Веселовский Олексій: Дідро

Веселовский Олексій: Дідро.

Енциклопедичний словник Ф. А. Брокгауза й И. А. Ефрона

— знаменитий мислитель-енцикопедист; рід. у жовтні 1713 р. у Лангре. На зміну довго панували й у соціальному житті й у літературі вищих шарів і придворного тону тоді висувалися нові сили, усього виставля_ частіше здоровим, роботящим і обдарованим, але ще неповноправним класом трудівників — ремісників, заводських робітників, селян, столичних і провінційних різночинців. Дідро був одним з ранніх і типових представників цієї суспільної сили, що наростала. Його батько був ножових справ майстром і «міг пишатися тим, що це ремесло передавалося в його сім’ї з покоління в покоління протягом двохсот років».) Вплив його приклада й рад на сина безсумнівно. Д. искренно любив суворого, сварливого старого, що вмів прощати спалаху його захопливої натури, бував і вимогливий, і ласкавий, і набожний, і весел, з відтінком жвавого, чисто французького гумору, що передались також майбутньому авторові «Племінника Рамо».) Д. з першими володарями Європи, доставила йому ледве не царствену роль в області думки — але й у волі мовлень, і в сміливості поглядів, і в співчутті народу, і в простоті одягу, смаків, способу життя в ньому завжди позначався виходець із плебейського, дорогого йому суспільного шару.)- каноніка віддав його спочатку в школу до єзуїтів; але потім, запідозривши їх у бажанні зовсім роз’єднати його із сином і послати хлопчика в далекий монастир, він передумав; думка зробити його священиком була зовсім залишена, і виховання Д. прийняло (у паризькому collegrave;ge d’Harcourt) цілком мирський характер. Якщо й раніше, у глухомані, навчання йшло неправильно й Д. ховався зі школи, щоб бродити по полях, то в Парижу його розважали враження столиці, вплив нових ідей, що вже носилися в повітрі, читання нишком таких книг, напрямок яких привело б у жах батька. Заговорило уяву, розгорілася кров, і Д. не можна було загнати в рамки мудрої й статечної педагогії.) захоплювати й переконувати слухачів. Довелося розтрачувати ці дарунки по дріб’язках, у приватних бесідах, або ж властивості блискучої імпровізації проявляти в працях публіциста, критика, популяризатора науки.) і без засобів. Кілька років провів він, заробляючи собі шматок хліба самим невдячним, що висушує мозок працею — копійчаними уроками, роботами на книгопродавцев, що завалили його купами низькопробних книжок для перекладу, навіть написанням проповідей для малограмотних абатів. Він не шукав достатку, навіть страшився його й один раз покинув місце вихователя в заможній сім’ї, як тільки помітив, що міщанський спокій і ситість починають його затягувати й присипляти.) стало йому доступним і захоплювало його, збуджуючи сміливість і допитливість духу. Але його виховувала й життя; виродливі прояви крайнього бузувірства й марновірства, разючі у Франції в середині філософського XVIII в., помилкові чудеса, екстатичні феномени, покаянні витівки фанатиків, збуджували в шанувальника нової науки жагуче бажання зажадати винуватців такого затьмарення розумів до суду розуму й довести неспроможність і шкоду їхнього навчання.) уперед, але бідної й знедоленої молоді, ведшей життя не краще пізнішої паризької «богеми», воно побачив, що ті ж ідеї залучають і хвилюють її; серед цих невдах він зустрів не тільки однодумців, але друзів — Руссо, д’аламбера, Кондильяка, адвоката Туссена. Спілкування з ними довершило його виховання й поставило його на теперішню дорогу.) одруженням, зв’язок з кокеткою, що відцвітала, г-жой Пюизье, вплив веселих вдач паризького напівсвітла прищепили було йому смак до пряного й небагато розпущеній забаві.) роді, збереглися любопитнейшие зразки цієї сторони його творчості.)»Досвіду про людське достоїнство й чесноту» Шефтсбери (сама рання, 1741, робота Д.) або «Філософські думки», а з іншого боку — повість на тему про жіночу мінливість: «Lez bijoux i) англійської енциклопедії Чемберса, корисного, але чисто технічного довідкового збірника, Д. побачив у цьому реченні вселяння долі. Не рабське перекладання чужої праці, але самостійний, систематичний, здатний перевиховати й образумить людство огляд всіх підсумків науки, всіх досвідів політичної, соціальної й релігійної волі, звід всіх корисних для народу відкриттів у світі мистецтва, ремесел, агрономії — таку книгу, у якій неясні ще прагнення обновити й облагородити життя знаходили б підтримку й керівництво, задумав він. Його гарячність і віра в успіх захопили видавця, що відмовився від первісного плану й, у товаристві з декількома іншими особами, що взяли на себе грошову сторону підприємства

