Валер’ян Підмогильний. Життєвий і творчий шлях письменника

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Валер’яна Підмогильного — активного творця укра­їнської літератури ХХ ст., автора інтелектуально-психологічної прози, перекладача; виховувати іде­али добра й справедливості. Тип уроку: засвоєння нових знань. Обладнання: мультимедійний додаток «Життєвий і творчий шлях письменника», портрет В.

Підмогильного, епіграф. Дар правдивого спостереження життя, Уміння заражати читача настроями, тримати його увагу Напруженою протягом усього оповідання — становлять невід’ємну Властивість творчості В. Підмогильного. Юрій Клен Перебіг року І. ОрганізаційнийМомент ІІ. МотиваціяНавчальноїДіяльності. ОголошенняТеми, МетиУроку ІІІ. СприйняттяЙЗасвоєнняУчнямиНавчальногоМатеріалу 1. Вступне слово У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письмен­ників двадцятих — тридцятих років я вважаю найбільш інтелек­туально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався й від­казав: — Валер’яна Підмогильного». У центрі творів письменника — людина з її універсальними проблемами.

Його прозова спадщина гармонійно вписується в український модерн 20-х років ХХ ст., оскільки в ній акценто- Вана увага на людській особистості, осягненні природи людського характеру через призму різних життєвих обставин, спробі зану­ритися в найпотаємніші порухи людської свідомості й підсвідо­мості.

Саме творчість В. Підмогильного засвідчила спроможність української літератури ввійти в загальноєвропейський контекст і стати цікавою для світової громадськості. 2. Повідомлення учнів про життєвий І творчий шлях Валер’яна Підмогильного Повідомлення І Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2.02.1901 р.

в с. Чаплі на Дніпропетровщині в селянській родині. Хлопчик рано залишився без батька. Матір’ю Валер’яна була неосвічена селянка. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище.

Того ж року вступив на математичний факультет Катерино­славського університету, згодом перейшов до правничого факуль­тету. Він особливо захоплювався історією, і це захоплення пояс­нював знайомством з Д. Яворницьким. В. Підмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому. Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови, друзі називали його «університетом на дому».

Уже в 17 ро­ків Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. У 1919 році в катеринославському журналі «Січ» у № 1, 2 з’яв­ляються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збірка його оповідань «Твори, том І». «Ота тоненька книжечка, — пише В. Шевчук, — у сірій обкладинці й друкована на поганому папері може по праву вважатися од­нією з найцікавіших книжок… Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним «аро­матом» — дебют, кажемо, був багатообіцяючий».

Через матеріальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хліба спершу в Катеринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом. Поетична хвилина «Покинув Січеслав і степові Чаплі… Вчителював у Ворзелі, між сосен, Де дух живиць, де довготілі оси, Яскріння сот у щільному теплі… Мистецький Київ.

Зшитки на столі. Видань французьких золотаві стоси. Переклади.

Тупих проноз погрози. Болючий слід на білому крилі.

Потік буття. Небес тривожних синька.

У братнім колі — Плужник і Косинка. Лексичний лет — складання словників. І враз — недоля. Холод Соловків, Де мучилась людська душа велика, Хоч горний Дух надіями горів. Повідомлення II Як напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина пись­менника Григорія Косинки, репресованого у 1934 р.

, Валер’ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів…». Там, у Ворзелі, він зустріне й свою долю: донька місцевого священика Катерина Червінська стане його дружиною і другом — упродовж тих тринадцяти років, які їм відпущено бути разом, і тоді, коли чорна біда впаде на сім’ю, — летітимуть її тужні листи-сповіді до соловецьких мурів… Через два роки В. Підмогильний поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин. У Києві письменник працює в книжковій палаті, учителює, згодом він — співробітник видавництва «Книгоспілка», далі пере­ходить на літературну роботу.

