Урнов Д. М. Дефо
Столичне дитинство
«Робинзона» народився в ту пору, коли навіть вуличні хлопчиськи замість загальновживаного «Пішов в-в-!» говорили: «Пішов у нижню палату!», маючи на увазі парламентський «огузок». Так невисоко трималася репутація колишнього республіканізму, від якого практично нічого не залишилося. Але говорили недовго, тому що й року не пройшло, як (29 травня 1660 року) причалив до берегів Англії корабель і зійшов з його Карл II, він же Чарльз II.) пробував висадитися й схопитися з армією Кромвеля, але тоді «железнобокие» являли собою налагоджену військову машину. Тому якщо б завдяки щасливому випадку на бойовище не найшлося вікового дуба з досить містким дуплом, куди претендент на престол і сховався, то, безумовно, майбутній Карл II розділив би долю свого батька, страченого революцією. Потім довелося йому пробиратися поодинці до моря, до берега, звідки можна було спливти в безпечні місця. Йому зустрічалися солдати його власної розбитої армії, і один з них навіть запропонував випити за здоров’я принца Чарльза. На питання, чи бачив він коли-небудь його королівська величність, солдат відповів: «Ще б! Ростом буде едак пальця на чотири поболе твого». У шляху плаття Чарльза так зносилося й він так зубожів, що на французькому березі за ним у тавернах доглядали, як би цей бурлака чого не стягнув!) частини, що у загальновживаному вираженні замінена була «парламентською палатою». Це означало протриматися. При ньому не відбулося нічого, що ввергнуло б країну в хаос.) би, по букві закону, зміцнилася віротерпимість. Просунулася вперед наука. Знову відкрилися театри. Почав розвиватися спорт.) у звертанні, а вуж що стосується спорту, особливо перегонів, те безсумнівний талант. Однак всі ці успіхи, за винятком, мабуть, спорту, варто скоріше пояснити невтручанням, не позбавленим прозорливості, потуранням усьому, за чим відчувалася перспективна сила.)»душку Чарли», бачив, що хоча відбувається під його егідою й називається «реставрацією», але мовлення зовсім не йде про відновлення порядків, що пішли разом зі смертю його батька. Першою справою він і оголосив політичну амністію. Під наглядом, але практично в спокої залишений був навіть Джон Мільтон, великий поет-республіканець.)»Робинзона» міг бачити творця «Загубленого раю», але самий факт існування поета при королі, якого поет-республіканець громив у своїх памфлетах, представляється якимсь чудом. Адже як характеризував цього поета Пушкін? «-Мільтон, друг і сподвижник Кромвеля, суворий фанатик, строгий творець- той, хто в злі дні жертва злих мов, у бідності, у гонінні й у сліпоті зберіг непохитність душі й продиктував bdquo;Загублений рай-«.
Що з того, що ми переможені?
Як і раніше непереможна воля
З обдуманною жаждою отмщенья,
І ненависть безстрашна й дух,
Не знаючий вовеки примиренья.
Автор цих рядків «Невже господь покарає нас за деякі розваги?» «флірті» стали підозрювати саму королеву, Карл все-таки вжив заходів, щоб відвести докори, але, коли був розкритий якийсь і сам скакав жокеєм. Завдяки йому перегони зробилися національним захопленням англійців. Король-Жокей ставився до цього виду спорту, як на стайні говориться, по полюванню, тобто від душі й своїм відношенням він зумів заразити співвітчизників.[5]
При ньому знову стали ставити Шекспіра. Може бути, хоча б у цьому всі пішло по-старому? Адже до останніх мінут його батько Карл I не розставався із шекспірівським томом. Довідавшись, яку книгу читає присуджений до страти король, архієпископ лондонський помітив: «Читав би біблію, такого б не трапилося». Так що ж, відновлений Шекспір? Ні, і тут реставрації, по суті, не було, була реконструкція в смаку «Чарли», що любив розваги. Тому й Шекспір став не той. Трагедії перетворилися в комедії. «Ромео й Джульетта» закінчувалася благополучно. Король Лір залишився без злого на мову блазня. «Усе за любов» і з-під забору. Вона тільки що не украде, а може, і украде, якщо одну залишити без догляду, і вона ж, дивитеся, виступає до чого важливо, і які на ній коштовності: «Графиня Винцельсгейм!»
