Великовский. Поети французьких революцій 1789 — 1848 р. Крізь битви 1848 року. Лашамбоди. Менар. Потье

Великовский. Поети французьких революцій 1789 — 1848 гг.
Крізь битви 1848 року. Лашамбоди. Менар. Потье.

КРІЗЬ БИТВИ 1848 року ЛАШАМБОДИ. МІНА Р. ПОТЬЕ) крамницях з’являлися поетичні томики, створені на дозвіллі столярами, мулярами, складачами; їхні імена — не рідкість на сторінках газет, альманахів; співаки й читці знайомлять із їхньою творчістю широку аудиторію. Поет-Робітник — примітна фігура літературного Парижа того років; його образ виникає в книгах маститих письменників, критики ламають списа в суперечках олитераторах-самоучках.

«Присвячені жерці краси» у приступі буркотливого снобізму заклинають відгородити Парнас від зазіхань «графоманствующих плебеїв». Подумати тільки: у Франції, де всього кілька років назад зародилося «мистецтво для мистецтва», без кінця чуєш похвали якимось мастеровим, що пише про лахміття вбогості, прокопчених машиністах, темних і слизьких шахтах, дітях, що штовхають вугільні вагонетки й очищають пряжу, і інших вульгарно-прозаїчних речах…) Жорж Санд, на їхній захист встає ежен Сю. Суперечка про поетів-робітників дуже незабаром переступив границі Франції, викликавши численні відгуки, зокрема в російських журналах. «Іскри добра ще не згасли у Франції, — писав в 1844 р. Бєлінський,- вони тільки під попелом і чекають сприятливого вітру, що перетворив би їх у яскраве й чисте полум’я. Народ — дитя; але це дитя росте й обіцяє зробитися чоловіком, повним сили й розуму… У народі вже швидко розвивається утворення, і він уже має своїх поетів, які вказують йому його майбутнє, ділячи його страждання й не відділяючись від нього ні одеждою, ні способом життя. Він ще слабшав, але він один зберігає в собі вогонь національного життя й свіжий ентузіазм переконання».67) худої книжицей віршів, як правило, стояв добрий десяток років митарств; багато хто так і вмерли, не дочекавшись виходу хоча б одного збірника. Але набагато небезпечніше труднощів матеріальних були ідеологічні пастки, що підстерігали на кожному кроці — Інший поет, не в силах піднятися над кругозором напівселянина-кустаря, уставши урівень із сучасною соціально-філософською думкою, заплутувався в мережах архаїчних поглядів середньовічного ремісництва. Він був добромисний і законослухняний, боязкі скарги сполучалися в нього із мрією про чистенький будиночок із квітничком, благоговіння перед проповіддю кюре — з убогим острахом «підбурювачів і крамольників». Виходець із народу, він ставав жертвою зворушливого заступництва слізливих філантропок і провінційних «народолюбцев», що захлопують перед ним двері в більшу поезію, послужливо залишаючи відкритим лише чорний хід міщанської літератури.) пролетаріат. Менше десятиліття відокремлює їх від покоління е. Моро. Але за ці роки революційні поети разом з усією демократією зробили помітний крок до зрілості. На зміну бентежному бунтареві зі злиденної богеми прийшов міцно зв’язаний зі своїм класом літератор-пропагандист. Його аудиторія — не юрба знедоленим, об’єднаним лише стражданням і вбогістю, але десятки й сотні паризьких «блузников», що стікаються на мітинг у клуб передмістя, де виступають політичні шансонье. Спочатку він ще запозичить гасла своїх попередників. Але згодом його перестає задовольняти стихійне, анархічне світосприймання, і він наполегливо починає шукати більш-менш струнку систему поглядів, на яку можна було б обпертися в битвах сучасності. Тяга до глибокого осмислення епохи, історичної місії трудящих — загальна, хоча й у різній мері кожному з них властива, риса революційних поетів — е. Потье й П. Лашамбоди, П. Дюпона й Ш. Жилля, Л. Фесто, Г. Леруа й ін. Майже всі вони так чи інакше віддали данина навчанням утопічного комунізму. І хоча в цих навчаннях многим народним піснярам ближче всього виявлялися прекраснодушні мрії будівельників повітряних замків майбутнього, найбільш Зрілі поети-робітники черпали тут не тільки свої подання про світ, але й рішучість докорінно переробити цей мир відповідно до потреб трудящих. А коли історія вносила свої виправлення в проекти утопістів, революційні поети вміли витягти користь із її уроків

Перед Лютневою революцією одним із самих цікавих поетів-соціалістів був пісняр і байкар Пьер Лашамбоди ( 1806-1872). З першою книжечкою віршів він виступив ще в 1829 р. Широку популярність принесли йому байки; сучасники справедливо бачили в ньому самобутнього продовжувача Лафонтена.