Недарма проблема хліба є темою цілої низки творів В. Підмогильного, бо автор на собі зазнав матеріальні труднощі, через які не зміг здобуту освіту. Саме так — «Проблема хліба» — автор назве й свою найкращу збірку оповідань. Повідомлення III Уже перша книжка письменника «Твори, том І», що вийшла в Катеринославі у 1920 р., викликала зацікавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогодні рецензія «Поет чарів ночі» С.

Єфремова (учителя В. Підмогильного), яка дає ключ до розуміння мінорного сприйняття життя молодим автором: В. Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все у свою душу.

С. Єфремов (він виступив під псевдонімом В. Юноша) звертає увагу на оригінальність молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицію — бути «на варті страждання», а не радості людської. Ця особливість нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедій та внутрішніх борсань, — те, що С.

Єфремов назвав «чари ночі», — вабила до себе й інших дослідників та читачів. «Чому, скажімо, — роздумує Р. Мовчан, — теж селя­нин, учень реального училища Юрій Яновський, ровесник Ва-лер’яна Підмогильного, зустрів жовтневу революцію «широко відкритими», захопленими очима… І чому юного Валер’яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпо­радної, яка в собі, а не в розтривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, «важкі питання» буття?

». Повідомлення IV Ім’я В. Підмогильного згодом з’являється на сторінках збір­ників «Вир революції», «Жовтень» (1921), а через рік виходить у Харкові його повість «Остап Шаптала» в журналі «Шляхи Мис­тецтва», яку через рік харківське видавництво «Всеукрлітком» випустить окремою книжкою. У 1923 р. на сторінках журналу «Нова громада» з’являється оповідання «Син» — один із найбільш вражаючих в українській літературі творів про голод. Йому суди­лася особлива популярність: ще за життя письменника оповідання перевидавалося кілька разів. У 1923 р. В.

Підмогильний видав його окремою книжкою, яка має лише сорок сторінок, чому, зви­чайно, причиною аж ніяк не творчий застій. Навпаки: він пра­цює багато й плідно. Але, як згодом зізнається він сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їхньою допомогою». Того-таки 1923 р. він береться разом з іншим укра­їнським письменником Гео Шкурупієм за переклад статті Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Більшовик». Друга збірка оповідань «Військовий літун» (1924) В. Під­могильного з’являється в Києві.

Пізніше ця збірочка буде допов­нена новими творами й вийде під назвою «Проблема хліба». У 1926 р. окремим виданням побачив світ твір «Третя революція». Цією повістю, як слушно відзначає В.

Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторінку національної історії, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору… не кажучи про наступні часи. Бо то складні стосунки українського села з містом внаслідок недалекоглядної політики наших перших урядів у аграрному питанні». Мова йде про трагедію селянства, зумовлену пришвид­шеним переведенням до колективного господарювання на землі, Коли на переважній більшості поміщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, які жили мрією про землю, похит­нулися в довірі до нової влади, виступили проти неї. ЦЕ явище учасники самих подій назвали «третьою революцією». Свого часу повість В.

Підмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста», І Це гірке звинувачення помандрувало з книжки в книжку. На селянську тематику на той час писали, окрім В. Під­могильного, Г. Косинка, Б.

Антоненко-Давидович, І. Сенченко, М. Івченко. Усі вони кожен по-своєму зображали трагедію народу, відірваного від землі, трагедію загострених взаємин міста й села. У повісті В. Підмогильного місто стає знаковим місцем, у якому сходяться всі кривди: з нього йдуть усі накази, саме туди, у місто, «де жили дідичі», возилися податки, там лунала чужа мова І Там «зникав викоханий у степах хліб». Письменника мучить проб­лема «село — місто», але розв’язання її, як уважає він, можливе, І Саме устами своїх героїв він проголошує мудрий вихід, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й міста: «Людськість хитається між дикунством І Культурою.

А їх треба поєднати, не протиставити! ». Повідомлення V Благодатним для В. Підмогильного було спілкування з дру­зями по перу — членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі талановиті письменники, як Є. Плуж-ник, Г. Косинка, Б.

Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галіч. «1925 року в Києві, — пише сам В. Підмогильний, — я був чле­ном літорганізації «Ланка», а в 1926 році — в організації «Марс». Від того часу я нІ В яких літературних організаціях не перебу­вав… ». 20-ті роки XX Ст.

в українській культурі справедливо нази­вають «червоним Ренесансом». То був час піднесення й від­родження.

Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба» (є в Підмогильного таке оповідання), література, мисте­цтво забуяли пишним цвітом. Переповненими були зали театрів, виставки й вернісажі, літературні вечори, на яких відбувалися плідні дискусії та суперечки. Впроваджувалися нові ідеї, пошуки й відкриття імен, серед яких такі, як режисер Лесь Курбас, худож­ник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки літературно-мистецьких угруповань. Не міг залишатися осторонь І Валер’ян Шдмогильиий, який був у той час на редакційно-видавничій роботі у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція», повсякдень обертався в се­редовищі літературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», І Це чор­не тавро існувало ще до недавнього часу. Навіть у «перебудовному» «Українському Радянському Енциклопедичному Слов­нику» (1987) уміщено недвозначну оцінку-присуд: «Творчість окремих членів «Ланки» була позначена впливом буржуазно-націоналістичної ідеології».

Які ж завдання насправді ставила за мету ця літературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразків пролетарської літератури, — читаємо в журналі «Життя й Революція», — Майстерня революційного слова в основу своєї мистецької праці покладає засади комуністичної партії, надаючи своїм членам права користатися різними літературно-художніми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством І Зарозумілістю в літературі. Як згадує Юрій Смолич, «був Підмогильний якраз найдіяльніший І Найенергійніший організатор згаданої «Ланки» (пізніше й Марсу)…». Повідомлення VI Діяльним й енергійним письменник залишається І В літе­ратурній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція».

Одна за одною виходять І Книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), «Місто» (1928, 1929). 1930 р. журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твір уже не дочекався. За деякими відомостями, 1928 р. Валер’ян Підмогильний їде за кордон — до Парижа, Берліна й Праги; якихось подорожніх нарисів ця мандрівка не залишила. 1928 рік кидав лиховісну тінь на подальше життя в Україні. Над українською землею вже нависли «совині крила» ката Кага-новича. Процес українізації, що розпочався на початку 20-х рр. , згортається. Звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового. Літературно-мистецькі групи саморозпускаються. Фабрикується справа СВУ — неіснуючої Спілки визво­лення України. Мине небагато часу, І На лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва.

Поки що — старшої, дореволюційної генерації!.. А потім — І Нової. Бо Збираються вже хмари й над письменниками жовтневого при­зову. В. Підмогильний відчує це на собі одним із перших. Повідомлення VII У час літературних доносів, розгнузданої сполітизованої критики, яку пізніше назвуть вульгарно-соціологічною, твори В. Підмогильного здебільшого громилися й паплюжилися.

Ось що писав, приміром, у газеті «Більшовик» невідомий автор, який приховав своє прізвище за криптонімом «Д. Б.»: «Зніжений автор (Підмогильний В.) органічно не може пропустити через себе висо­кий вольтаж пролетарської активності. Звідси бере початок той факт, що в його оповіданнях або обминається сучасність, або занадто «стилізується», хоч і вводиться виключно в рамках побу­товщини… Творчість Підмогильного виступає як рішучо консер­вативний, дезорганізуючий чинник… вона не що інше, як чергова провокація пролетарського читача і вода на млин різним дезер­тирам сучасності».

На жаль, таких оцінок не бракувало. Ґрунт для повальних репресій 30-х рр. закладали ще в роках 20-х. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстріл… Дорога на Голгофу. 1930 р. В. Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х рр. почалися репресії проти україн­ської інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фальківського та ін. , передчуваючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий. 1932 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби перед­чуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, пра­цює… Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 р. «Літературна газета» (нинішня «Літературна Україна») друкує його оповідання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло «всевидящеє око», але то була остання зустріч із читачем за життя. Бо «Повість без назви», яку В. Підмогильний так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш ніж через півстоліття. Переїзд до Харкова не порятував: од сталінського свавілля сховку не було. Повідомлення VIII Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р.