Ще сидячи в казематі, Д. написав на краях сторінок «Загубленого Раю» план видання (Prospectus), згодом розвитий у великому «Вступному міркуванні»; по виходу з в’язниці, уже розташовуючи «привілеєм» (дозволом), він енергійно, з більшим знанням людей і відгадкою їхніх здатностей, став групувати навколо себе співробітників. Маючи найрізноманітніші знання, від техніки в ремеслах до естетики, філософії, природознавства або політичних наук, він був самою підходящою людиною для центральної, об’єднуючої ролі. Але він мистецьки провів поділ праці; редакторські обов’язки взяв на себе його найближчий друг д’аламбер, своїм стриманим, рівним характером уравновешивавший вічне порушення й бойовий запал Д. і внесший у справу глибокі спеціальні знання по науках математичним і філософським. Разом вони розподілили працю по відділах, залучаючи для кожного з них кращих у той час знавців, заручившись співробітництвом таких авторитетів, як Вольтер і Монтеск’є, нарешті, створюючи собі співробітників і помічників з новачків, ними виділених з юрби, натхненних завданням, що відкрилося перед ними, і майстерно виконували її.

Разом з д’аламбером Д. написав і знаменитий «Discours preacute;limi) Д. віддав на цю проповідь звільняючого знання. Те була головна мета його життя; перед нею блідли всі інші інтереси й роботи. Довести справу до кінця він вирішив всупереч яким би те не було перешкодам

Духівництво й двір, цензура, поліція і єзуїти з’єдналися в боротьбі проти Енциклопедії; д’аламбер, нарешті, стомився й заявив другові, що не має сил більше ділити з ним редакційні праці. Д. взяв цю важку ношу на один себе й, після перерви в кілька років, випустив в 1765 р. десять нових томів. Йому пропонувала полегшити видання, перенесучи його за межі Франції; Фрідріх II кликав його в Берлін, Катерина обіцяла влаштувати йому зручне друкування в одному із приморських міст, напр. у Ризі. Але він залишився на своєму пості й перед очами своїх супротивників, користуючись іноді таємним заступництвом людей, зобов’язаних його переслідувати (головного охоронця печатки, Мальзерба), він з разючої, що не слабшала наполегливістю йшов по наміченому шляху всі вперед. І далеко розносилося по світлу благовестие Енциклопедії; усюди, де панували сваволя, беззаконня, жорстокість, щиросердечна тьма (а крім Англии, що пробудилася раніше, вся Європа була тоді в такому стані), її заяви, викладені не задерикувато, але у твердому, позитивному тоні, засновані на фактах, наукових істинах, практичному досвіді, перейняті бажанням народного блага (така, напр., що належить Д. стаття Liberteacute;), діяли незвичайно благотворно.

Скромно обставлений, що продовжував жити в мансарді, що випробовувала не раз тяжкі приступи бідності (юнаків він знайдений був один раз у непритомності від голоду, у зрілі роки примушений був запродати Катерині свою бібліотеку, щоб мати, на що жити, і дати придане дочки), демократ-проповідник тримав у руках своїх, подібно Вольтерові, напрямок європейської суспільної думки. Реформи, що незабаром відбулися в різних країнах, зводилися, у вихідній точці своєї, до того, що зародилося в голові, серед тюремних вражень Венсенна.

Одночасно з великою витратою сил для головної праці йшла безперервна розумова діяльність Д. у цілому ряді інших галузей. Дивна талановитість і багатосторонність доставила Д., маловідомому спочатку провінціалові, що першенствує місце в найголовніших паризьких салонах (у г-жи д’епине, Гольбаха, Гельвеция), де зародилися багато хто з важливих починань філософії, творчості, політики; щедро розсипаючи свої дарунки, він збагачував твори своїх друзів — Гольбаха, Рейналя, Галиани й друг. — прекрасними оригінальними вставками; незрівнянний співрозмовник, він вражав блискучими імпровізаціями, які випливало записувати — інакше першокласні краси пропадали безвісти. Проникливі або скоріше пролазливі приятелі начебто Гримма вміли експлуатувати цю невичерпність натхнення й тонкість смаку