Така от була й Неллі Гвин, супутниця Карла, що потрапила з будинку терпимості на підмостки, ті самі, де Лір залишився без блазня (ніяково й де історія Ромео й Джульетти закінчувалася щасливим з’єднанням люблячих серць
Що вона, ця Роксана, добра або зла, до межі розпусна або по-своєму чимала? Про ні, що виріс у великому місті Дефо прекрасно знав, як нестаток штовхає па шлях пороку
У його час не тільки розпуста процвітало як ремесло, але особливим, добре оплачуваним заняттям зробилося й викриття розпусти. А вуж коли мова йде про вигоду, там спробуй зрозумій, де справді викриття, а де вимагацький шантаж. Як у таких випадках водиться, сплівся клубок із суперечливо взаємозалежних вигід. Якщо не тебе, а ти викриваєш, це дає тільки прибуток, і ще яку! Стало вигідно чоловікові викрити в перелюбстві дружину, дружині
А щоб веселість, чуйність і гнучкість самого короля були вже цілком зрозумілі, варто довести до відома читачів, що «душку Чарли» перебував на грошовому утриманні у свого шурина, короля французького Людовика XIV. У пошуках коштів, які були йому так потрібні заради розваг, і щоб уже не одолжаться в нелагідної нижньої палати, Карл оптом продав політику своєї країни за постійний річний пенсіон у сто тисяч фунтів стерлінгів. Він одержував гроші, коханок, у яких король французький теж знав користь, і розпорядження, як поводитися в міжнародних справах. Між іншим, французам був відданий назад Дюнкерк, у боях за який ніколи загинув старший брат Робинзона. По тій же домовленості й за ті ж гроші Карл II повинен був одного чудового дня оголосити себе католиком, що повело б до перебудови життя всієї країни. Подібна акція так і не була полічена доцільної. Веселий король продовжував справляти протестантські обряди, справно несучи службу на користь католиків, причому навіть не своїх, а заморських
Нам ще має бути розглянути складну сторінку в біографії Дефо .
Отже, побачив він світло в приході святого Джайлса в Кривих воріт у лондонському Сіті. Місто в місті, сама стародавня, найбільш ділова частина англійської столиці. Вулиці отут і називалися за професією «Закон про церковну однаковість», що, по суті, означав оголошення всіх розкольників поза законом. Якщо, звичайно, не підкоряться вони обрядам і правилам офіційної англійської церкви. Так що Дефо ще встиг народитися повноправним членом приходу святого Джайлса, але незабаром, в 1662 році, коли «закон про однаковість» пройшов через парламент і був підписаний королем, його батько відповідно разом з усім сімейство: виявився, як предки його, вигнанцем, хоча нікуди не думав їхати
Джеймс Фо міг як і раніше вести свою свічкову торгівлю, але всяке просування по суспільним сходам для нього і його дітей було закрито. Крім того, «однаковість» передбачало «непротивлення королеві»; стало бути, усякий учинок і зрештою будь-яка ініціатива могли бути полічені «неугодними» і думати, що він з Лондона виїхав, як той брат-торговець, що радив лимареві більше уповати на бога. Та й домашнє самітництво було далеко не кращим способом порятунку. Генрі Фо роз’ясняє: один занедужував (найчастіше слуги, яким доводилося з’являтися на вулиці) «Виють, стало бути, тута-» Раптом затихне все. Сторож думає: «Або все скінчилися, або від страху без почуттів валяються».