В. Під­могильного заарештовують як учасника терористичної організації. Таких організацій було «викрито» десятки в різних кутках країни, І Серед «терористів» опинилися І Є. Плужник, І М.

Куліш, І Г. Епік, І В. Поліщук, І Г. Майфет, І М.

Зеров, І Багато інших. 8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Під-могильному було пред’явлено ордер № 845 по Харківському облас­ному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер’яна Петровича…». Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видав­ництва, чоловіка й батька шестилітнього сина. Віднині письмен­ник іменувався однослівно — «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1». Допити змінюють один одного, але впертість В.

Підмогильного І Його невизнання своєї провини приводить до необхідності про­довження допитів ще на 10 діб, а потім — іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письмен­ника, серед яких цікавими є такі: 11 грудня.

Запитання: «З ким Ви з Ваших друзів І Товаришів вели розмови шовіністичного й антирадянського характеру?». Відповідь: «Бесід антирадянського І Шовіністичного характеру я не вів нІ З ким». Запитання: «Наприкінці 1932 І На початку 1933 року, після розгрому української контрреволюції, з ким Ви вели бесіди на цю тему І Кого називали винуватцем того розгрому? ». Відповідь: «На цю тему я вів розмови з Поліщуком, Смоли-чем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такій площині: я й мої співрозмовники були приголомшені самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членів партії, які займали керівні пости в українському культурному радянському процесі. Спочатку я не міг собі навіть уявити глибини цього процесу (аре­шти й самогубства), не міг його зрозуміти, адже особи, пред­ставники розгромленого націоналізму, належали до Компартії…

Останню частину запитання, щодо «винуватців того розгрому», я вважаю сформульованою вразливо, адже розгром націоналістів влаштувала партія». Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюцій­ної організації, що ставила собі за мету терор проти вождів партії. Визнаєте себе винним у цьому?». Відповідь: «Ні, винним себе в цьому не визнаю». З офіціальної заяви слідчому: «… Ніколи нІ До якої терорис­тичної організації я не належав І Не належу…» 25 грудня 1934 року В.

Підмогильний пише додатково до усних пояснень на допиті розгорнуту характеристику суспільно- Культурного стану в Україні після розгрому «хвильовизму» та «скрипниківщини». Указує, що саме це й стало причиною загострення так званого націоналізму — тобто елементарного уболівання інтелігенції за здоровий розвиток нації. Серед фак­торів, які сприяли ситуації, на думку письменника, були основ­ними: спад українізації в побутових умовах і навіть у тих закла­дах, що мусили б професійно займатися українською куль­турою (видавництва, редакції часописів), загально-ідеологічна упередженість до українських творів, а найголовніше — розгорта­ючи все активнішу боротьбу з українським націоналізмом, преса не звертає уваги на російський великодержавний шовінізм, роблячи вигляд, що його не існує… Це все в підсумку й призвело до при­гасання українського культурного процесу навіть у столичному Харкові. Але на втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий Бліок.

Підключаються й вищі начальники секретно-політичного відділу, військовий прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вимагали. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови…». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзів: В. Вражливого й В.

Поліщука, які теж з грудня 1934 р. сиділи десь у камерах поруч із ним. В. Підмогильний, як і раніше, пояснював лише свою позицію, тримався до останку принциповості, хоча мусив те все підводити під настирливоенкаведистську тезу тероризму: «Терористичні настрої у мене виникли 1932 року в зв’язку з загостренням стано­вища на селі. Я вважав, що політика колективізації привела укра­їнське село до голоду». І, очевидно, розуміючи невідворотність своєї долі, кидав слідчим «козирну карту», на яку вони чекали понад місяць упертих домагань: «Терористичні настрої мої пов’я­зувалися конкретно з Постишевим, і я можу сформулювати їх у такій формі: «Добре було б, коли б Постишева було вбито».