Байка Лашамбоди — гостра драматична сценка, у якій зіштовхуються не тільки звичні звірі, але алегорії моральних понять, явища природи, речі («Правда й лестощі», «Діти й потік», «Ніс і окуляри», «Люди й вежа»). Майстерність вільної символіки дозволяє поетові додати битописательной притчі, який звичайно залишається байка, філософськи-історичну глибину й насиченість. Особливо задушевні ліричні байки Лашамбоди, серед яких краща — «Крапля». Упавши один раз із грозової хмари в море, крапля оплакувала свою долю. Але неї проковтнула устриця, у черепашці крапля стверділа, ставши прекрасною перлиною. Чудесне перетворення нагадує поетові долю дівчин з бідноти, яких праця тільки прикрашає:

ПРО, дочка народу! Чорний жереб твій —

За хліб і дах працювати день-деньской.

Мужайся! Лиха всі твої — до строку

Ти вийдеш — буде день! — з темряви:

Серед хвиль мирських не будеш самотня —

Перлиною народу станеш ти

Пер. А. Готово) силою виразив у пісні «Бідність і рабство — те саме» думка про те, що чисто політичні реформи ще не полегшують долі народу й для справжнього звільнення трудящого потрібно покінчити з майновою нерівністю:

У лахміттях, согбен, меж перейнятих пихою

Ідеш ти, бідняк… Де воля? Де хліб?

Лише право на працю приведе до равновесью

Терези, на яких вся вага доль

Богатий і бедний — супротивники сроду,

Ворогують один з одним… Навіщо ж давно

Тлумачать у нас про волю?

Адже бідність і рабство — одне…68)»корисливих» хазяїв, поступову пропаганду ідеалів комунізму серед усього народу. Прагнучи довести, що комуністи «не чету анархістам» і зовсім не ратують за насильство, Лашамбоди написав знамениту пісню «Не кричите: bdquo;Геть комуністів!»»:

Брати, уже ні так буде завжди:

Рози — богатим, шипи — для народу?

Загальними стануть всі блага природи,

Кожний — апостол святої праці!

Брати, повірте словам оптимістів;

Незабаром зорі ви побачите світло!

Якщо вам доріг волі завіт,

Те не кричите: «Геть комуністів!»…)

Революційні події 1848-1851 гг. стали для ранньої пролетарської поезії серйозною школою політичного розвитку. Її творці були очевидцями катастрофи Липневої монархії в результаті Лютневої революції 1848 р., дворушницької політики буржуазних республіканців, повстання паризьких пролетарів у червні 1848 р., безславної історії й краху Другої республіки, державного перевороту 1851 р. Червневе повстання в Парижу було тим потрясінням, що руйнувало прекраснодушні ілюзії дрібнобуржуазної демократії. Пройшовши через розпач переможених, мужній стоїцизм, гіркий скепсис, покликаний очистити свідомість французьких робітників від наївних сподівань на «совість багатіїв», поезія 1848 р. стала необхідною сполучною ланкою між романтичною цивільною лірикою поетів Липневої революції й суворим, нещадно правдивим у своїй героїці й у своїй сатирі реалізмом кращих поетів Паризької комуни.69

Перемога лютневого повстання 1848 р. здавалася демократичним поетам довгоочікуваним здійсненням заповітних сподівань. Натхнені встановленням республіки, піснярі Л. Фесто, Г. Леруа, О. Але складають дифірамби на честь революції, виражаючи безмежну впевненість у тім, що відтепер навіки покінчено з ворожнечею класів, і буржуа, розчулені жертвами, принесеними народом на вівтар волі, самовіддано розділить із бідняками свої багатства. Нещастя, випробувані робітниками, будуть повністю вознаграждени — без тіні сумніву возвещает поет-ремісник е. Байе в пісні «Лемент всіх французів»:

Кінець всім негодам настав,

Прийдешнього дні променисті!..

