел скинув голову.
Імовірно, він знав, що сигнал не теперішній, і всі таки весь стрепенувся, навіть рот відкрив. Три рази підряд без перерви Бу Бу протрубила сигнал — щось середнє між ранковою й вечірньою зорею. Потім урочисто віддала честь далекому берегу. І коли нарешті знову з жалем присіла навпочіпки на краю мостков, по особі її видно було, що її до глибини душі схвилювала шляхетний звичай, недоступна простому смертному й маленькому хлопчикам. Вона задумливо споглядала уявлювану далечінь озера, потім немов би згадала, що вона тут не одна. І важливо подивилася долілиць, на Лайонела, що усе ще сидів, розкривши рот — Це таємний сигнал, чути його дозволяється одним тільки адміралам. — Вона закурила й, випустивши довгий тонкий струмінь диму, задула сірник.
— Якби хто нибудь довідався, що я дала цей сигнал при тобі… — Вона покачала головою. І знову зірким оком морського вовка оглянула обрій — Потруби ще. — Не покладено — Чому? Бу Бу потисла плечима — Отут вертиться занадто багато всяких мічманів, це раз.
— Вона перемінила позу й сіла, схрестивши ноги, як індіанець. Підтягла носки. І продовжувала діловито: — Ну, от що. Скажи, чому ти тікаєш із будинку, і я протрублю тобі всі таємні сигнали, які мені відомі. Добре? Лайонел негайно опустив ока — Ні, — сказав він — Чому? — Тому.
— Чому «тому»? — Тому що не хочу, — сказав Лайонел і рішуче перевів кермо Бу Бу заслонилась правою рукою від сонця, неї зліпилося — Ти мені говорив, що більше не будеш утікати з будинку, — сказала вона. — Ми адже про це говорили, і ти сказав, що не будеш. Ти мені обіцявся Лайонел що те сказав у відповідь, але занадто тихо. — Що? — перепитала Бу Бу. — Я не обіцявся — Ні, обіцяв.
Ти дав слово Лайонел знову прийнявся працювати кермом — Якщо ти адмірал, — сказав він, — де ж твій флот? — Мій флот? От добре, що ти про це запитав, — сказала Бу Бу й хотіла спуститися влодку. — Назад! — наказав Лайонел, але голос його звучав не дуже впевнено й око він не підняв. — Сюди нікому нельзя.
— Не можна? — Бу Бу, що вже ступив нанос човна, слухняно отдернула ногу. — Зовсім нікому не можна? — Вона знову сіла на мостках по индейски. — А чому? Лайонел що те відповів, але знову занадто тихо.
— Що? — перепитала Бу Бу. — Тому що не дозволяється Довгу мінуту Бу Бу мовчачи дивилася на хлопчика — Мені дуже смутно це чути, — сказала вона нарешті.
— Мені так хотілося до тебе в човен. Я по тобі скучила.
Дуже сильно скучила. Цілий день я сиділа в будинку зовсім одна, не з ким було поговорити Лайонел не повернув кермо. Він розглядав яку те щербинку на рукоятці — Поговорила б із Сандрой, — сказав він — Сандра зайнята, — сказала Бу Бу. — И не хочу я розмовляти із Сандрой, хочу з тобою.
Хочу сісти до тебе в човен і розмовляти стобой. — Говори смостков.
— Що? — Говори з міст ков! — Не можу. Дуже далеко. Мені треба підійти ближче.
Лайонел рвонув румпель — На борт нікому не можна, — сказав він — Що? — На борт нікому нель зя! — Добре, тоді, може, скажеш, чому ти втік з будинку? — запитала Бу Бу.
— Ти адже мені обіцяв більше не бігати На кормі лежала маска аквалангіста. Замість відповіді Лайонел підчепив її пальцями правої ноги й спритним, швидким рухом жбурнув за борт. Маска негайно пішла під воду — Мило, — сказала Бу Бу.
— До діла. Це маска дядька Уебба.
Він буде в захваті. — Вона затяглася сигаретою. — Раніше в ній поринав дядько Симор. — Ну й нехай. — Ясно.
Я так і зрозуміла, — сказала Бу Бу. Сигарета стирчала в неї в пальцях як те криво.
Раптово відчувши опік, Бу Бу упустила неї у воду. Потім витяглася що те з кишені.
Це був білий пакетик завбільшки з колоду карт, перев’язаний зеленою стрічечкою — Ланцюжок для ключів, — сказала Бу Бу, почуваючи на собі погляд Лайонела. — Точь у точь така ж, як у тата.
Тільки на ній куди більше ключів, чим у тата. Цілих десять штук Лайонел подався вперед, випустивши кермо.
Підставив долоні чашкою — Кинь! — попросив він, — Будь ласка!
— Одну мінуту, милий. Мені треба трошки подумати. Варто було б кинути цей ланцюжок вводу.
Син дивився на неї, розкривши рот. Потім закрив рот — Це мій ланцюжок, — сказав він не занадто впевнено. Бу Бу, дивлячись на нього, знизала плечима: — Ну й нехай.
Не спускаючи око з матері, Лайонел повільно відсунувся на колишнє місце й став намацувати за спиною румпель. По очах його видно було: він усе зрозумів. Мати так і знала, що він зрозуміє — Тримай! — Вона кинула пакетик йому на коліна.
І не промахнулася Лайонел подивився на пакетик, взяв у руку, ще подивився — і раптово жбурнув його у воду. І зараз же підняв очі на Бу Бу — в очах був не виклик, але сльози. Ще мить — і губи його скривилися перекинутою вісімкою, і він запекло заревів Бу Бу встала — обережно, начебто в театрі відсиділа ногу — і спустилася в човен. Через мінуту вона вже сиділа на кормі, тримаючи кермового на колінах, і заколисувала його, і цілувала в потилицю, і повідомляла яке які корисні відомості: — Моряки не плачуть, дружок. Моряки ніколи не плачуть. Тільки якщо їхній корабель пішов до дна.
Або якщо вони зазнали катастрофи, і їх носить на плоті, і їм нема чого пити, і… — Сандра…
сказала миссис Снелл… що наш тато… великий… брудний… июда… Її пересмикнуло.
Вона спустила хлопчика з колін, поставила перед собою й відкинула волосся в нього із чола — Сандра так і сказала, так? Лайонел щосили закивав головою. Він присунувся ближче, всі не перестаючи плакати, і встав у неї між колін — Ну, це ще не так страшно, — сказала Бу Бу, стисла сина коліньми й міцно обійняла. — Це ще не саме більше лихо. — Вона легонько куснула його вухо. — А ти знаєш, що таке іуда, маля?
Лайонел відповів не відразу — чи те не міг говорити, чи то не хотів. Він мовчав, здригаючись і схлипуючи, поки сльози не затихли небагато. І тільки тоді, уткнувшись у теплу шию Бу Бу, виговорив глухо, але виразно: — Чуда юда… це в казці… така риба кит… Бу Бу легонько відіпхнула сина, щоб подивитися на нього. І раптом сунула руку позаду йому за пояс — він навіть злякався, — але не шльопнула його, не вщипнула, а тільки старанно заправила йому сорочку — От що, — сказала вона.
— Зараз ми поїдемо в місто, і купимо пікулів і хліба, і перекусимо прямо в машині, а потім поїдемо на станцію зустрічати тата, і привеземо його додому, і пускай він покатає нас на човні. І ти допоможеш йому віднести вітрила. Добре? — Добре, — сказав Лайонел. До будинку вони не йшли, а бігли на перегонки. Лайонел прибіг першим