Твір по літературі: Важкий шлях матері Роман «Мати» написав найбільший письменник, якого знають не тільки в нашій країні, але й за рубежем, Олексій Максимович Горький. Він був майстром своєї справи. Роман не втратив свого значення й у наш час. Він розкриває роль революційної інтелігенції в пробудженні робітничого класу й селянства Головна героїня роману — Власова Пелагія Ні-Ловна. Письменник показав шлях, що пройшла мати від забитої жінки до революціонерки. А. М. Горький показує мати із двох сторін: як мати й революціонерку. Була «Пелагія висока, небагато сутула, її тіло, розбите довгою роботою й побоями чоловіка, рухалося безшумно і якось боком, точно вона завжди боялася зачепити щось. Широка овальна особа, порізана зморшками й одутле, висвітлювалося темними очами, тривожно-смутними, як у більшості жінок у слобідці.
Над правою бровою був глибокий шрам, він небагато піднімав брову догори, здавалося, що й праве вухо в неї вище лівого, це надавало її особі таке вираження, начебто вона завжди лякливо прислухалася. У густих, темних волоссях блищали сиві пасма. Вся вона була м’яка, сумна, покірна…» Чоловік не вважав її людиною, часто називав її «сволотою». При його житті Пелагія Ниловна була непомітна в будинку й мовчазна, і завжди жила в тривожному очікуванні побоїв. Після смерті чоловіка життя матері потекла більш спокійно.
Син кинув погані звички, поступово відійшов від старих друзів. У поводженні його з’явилося багато дріб’язків, що обертали на себе увага. Став він пізніше приходити додому, приносив із собою якісь книж ки, довго читав їх у своїй кімнаті, а прочитавши, кудись ховав. По неділях рано йшов з будинку й дуже пізно приходив. Природно, що це стало тривожити серце матері.
«Тривога ця усе більш гостро лоскотала серце передчуттям чогось незвичайного. Часом у матері було невдоволення сином, вона думала: «Всі люди — як люди, а він — як чернець. Уже дуже строгий, не по роках це…» Іноді вона думала: «Може, він дівицю собі завів яку-небудь?» Але метушня з дівицями вимагає грошей, а він віддавав їй свій заробіток майже весь. Так пройшло два роки «дивної», мовчазного життя, повної неясних дум і побоювань, усе возраставших. В одній з розмов із сином мати довідалася, що він читає заборонені книги. Вона серцем зрозуміла, що «син її прирік себе назавжди чомусь таємному й страшному.
Усе в житті здавалося їй неминучим, вона звикла підкорятися не думаючи й тепер тільки заплакала, не знаходячи слів у серце, стислому горем і тугою — Не плач, — сказав Павло ласкаво й тихо. — Які радості ти знала? — запитував він. — Чим ти можеш пом’янути минуле? Вона слухала й сумно качала головою, почуваючи щось нове, невідоме їй, скорботне й радісне, — воно м’яко пестило її наболіле серце. Такі мовлення про себе, про своє життя вона чула вперше, і вони будили в ній давно заснулі, неясні думи, тихо роздмухували згаслі почуття неясного невдоволення життям, — думи й почуття далекої молодості». Вона говорила про життя з подругами, говорила подовгу, об всім, але все — і вона сама — тільки скаржилися, ніхто не пояснювало, чому життя так важке й важка. А от тепер перед нею сидить син, і те, що говорять його ока, особа, слова, — все це заді вает за серце, наповнює його почуттям гордості за сина, що вірно зрозумів життя своєї матері, говорить їй про її страждання, що так добре бачить горі життя, але вона не могла забути про його молодість і про те, що він говорить не так, як усе, що він один вирішив вступити в суперечку із цієї звичної для всіх — і для неї — життям. Їй хотілося сказати йому: «Милий, що ти можеш зробити?
» В один із днів Павло сказав матері, що до нього прийдуть гості. Мати зрозуміла, що це будуть революціонери. Вона боялася цієї зустрічі. Але після приходу гостей вона побачила, що це такі ж молоді хлопці, як і її Павло.
Серце її небагато заспокоїлося. Дуже часто приходили до Павла його друзі. Потроху й сама Ні-Ловна втягується в революційну боротьбу. «Правду вашу я теж зрозуміла, — говорить мати, — поки будуть богатие — нічого не доможеться народ: ні правди, ні радості — нічого! От живу я серед вас, інший раз уночі згадаєш колишнє, силу мою, ногами затоптану, молоде серце моє забите — шкода мені себе, гірко! Але все-таки краще мені стало жити.
Усе більше я сама себе бачу…» Мати бачила, що до сина приходять і люди похилого віку, радяться з ним. І вона дуже пишалася цим. Після виступу на заводі із приводу «болотної копійки» у будинку Власових відбувся обшук, і сина забрали у в’язницю. У груди її чорним клубком звивалися жорстокість і злість на людей, які віднімають у матері сина за те, що син шукає правду. І коли вона лягла спати, їй думалося, що ніколи життя її не була такий самотньої, голої. За останні роки вона звикла жити в постійному очікуванні чогось важливого, доброго.