Цієї думки я не висловлював прямо, але оскільки Постишева у нашому оточенні називали душителем українського народу, мої терористичні висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим». Повідомлення ІХ Та В. Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертовною відвертістю привернути увагу органів державної без­пеки до кричущої несправедливості в розвитку національної культури. Енкаведисти мали своє, чітко визначене завдання — сформувати нову велику групу контрреволюціонерів І Доповісти Москві — що вони й виконували з запопадливою старанністю.

Цього разу була вказівка догромити залишки української партії боротьбистів, які на початку 20-х років свідомо увійшли до складу КП (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо праг­нули ще хоч якось утримувати здобутки перших пореволюційних років. Проте «чистих» боротьбистів лишилося надто обмаль, для гучного політичного процесу не вистачало.

Тоді сюди й були приточені всілякі попутники в літературі, з якими пролетарській диктатурі набридло панькатися… Останнє слово мав сказати трибунал Українського військового округу.

«Однак справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її голо­вою армвійськюристом 1-го рангу В. Ульріхом, який тоді вже прогримів на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української військової організації» (УВО) та інших, не менш гучних репресивних процесів. Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В.

Підмогильному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках. Чи розумів він, письменник-психолог, письменник-інтелігент, що чинилося в країні? Безперечно. Не просто розумів.

«…Кла­совий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати», — говорить один ІЗ персонажів оповідання «З життя Будинку». Самих цих слів досить було, щоб піти в небуття. А тут іще й «попутницькі» гріхи. Утім, найбільший гріх був талант. Забирали передусім людей найобдарованіших. В. Підмогильний потрапляє на Голгофу XX століття — Соловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас пере­конують листи письменника до дружини, матері та сестри.

У лис- Тах є згадка про твори, над якими В. Підмогильний працював у тюрмі («Наташа І Маша», «Осінь 1929»), які так І Не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне. Як довідуємося з листів, на перших порах умови в соловець-ких концентраційних таборах дозволяли навіть писати. Повідомлення Х В.

Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)…» — повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 р. І Згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців…

». Народжуються задуми. З’являються перші твори, написані там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким І Ніколи.

Сталінська куля таки наздогнала В. Підмогильного. Його останній лист ІЗ Соловків датовано 2 червня 1937 р. Відтоді сліди загубилися.

Донедавна вважали (така була офіційна вер­сія), що Валер’ян Підмогильний помер 1941 року. Насправді це трапилось на чотири роки раніше. У той час політичні справи переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули І Його справи. Зовсім недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смерті письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В.

Підмогильного (1956), а 3 лис­топада 1937 року. Висновок У невеликій автобіографічній замітці Валер’ян Підмогильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості.

Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений.

Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий залип багна. Стом­лений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світ­лої плями на пройденому шляху і не знаходжу…». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особли­востях характеру й особливостях світобачення митця. Твори В. Підмогильного й тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя в цьому химерному й жор­стокому світі. Письменник тонко відчував час, у якому жив, Але не поділяв тодішньої ідеології.

Своєю творчістю він допома­гав людині пізнати саму себе, свою малість і силу, а це не збіга­лося з морально-етичними принципами тоталітарного режиму, який і розправився з В. Підмогильним особливо жорстоко: арешт 1934 р., одиночка на Соловках, розстріл 1937 р. IV.ПідсумокУроку • Чому ми називаємо В. Підмогильного автором інтелектуально-психологічної прози? • Які риси індивідуального стилю письменника? • У чому полягає його новаторство?

V. ДомашнєЗавдання 1. Прочитати роман «Місто». 2. Підготувати усне повідомлення на тему: «Внесок В. Підмо­гильного в українську літературу ХХ століття».