Гримм (див.) став випускати свою «Correspo) і цим спонукав Д. залишити досить помітний слід і в художній критиці. До його Salo)»Essai sur la pei) повстають проти одного з положень, уведених Д. у його «Парадоксі про актора», і знаходять нездійсненним і небажаним вимогу повної байдужості до зображуваного актором щиросердечному стану, що, по погляду Д., може нібито сполучатися із чудовою й вірною передачею його одними засобами мистецтва, тонко обміркованими й застосованими. Питання цей, однак, усе ще залишається відкритим, і багато хто із чудових акторів нашого часу — Сальвини, Россі, Коклен — висловлюють про нього протилежні думки

Якщо сам Д. назвав свій дотепний етюд «Парадоксом», те в ньому все-таки є важливі й незаперечні достоїнства; це знову заклик до життєвої правди, протест проти манірності й ходульності, заступництво за повсякденні почуття й страждання, яким настав час дати доступ на сцену, замість пишномовних щиросердечних рухів героїв трагедій

Д. з’явився переконаним захисником драми, узятої з «міщанського», тобто буденного й загальнолюдського побуту, і його пропаганда (проведена їм і на практиці в п’єсах: «Батько сімейства» і «Побічний син», але без особливого успіху), підтримана такими послідовниками, як Лессинг і Бомарше, так само відзначає собою в драматичній творчості, як «Парадокс» — у сценічному мистецтві, перелом від умовної й безжиттєвої добірності до вільного відтворення «величезно життя, що несеться,», всієї, без виключень і застережень, з її пороками, жахами й нещастями. Д. і в Енциклопедії, і в художній критиці, і в теорії й практиці драми залишився вірний собі. Він знав за собою слабість непомірної, хоча цілком щирої чутливості, що опановувала їм, коли його чуйну душу вражали людські страждання, видовище гнаної чесності, самовідданого пориву, його мовлення в ці мінути переповнялася вигуками, патетичними тирадами, у голосі чулося хвилювання, сльози; діалог його драм, очевидно глибоко відчутих, страждає іноді надлишком емоцій

Коли в «Парадоксі» Д. радить акторові обміркувати роль і вжитися в неї, але не грати нервами й постійно приборкувати їх, у цьому помітно бажання застерегти інші від недоліку, що він усвідомлював у собі. Але чутливість уживалась у його характері з іншою схильністю, що визначилася з раннього років і витонченої безпосереднім знайомством з життям. Якщо в перших його повістях помітно вже дарування романіста, що володіє тонким гумором, безтурботним сміхом і жовчною сатирою, то з роками досвід, придбаний у юрбі живих людей, розвив у ньому здатності оповідача-реаліста, що дає повну волю своєї спостережливості і яскравих фарб рисующего людей і їх страсті

Тим же пером, яким написані чутливі декламації драм, викликані до життя такі прикраси романічної літератури XVIII в., як » Жак-Фаталіст», «Черниця» або получивший форму діалогу нарис із натури: «Племінник Рамо». Часто в цих добутках фабула вислизає від уваги читача; в «Жаку» Д. навіть бавиться над його видом, що розгубився, коли на головний сюжет раптом нагромаджуються десятки інших, уводяться епізоди з новими особами й подіями.)- не в систематично витриманому сюжеті. Найбільші його попередники — Боккаччо, Рабле — могли б позаздрити його вмінню деякими штрихами характеризувати людей, освітити картину так, що вона глибоко уріжеться на згадку, і потім безтурботно перейти до іншого, настільки ж чарівному відтворенню життя. «Жак» — нескладна, гумористично передана історія мандрівок двох приятелів, пана й слуги, однаково запальних, упертих, добродушних, ласих на серцеві пригоди, начебто за добровільною згодою, що поділили між собою ролі хазяїна й служника, а по суті, просто рівноправних друзів. Вони кочують без мети, не пропускаючи нічого, що дає їм життя, керуються фаталізмом і не без сміху очікують, які випадки пошле имсудьба.