… Республіка! Нова ера

Стати ерою щастя належна

Прогресу зійшли насіння,

И зробилася явою химера

Це, по вираженню Маркса, «фантазерське здіймання над класовою боротьбою»68 було породжено прагненням бачити в республіці здійснення райдужних пророкувань мислителів-соціалістів. Поезія перших днів після Лютого — радісний фінал, що вінчає історію демократичної літератури Липневої монархії. Тут знаходять своє завершення основні мотиви попередньої романтичної лірики, тут розвинені багато традиційних образів, жанри, стильові й ритмічні прийоми. У лютому 1848 р. майбутній автор «Інтернаціоналу» ежен Потье ( 1816-1887) написав вірш у ритмі французького ямба — «Народ». Створений ним образ обірваних, схудлих блузников, що йдуть крізь пороховий дим на штурм ненависної монархії, прямо перегукується з образами липневих повстанців з «Собачого бенкету» Барб’є:

Дощ мрячив всю ніч, і імла, начебто тюлем,

Париж огорнула… І він,

Місячи ногами бруд, пішов назустріч кулям,

Хоч був зброї позбавлений

Про голод забувши, про спрагу, що палила

Його вуста, він ішов в імлі

Гігант липневих днів, чия не висохнула сила,

Повстав він знову вфеврале.

Але, підхоплюючи думку Барб’є про простолюдинів з передмість як щирих творцях революції, Потье, що пройшов ідейне загартування в кружках фурьеристов, що пізніше тяжів до комунізму — послідовників Бабефа, разом з тим робить величезний крок уперед у порівнянні з революційними поетами 1830 р., довольствовавшимися досить розпливчастою соціальною програмою. У його піснях наполегливо звучить гасло «право на працю», що вперше формулював, нехай ще й не до кінця усвідомлені, самостійні устремління пролетаріату як класу:

Ні, золота йому й розкоші не треба,

Він хоче хліби й праці

Так, хліба для дітей, яких без пощади

Терзає голод і нестаток

Він хоче, щоб його хазяїном визнали,

Хазяїном своєї долі

Він хоче, нарешті, щоб громадянами стали

Повсякчасні раби.) Тимчасового уряду, а потім і Установчих зборів

У поезії квітня — травня 1848 р. поступово наростає розчарування, тривога; всі частіше лунають нарікання на те, що революція, на жаль, не закрила зяючої прірви між розкішшю й убогістю. Будь пильний, не піддавайся на солодкомовні угоди, тримай рушницю напоготові й порох сухим — радить тепер е. Байе робітникові («Будь пильний!»). Байе вторить поет А. Далі в пісні «Будь насторожі!», а Г. Леруа застерігає від повторення помилок Липневої революції, коли всі плоди народного героїзму були привласнені купкою спритних ділків («Народ і буржуазія», «Учора й нині»). е. Потье в пісні «Кровожера» гнівно таврує банкірів, сановників, правителів, які продовжують вичавлювати з народу всі соки, а в пісні «Їсти хочу!» від імені трудового люду вимагає дати хліб голодним і дах бездомним

У міру наближення до червня 1848 р. святкові гімни остаточно уступають у поезії місце жагучим прокльонам, жовчному глузуванню, закликам до зброї. Луи Пюжоль напередодні повстання пророкував нещадну відплату тим, хто наживається на народних мученнях («Буржуазія — ти вампір…»). Сатирик Завіс у віршах, опублікованих у день повстання газетою «Розпечені ядра», від імені робітників заявив: «Якщо в мене немає роботи й хліби — нехай буде війна». Напередодні червневих днів у передмістях Паритжа розспівували заколотну пісеньку невідомого куплетиста:

Ужели створений люд робітник,

Щоб буржуа збагачувати,

Для них потіти я дні й ночі,

Для них всі сили виснажувати?

Не бути тому! Коли ви хочете,

Друзі, приходу днів інших,

На плаху багатіїв тягнете,

На ліхтарях повісьте їх. .)»братерства», за словами Маркса, виявилася «громадянська війна у своїх найстрашніших облич — війна праці й капіталу».70 Після кривавої розправи над повстанцями деякі з вождів і ідеологів французьких робітників продовжували зберігати віру в буржуазну республіку. Зате усе виразніше були чутні нові гасла — гасла майбутньої соціальної революції: «Повалення буржуазії! Влада працюючої!»

