Урнов Д. М. Дефо Таємниця білого ціпка

Урнов Д. М. Дефо
Таємниця білого ціпка

«Нарисі всесвітньої історії» традиційне для англійців подання про цю смугу, що почалася після кончини королеви Ганни

«Ганна, зважаючи на все, I і правил з 1714 по 1727 рік. Він був німець, англійської мови не знав, і разом з ним англійський двір виявився зайнятий німецькими дамами й німецькими придворними. Тьмяна хмара нудьги нависло над всіма духовними інтересами країни із приходом цього правителя, практичним результатом його приходу була ізоляція короля від іншої Англії, чого, властиво, і домагалися великі землевласники й купці, що сприяли воцарінню Георга. Англія вступила в ту фазу свого розвитку, коли вища влада зосередилася в палаті лордів, оскільки мистецтвом підкупу й підтасування результатів виборів палату громад зуміли позбавити всякої сили й впливу. Самими безсоромними методами було скорочене число виборців. Так звані bdquo;гнилі містечка, старі городки з дуже малим населенням або ж зовсім без населення, посилали в парламент по нескольку делегатів, тим часом нові, швидко зростаючі центри виявилися позбавлені парламентського представництва. А якщо взяти до уваги ще й високий майновий ценз, то голос простого народу й у палаті громад практично був не чутний. Георгу I успадковував цілком на нього схожий Георг II, що правив з 1727 по 1760 рік, і тільки з його смертю на англійському престолі знову з’явилися королі, хоча б породжені в Англії й здатні більш-менш сносно пояснюватися по-англійському».) справа, що на поверхні. Політика з подвійним дном поставила Дефо в незручне становище. Через це довелося йому вступити в сутичку зі своїм застарілим ворогом, священиком Сачверелем, затятим переслідувачем розкольників; у тон йому Дефо й написав (знущально) свій «Найпростіший спосіб». Тоді, незважаючи на позбавлення, що зробили вплив на всю його подальше життя, Дефо вийшов переможцем. У новій обстановці вони помінялися ролями. Сачверель цього разу став «мучеником», а Дефо «Афінському Меркурії», хоча швидше за все й там знайомство було заочним, літературним. Біографи думають, що вони, Дефо й Свифт, як Толстой і Достоєвський, жодного разу в житті не зустрілися. Дослідникам справді представляється достовірної така картина: приходить Свифт, іде Дефо «Афінському Меркурії» відверто морочити читачів, Свифт підключається до нього, доповнюючи цю гру вченістю, грою у вченість. Потім своєю «Битвою книг» Свифт змушує Дефо задуматися над новими способами оповідання. «Консолидатором, або Подорожжю на Місяць» Дефо підказує Свифту Гулливерово подорож на Лапуту. Нарешті, Робинзон і Гулливер «скнар» з «злодюгами», обоє давали їм ту саму ціну. Для обох герцог Мальборо, як для Байрона Веллінгтон, був дутою величиною, що тріумфує посередністю. Здається навіть, що деякі судження Дефо могли б належати Свифту й навпаки. І все-таки «безграмотного писаку». Чи знав Свифт, що насправді не безграмотного? Звичайно! Так само як вимовив він історичну фразу: «Забув я його ім’я», .) з висот розуму Свифт і в Дефо бачив «дику» силу. «У цього типу є чудові проблиски, однак бракує йому хоча б малої опори у вченості», .

Могло кому-небудь спасти на думку дорікнути Свифта в тім, що він украв коня? А Дефо дорікали. Це сучасники. Біографи розібралися із цим конем, що Дефо нібито повів з Ковентрі. З’ясували: не повів, а взяв внайми, тому що своя закульгала, але хазяїнові здалося, що мало він заплатив. Це з’ясували, однак адже разом із сучасниками біографи до самого останнього часу думали, що Дефо ледве було не став платним шпигуном шведів, тобто гроші привласнив, а шпигувати не став. Ще зовсім недавно так думали, випробовуючи зрозуміле почуття незручності. З’ясували, що й тут нічого подібного не було. Усе фікція, складена самим Дефо. Грав він читачів, прикидаючись те «джентльменом з Кента», те власним «ворогом», а отут прикинув «шпигуном». Стало бути, нічого такого не було, тільки, лихо, життя вів Дефо таку, що не рівна година й конокрадом можна були стати, і платним шпигуном. Він не крав і на підкуп не піддавався, зате подумати, знаючи його спосіб життя, можна було що завгодно-

Він, наприклад, пишається, що об’їхав всю країну, і ми ставимо йому це в заслугу. А чого поневірятися? .) віддає літературі. А було що? Якась черниловозная шкапа. Передбачив він новітній літераторський професіоналізм? Але тоді на це дивилися інакше.

Більші політичні події розгорнулися, однак, так, що не Гарлей допоміг Дефо, а сам Дефо повинен був підтримувати свого патрона

Перед кончиною королеви Ганни положення Гарлея досягло граничних висот. Тимчасове видалення від влади компенсовано було з надлишком. Гарлей одержав не тільки колишній пост, але ще й дворянське звання, до того ж подвійне, тоді став він графом і Оксфордским і Мортимерским. Але зі смертю Ганни й із приходом Георга Гарлей виявився не в справ

Болингброк, що підписав прощення Дефо й графський титул, що одержав, одночасно з Гарлеем, той просто емігрував. Гарлей нікуди не виїхав, усамітнившись у своєму маєтку. Він чекав, що за ним ще надішлють. За ним надіслали- щоб відправити його в Тауер, той самий, що показували Петру I під час його візиту в Лондон. Не пропускав ні однієї дивини, Петро оглянув і цю дивину з дивин, темницю, де містили й стратили королів, або, як відзначив у себе в «Журналі» Петро, «чесних людей». Коли йшла царська екскурсія, те деякі експонати були прибрані, а саме сокири, якимись були страчені Ганна Болейн і Монмут. Побоювалися, як би Петро, відомий своєю запальністю, не покидав ті сокири Втемзу.

Отже, всесильний Гарлей опинився за ґратами. Прийшла пора Дефо платити по старому рахунку. І отут він показав себе цілком заможним «боржником». Він написав і надрукував «Таємну історію білого ціпка». Це була апологія Гарлея, що, як намагався показати Дефо, зовсім незаслужено втратив символ своєї влади. «Таємна історія» складалася із трьох томів і містила серьезнейший матеріал, почерпнутий справді зі схованих джерел. Дефо перебував поблизу від цих джерел і знав, про що писав.

Тоді ж Дефо вирішив розгорнути й самозахист. В 1715 році опублікував так званий «Заклик до честі й справедливості» . Першим у цьому огляді «Таємної історії щотижневих оглядів» хоч і був обізнаною людиною, але все-таки торкнутися цього пункту не міг просто тому, що відбулося все це пізніше. Дефо в «Заклику до честі й справедливості» про тім умолчал. Не знали нічого й ранніх біографів. Мабуть, на контрасті тим часом, як представлялася справа старим і сучасним дослідникам, найкраще виявити цей кризовий пункт у біографії Дефо.

«З тих пор, як умерла королева, я вуж нічого не писав»