Для розуміння характеру Д. неоціненне зображення старшого з подорожан, якого автор наділив всіма своїми властивостями, відчуваючи потребу в подібній сповіді перед собою й читачем. Не менше значення мають епізодичні оповідання, влагаемие у вуста те друзів, то господарки сільського готелю, де вони зупинилися, особливо «Історія г-жи де ла Поммере» — повість про люту помсту покинутої й віджилої світської жінки її останньому шанувальникові, якого вона, прийнявши личину покаявшейся грішниці, знайомить із молодою дівчиною нібито із чесної, старої дворянської сім’ї й, домігшись того, що він по любові жениться на ній, зі зловтіхою відкриває йому двозначне неї минуле

Глибокий драматизм оповідання ( щовражає після ряду гумористичних сценок) і майстерність характеристики зробили цю вставну повість чудовим зразком психологічного французького роману. Чутлива розв’язка (маркіз, торкнутий горем ні в чому не винної дружини, поневоле колишнім свідком ремесла її матері, і пересвідчений у її любові, прощає її й відвозить із собою) є природною й дає задоволення обуреному почуттю читача.)»La religieuse» не перешкодило, а, бути може, ще сприяло успіху її, що протримався до наших днів, коли в боротьбі проти клерикалізму у Франції передрук «Черниці» з’явилася одним із сильнодіючих знарядь пропаганди, розкриваючи фарисейство, насильства над особистістю й морок, що панує в жіночі катол. монастирях

«Племінник Рамо» перевершує всі інші добутки Д. як оповідача в зрілий період його діяльності. На вид це — просто начерк із натури, відбиток однієї з випадкових зустрічей Д. під час його блукань по Парижеві: він любив бродити по Палі-Роялю, заходити в cafeacute; de la Reacute;ge)- племінник ніколи знаменитого композитора Рамо — також могла б пред’явити свої права на значення прототипу й навіть позичила героєві діалогу своє ім’я. Але Д. хотілося взагалі зобразити тим розвиненим і підтримане старим порядком раболіпне, продажне й безсоромне лизоблюдство, що потай і наяву розпиналося в нападках на прогрес і його двигуни, із кровожерливістю диких звірів рвало на жмути репутацію чесних людей і друзів народу, нагло пробиралося до збагачення всіма неправдами й вірило в кінцеве своє торжество над неспокійними просвітителями. Племінник Рамо тому не тільки втілив всі властивості французького нахабного обскуранта XVIII століття, але залишається загальнолюдським, усюди зрозумілим типом. І відраза, і жалість до здатного, але безнадійно полеглій людині збудила в авторі бесіда із цим негідником — а той і не думає виправлятися, ні в чому не кається й ще не знає, хто з них двох, по прислів’ю, буде сміятися останнім. Ґете справедливо бачив майстерність Д. у тім, що «його Рамо й відштовхує нас, і разом з тим зацікавлює своєю моральною низькістю». Це — особа майже трагічне

Діючи в суспільстві, де подібні особистості могли мати значення, де клеветами й доносами вони викликали гоніння на Енциклопедію й на двигунів культури, Д. природно переносився думкою до іншого суспільного лада, заснованому на особистій і суспільній волі, на незалежності думки. У його міркуваннях про цей кращий лад є й дотикальні, практично обґрунтовані плани й ради, є й мрії; так, під впливом прикрашеного мандрівником Бугенвиллем опису моральної чистоти й вільних, природних відносин у жителів про-ва Таїті, він у своєму «Suppleacute;me) думки про розумну постановку питання про шлюб, про необхідність перегляду законів у дусі гуманності, про волю особистості

В «Розмові Д. і д’аламбера» і в «Сні д’аламбера» передчуття великого перевороту в пізнанні природи пов’язані із мріями про прийдешню перебудову життя людства на основі волі. Нарешті, Д. оспівав волю в стихотвор. «Les eacute;leutheacute;roma) і старанно підтримувалися й нею, і такими гарячими шанувальниками Д., як кн. Дашкова або росіянин посол у Парижу, кн. Д. А. Голіцин, друг його й Гельвеция.)- покупка його бібліотеки й залишення її в довічному його користуванні. Але заочні зносини не задовольняли; потерпівши з Вольтером і д’аламбером невдачу в запрошенні їх у Росію, Катерина, опираючись на обох названих посередників, зуміла спонукати Д., що не покидали до тої пори своєї батьківщини, почати в 1773 р. важка подорож у Петербург.)- давно залучали його увагу; він уже дізнався багато чого про російський побут і намітив собі найбільш насущні його потреби, і насамперед — звільнення селян