На червневих барикадах боролися найбільші революційні поети — П. Дюпон, Ш. Жилль, е. Потье, е. Шателен, Г. Леруа, Л. Пюжоль і інші. Чимало піснярів упало від куль карателів, деякі з них були схоплені, відправлені на каторгу. Ті, кому вдалося уникнути переслідувань, трагічно пережили поразку, побачивши в повстанні не стільки битву за новий мир, скільки героїчне самогубство доведених до крайності людей (е. Потье «Прогнати тугу»). Пісні Потье («Червень 1848»), Леруа («Бійці розпачу»), Шателена («Червневий вигнанець») як би становлять багатоголосий реквієм, перейнятий безутішною скорботою про полеглих героїв, свідомістю безвихідності, приреченості робітників завжди тягнути ярмо рабської праці на хазяїна або вмерти з голоду. Для більшості поетів барикади червня — «битва зневірених», плід фатальної помилки, катастрофа повна й непоправна. Свідомість якийсь неизбивной провини й віковічного прокльону, що тяжіє над трудівниками, придушує в цій поезії, повної покаянних скарг і перейнятою духовною надломленістю:

Отже, умремо, хоч налилася пшениця…

Отже, умремо, хоч зріє виноград…

Отже, умремо, хоч ситі звірі, птахи,

Хоч мурахи свій наповнюють склад…

Нам всім живим — те саме небо…

За що страждати? Хто тримає під замком

Природу всю, щоб не вистачило хліба?

Отже, умремо!

Отже, друзі, умремо!

е. Потье, «Червень 1848″) міццю пролунали серед них пророцтва поета-романтика Луи Менара ( 1822-1901).)»евфорион», у якій шалений герой-бунтар викидав лаву прокльонів за адресою обивателів, що животіють у незначності, а нарочито ускладнений алегоризм сполучався зі скаженим ритмом вірша. Співробітничаючи в соціалістичній пресі, Менар після червневого повстання виступив із серією памфлетів «Пролог революції», де уїдливо обрушився на буржуазних карателів, що потопили в крові робочий рух. За ці статті він був присуджений до трьох місяців тюремного ув’язнення й великому штрафу. Вислизнувши від поліцейських, він емігрував в Англію й повернувся на батьківщину тільки після Паризької Комуни. У Лондоні в 1855 р. Менар випустив збірник віршів, більшість із яких раніше публікував у різних періодичних виданнях. З них особливо примітні жалобний гімн на честь червневих бійців «Gloria victis» («Слава переможеним») і сатира «Адастрея», передрукована Марксом на сторінках «Огляду Нової Рейнської газети» (№ 4, 1850) підзаголовком «Ямби».

Політична поезія Менара — яскравий пам’ятник романтичного ліризму. Жахаючі картини розправи над повстанцями переростають у нього в грізні, майже космічні бачення прийдешньої кари катам, крізь скорботний реквієм часом пробиваються інтонації мужнього гімну народному героїзму, що раптово переміняються вихром убивчих інвектив. Весь рух думки в «Gloria victis» будується на зовнішньому парадоксі: поет запрошує тих, хто впав у бої, оплакати оставшихся в живих — адже їхню долю куди плачевнее. Тому що їм призначено не тільки пережити загибель братів, але й пізнати ганьба поразки, бешкетування солдатні, що озвіріла, безнадійний розпач переможених, знову обплутаних ланцюгами. Але саме болісне для них — свідомість власного безсилля:

Ви простягнули нам зброя для мщенья, —

Не удержати його в руках, що слабшають…

И клятву дали ми відзначити за всі мученья…

Але як нам помститися? Адже самі ми — у ланцюгах!

Не знали ви, який долю готовлять сірим

Глузування злісні… кривава різанина…

Гнів переможців… Про брати, спите з миром!

Щасливці! Вчасно загинули ви, друзі!

Однак Менар упевнений, що саме. У сатирі «Адастрея» великої спокути грядет поразка повстання — він пророкує, що день «революція лавиною заколотної змете з особи землі злочинний набрід». І коли нинішні переможці стануть молити про пощаду, народ нагадає їм учинену ними розправу. Він буде справедливий і нещадний у своєму гніві. Він змусить убивць цілувати землю там, де пролилася свята кров червневих бійців. «Око за око, зуб за зуб — такий закон відплати».

Не станемо ми щадити! Ми згадаємо братів стогони,

море, ЩоРозлилося, зла…

Пора, щоб у затятий гнів, гнів праведний, законний,

Вся наша жалість перейшла!