«Навколо її галасливо й бадьоро вертілася молодь, і завжди перед нею стояла серйозна особа сина, творця цієї тривожної, але гарного життя. А от його немає — і нічого немає. На випливаю щий день революціонери пояснили матері, що якщо зараз, після арешту Павла і його товаришів, на фабриці не буде листівок, то жандарми вчепляться за це смутне явище й звернуть його проти Павла з товаришами. Мати зрозуміла, у чому справа. Упевненість у тім, що вона може допомогти синові, розпрямила душу Власовой. Пригорнувши руки до грудей, вона квапливо запевняла, що зробить всі добре, непомітно, і на закінчення, тріумфуючи, викликнула: — Вони побачать — Павла ні, а рука його навіть із острогу досягає, — вони побачать!» Мати вперше зайнялася таким серйозним, настільки важливим для неї справою.
Листівки знову з’явилися на заводі. Через кілька днів мати знову пронесла листівки на завод. «До неї першим підійшов старий Сизов, оглянувшись, неголосно запитав — Чула мати? — Що? — Папірця-Те! Знову з’явилися! Прямо — як на хліб солі насипали скрізь. От тобі й арешт і обшуки! Мазина, племінника мого, у в’язницю взяли, — ну, і що ж?
Взяли сина твого, — адже от, тепер видно, що це не вони!» Після цього дня мати була дуже задоволена своєю роботою. Мати часто ходила просити побачення з Павлом. Нарешті, їй дали побачення. На побаченні мати із сином розговорилися. «Вона, почуваючи в собі якийсь молодий запал, сказала: — Ношу на фабрику все це…
Зупинилася й, посміхаючись, продовжувала: — Щи, кашу, усяку Марьину готування, і іншу їжу… Павло зрозумів. Особа в нього затремтіло від стримуваного сміху, він збив волосся й ласкаво, голосом, якого вона ще не чула від нього, сказав: — Добре, що в тебе справа є, — не нудьгуєш». Наближалася весна. Павла випустили з в’язниці. Революціонери готувалися святкувати Перше травня. До Павла знову стали приходити товариші.
Мати дуже любила слухати Єгора. Вона винесла з його розмов дивне враження — «самими хитрими ворогами народу, які найбільше жорстоко й часто обманювали його, були маленькі, пузаті, червоношкірі чоловічки, безсовісні й жадібні, хитрі й жорстокі. Коли їм жилося важко під владою царів, вони нацьковували чорний народ на царську владу, а коли народ піднімався й виривав цю владу з рук пануючи, чоловічки обманом забирали її в руки й розганяли народ по будках, якщо ж він сперечався з ними — били його сотнями й тисячами». Революціонери вирішили, що червоний прапор на Перше травня понесе Павло. І от цей день прийшов. Мати була горда за сина. Павло ніс червоний прапор, був поперед усіх. Революціонери пішли по вулиці з революційними піснями. Наприкінці вулиці, закриваючи вихід на площу, стояли солдати.
Серед ходу відбулося сум’яття. Мимо матері миготіли особи, підстрибуючи, пробігали чоловіка, жінки. «Дивлячись на червоний прапор удалині, вона — не бачачи — бачила перед собою особа сина, його бронзове чоло й очі, що горіли яскравим вогнем. Революціонерів заарештували. Вона пішла назад, ноги в неї підкосилися. Підійшовши до юрби народу, вона втиснулася в юрбу. Перед нею шанобливо розступилися, мати широко розвела руками… — Послухайте, заради Христа!
Всі ви рідні… всі ви — серцеві… подивитеся без остраху, — що трапилося? Ідуть у світі наші діти, кров наша, ідуть за правдою… для всіх!
Для всіх, для дитин ваших прирекли себе на хресний шлях… шукають днів світло лих. Хочуть іншого життя в правді, у справедливості… добра хочуть для всіх!» У цьому епізоді ми бачимо матір як щиру революціонерку, як борця за щастя народу.
Після арешту сина мати переїхала жити до Миколи Івановичу. У процесі прилучення до революційної роботи мати вся перетворює. Вона вміло й ласкаво розмовляє з людьми, з жадібною цікавістю вдивляється в навколишній світ, що розкривається перед нею у всій своїй красі. З розширенням кругозору змінюється й мовлення героїні. Ниловна й після арешту сина продовжує свою революційну роботу. У селі Никольском Ниловна веде бесіду із селянами, як щира революціонерка.
Мати розуміє, що вона повинна стати на місце сина, замінити його, повинна показати, що ніяка сила не може зламати її. Після мовлення сина на суді люди зрозуміли, що син її бореться за їхнє щастя, за них правду Але чи була Ниловна щасливою матір’ю? Так, вона була щасливою матір’ю, тому що її син був щасливий. Щастя Павла залежало від матері. Мати розуміє сина, близька йому. Мати не пошкодувала життя за щастя сина, вона хотіла, щоб люди довідалися, що сказав її син на суді про їхнє життя. Вона показала цим, що справа сина не вмре. Мати все своє життя присвятила синові. Мати правильно виховала сина, тому що він боровся за щастя народу