А от наближається головний «персонаж» тої страшної пори іноді дуже довго тягти. Але візник не похмурий, однак і не безтурботний «Щоденнику» Дефо читач зустрічається зі цвинтарним візником віч-на-віч. І Дефо докладно й по-діловому, як якби було потрібно й читача навчити тому ж заняттю, описує візника і його обов’язки. Сказано, що набирали цих людей здебільшого з бідняків, що значилися вони гробарями, однак робота була в них трохи інша, одним словом, підхід професійний. Описується й сама робота: як потрібно було колись витягтися мертві тіла з будинків, як занурити на візок і як тягти, особливо якщо потрібно довго тягти
Шлях воза мертвих відтворений з усією старанністю. Це, видно, довго служило їм всім предметом спогадів і оповідань із точними вказівками, де й що було. Мертвих звалювали в ями, які доводилося рити по всіх приходах. Спочатку, говорить Генрі Фо, трупів по п’ятдесяти вміщали в ямі, потім усе більше й більше, від двохсот до чотирьох сотень тіл на яму. А потім вуж і не знали, що робити, тому що зверху треба ж все-таки шар землі побільше сипати, а глибше рити , але при цьому порушував питання й по-своєму, насамперед: «Що більш праведно, благочестиво: не діяти або ж піти на ризик і покаятися?» Ми знаємо, що Дефо опише людини в боротьбі за життя на незаселеному острові. Але адже дійсно, справа не в острові, а на самоті, що (як і підкреслював Дефо) і в юрбі може кого завгодно наздогнати. Питання в повноті відповідальності, що бере на себе людина, і тільки він сам, один, залишаючись у чумному місті й готуючись зустрітися віч-на-віч із самою смертю
«Без особою на те полювання, але я змушений нагадати моїм співвітчизникам про події досить жалюгідних у нашім Сіті, які відбувалися там у часи страшного мору або, як його в нас називали, відвідування», із друзями. І в продовження славного застілля вони із тривожною цікавістю поглядали у вікно. А Дефо, його сім’я й сусіди бачили пожежу зсередини. Вони, властиво, і горіли!
На відміну від чуми, де першопричини висувалися всього тільки у двох варіантах .[7]
Але незабаром стихійні лиха послабили англійців, і прямо слідами чуми й пожежі влітку 1667 року голландці зухвало блокували вхід у Темзу й знищили британський флот прямо у виді міста. У підсумку по висновку миру вирішено було так: від домагань на свій колишній Новий Амстердам, а нинішній Нью-Йорк голландці остаточно відмовляються, зате в Навігаційному акті будуть зроблені послаблення в сприятливу для них сторону
Все це було теж не остаточно, тому що ще через кілька років почалася й третя війна, і згодом були конфлікти, у силу яких Дефо неодноразово тривожив своїх читачів питанням: «А раптом прийдуть голландці?»
Із всіх голландських нападів наліт 1667 року був особливо небезпечн і пам’ятним, адже тоді боялися, що голландці справді прийдуть, візьмуть та й висадяться! У Лондоні піднялася паніка-) велике господарство, а тому настроєно був не на користь парламентських перетворень і в результаті по ходу революції й громадянської війни поніс, як видно, значні збитки, інакше чим ще пояснити вихід його дочки заміж за якогось торговця? Одним словом, поріднився Дефо по лінії матері з тим прошарком, звідки родом була й мати Шекспіра. Предки Мери Арден (матері Шекспіра) і Аліси Фо (дівоча прізвище її невідома) і зажили вони зовсім неначебто «колишні поміщики», самі собі хазяї. От вони-те й називалися йоменами. І хоча в цей же самий час Англія вела за морем найтяжкі війни, а усередині країни ворогували аристократи, все-таки скромний достаток йоменів здавалося земним раєм. Ні, вони не цуралися битв. «У бій, стійкі йомени!» («Ричард III» Шекспіра) «Закон про однаковість», чуму, пожежа, війна, смерть матері. Від всіх потрясінь, які могли прямо або побічно торкнутися хлопчика десяти років, Дефо занедужав, і його возили до цілющих джерел на південь Англії, у графство Кент. А незабаром батько, що залишився з дітьми й більшою торговельною справою на руках, віддає його в навчальний пансіон.