Ми згадаємо дні різанини, дні жаху, суму,

Коли в передмістях знову й знову

На лемент: «Ми голодні!» картеччю відповідали

И бризкала на стіни кров

Після червня 1848 р. революція у Франції іде на спад. Знекровлений, що втратив вождів, відданий ліберальними базіками, пролетаріат на час залишає арену політичної боротьби. Втративши його підтримку, буржуазні республіканці злякано перед «червоною небезпекою» одну за іншою здають свої позиції під натиском бонапартистської вояччини. Роки, що відокремлюють червневе повстання від державного перевороту 2 грудня 1851 р., — час неухильного розкладання Другої республіки.71) Їхній скептицизм породжений критичною переоцінкою, що почалася, дрібнобуржуазного соціалізму: сумніву були піддані утопічні доктрини й теорії, і багато чого в них відкидалося як неспроможне

Поети, що пережили червневі дні, уже не можуть зберігати сподівання на республіку як панацею від всіх соціальних недуг. Буржуазні парламентарії не бажають покінчити зі сваволею, хабарництвом, підкупом, голодом бідноти, відзначає А. Барон в «Елегії республіці». Республіка — лише вивіска, за якої ховається злодійське кубло, де всіма справами заправляє банкір-грабіжник Робер Макер («Помірна республіка» е. Потье). У зв’язку із прийняттям у листопаді 1848 р. конституції поет А. Буржуа звертається до народу із закликом не вірити фальшивим деклараціям законодавців:

Республіку чи назвати теперішньої?

Ми — люди, иль раби, иль просто худоба?

Усе взяв багатій, від жадібності що сопе,

Нам і на працю він права не дає

Отже, у нас — рік перший ери нової,

Але бродять все-таки й удень, і по ночах

Голодні, що втратилися даху…

Законів неправда, народ, ти знаєш сам!)»Лев», у піснях Г. Леруа «Багатії» і В. Рабино «Руйнівники», у численних піснях е. Потье звучить думка про несумісність інтересів людей праці й багатих тунеядцев. Викриття революційних поетів зриває з буржуазної республіки маску народолюбия, оголюючи її щирий класовий характер. Досить розпливчасті образи черствих багатіїв, настільки розповсюджені в поезії Липневої монархії, тепер стають реалістично більше точними, історично конкретними. У пісні е. Потье » Картуш-Банкір» намальована гостро викривальна фігура одного зі стовпів Другої республіки, що свідчить про плідне оволодіння революційно-демократичними поетами майстерністю реалістичного портрета. У вигляді ділка Картуша в Потье немає нічого від романтичного лихваря-лиходія. Лігвище цього бандита — не темний прикомірок, але паризька біржа, його сила не в диявольській витонченості розуму, але в умінні змусити працювати на себе всю політичну машину буржуазної держави:

Банкіром ставши, частина наживи

Я дам помічникам своїм

Піт убогості працьовитої

Застигне злитком золотим

… Суддів, баронів, прокурорів

Знайду у вітальні я своєї

Префект поставить гренадерів

Почесною вартою у дверей

… У лісі не поживишься многим,

Удобней біржа для мене

От я — банкір з великої дороги,

Із законом замість кистеня!) коли він виставив кандидатуру на президентських виборах. Коли ж переворот свершился, е. Потье відгукнувся на нього пісень «Хто помститься?». У ній він уболівав про Францію, задушеної поліцейськими й вояччиною, і разом з тим виразив надію на те, що година звільнення знову неминуче наступить:

Республіка вбита

И глибоко зарита

Її я ховав…

ПРО, хто ж помститься, народ?

Її я ховав,

З нею в серце я заритий

Вона ще прийде,

Воскресне, не забута!

Вона ще прийде!

Земля дасть новий плід,

И молот запече,

Шипшина розцвіте,

И праця наш оживе!

Мрія Потье про прийдешню помсту гробарям республіки пролунала як прощальний завіт поетів 1848 р. новому поколінню. Після 2 грудня 1851 р. багато хто з них були змушені покинути батьківщину: слідом за Менаром у вигнанні виявилися Лашамбоди, Дежак, Пюжоль. Ті, хто залишився у Франції, або були приречені на мовчання, або загинули. Дехто не витримав убогості й став співробітничати Симперией.

Але цей розгром — вірніше, серія поразок, через які проліг шлях революційних поетів 1848 р., — ставиться до числа тих випробувань, уроки яких коштують багатьох перемог. Тому що в них загинула не сама ідея звільнення трудящих, але пережитки старих ілюзій буржуазної революційності, що сходить із історичної арени. «Занурившись у кров червневих інсургентів», відзначав Маркс, триколірний прапор буржуазної республіки перетворилося в червоний прапор пролетарської революції70. Для поезії, як і для всієї французької демократії, переступити трагічний рубіж 1848-1851 гг. значило зробити величезний крок уперед. Навіть для тих поетів, кого цей рубіж страшив, кому прощання зі зручними, дорогими забобонами минулого далося фатальною ціною