З боку Катерини поїздка була обставлена всілякими зручностями, прийом був надзвичайно серцевий, але безсумнівно було, що Д., що довго коливався, спізнився на кілька років із приїздом. Його покровителька тепер набагато менш розташована була додержуватися вказівок філософів; внутрішні безладдя й тривоги, наприклад пугачевское повстання, остудили її перетворювальну запопадливість, і до Д. вона вже ставилася скоріше як до високоинтересному й оригінального мислителя, бесіда з яким доставляє художню насолоду

Не обертаючи уваги на придворний етикет, вона усамітнювалася з ним, тримаючись демократичної простоти, наводила мовлення на всілякі теми, любувалася його гарячністю й красномовством, але відхиляла практичні вказівки, знаходячи, що в нього немає політичної досвідченості. Відгомони їхніх бесід збереглися в різних начерках Д. Те це — дотепна й тонка гра фантазії, що представляє (у відповідь на жартівливе питання Катерини, що б він зробив, якби був королем) день із царювання Дени Першого, присвяченій енергійній розправі з усім, що підтримує розкіш і пишність при дворі; король-філософ скорочує всі витрати на цей предмет донезмоги, щоб звернути гроші на потреби народу

Те це — безстрашне нагадування про те, що багато хто із прекрасних обіцянок, даних Катериною при воцарінні й скріплених її Наказом, усе ще не виконані, і запит, чи навмисний вона стримати їх.

Те це — протест проти войовничого напрямку російської політики, що заявляє, що «кров тисячі ворогів не поверне ні однієї загубленої краплі російської крові», що «часті перемоги надають блиск царюванням, але не роблять їх щасливими», що «гарні реформатори рідкі там, де вони всього потрібніше» і що важливіше всього зайнятися зміцненням миру, добробуту й культури. Катерина поклала, однак, на Д. кілька ділових доручень, мабуть, намітивши собі ті сторони життя, у яких вона вважала його цілком компетентним.)- план організації нижчої й середньої школи, університетів, жіночого утворення. З великою любов’ю до справи й інтересом до народних російських потреб виконав Д. ці доручення. У його «Pla) Д., стомлений поїздкою й постійним порушенням і простудилося в шляху, не міг уже більше повернути собі колишнього здоров’я

З радістю ввійшов він, після петербурзької розкоші, у колишні скромні умови життя й прийнявся за той відділ знань і робіт, до якого почував потяг ще з молодого років: вивчення природничих наук і медицини. Спроби зміцнити свої науково-філософські погляди на цій основі й відгадати подальший шлях прогресу зайняли собою його старість і зігріли її чисто юнацькими, бадьорими надіями й прагненнями

Ще в «Bijoux i) він зробив перший такий звід у формі «Міркувань про тлумачення природи» (Pe); до середнього періоду його діяльності ставляться два названих уже діалоги; в останні роки написані їм «Елементи фізіології» і трохи інших загальнодоступно викладених оглядів успіхів науки. Шестидесятишестилетним старим слухав він курси найбільш авторитетних учених, займався в хімічній лабораторії в Руелля, вивчав анатомію в Борде й г-жи Биерон, попередниці жінок-лікарів нашого часу, що він енергійно, але безуспішно рекомендував Катерині для Смольного

Більш ніж коли-або переймався він переконанням, що суспільний прогрес неможливий без звільнення думки, досяжного лише вивченням природи, і включив у широкий уже коло своїх пізнань настільки докладну ерудицію натураліста, що й щодо цього не знаходив собі однолітка в колі мислителів. Творчий розум і дарування геніального отгадчика вселили йому натяки, вказівки й передчуття, що згодом виправдалися й увійшли внауку.

Йому здавалося неспроможним дроблення природи на так звані царства; він вірив в існування перехідних явищ, нескінченної «ланцюга організмів», ґрунтуючись на ряді досвідів, наприклад над комахоїдними рослинами; хід послідовного розвитку окремих органів, природний добір, співвідношення фізичних сил, чинність закону спадковості — все це намічено в роботах Д., якого в цей час історики дарвінізму називають у числі його попередників, поряд з Робине, Ґете й Ламарком.

Поле його думки ставав нестримним і неосяжним; «Що значать тисячоріччя у світовому житті!» — викликував він, коли уявляв собі еволюцію, приведшую природу й людину до їхнього сучасного виду — і з повною вірою дивився вперед, на успіхи майбутньої досвідченої науки, з її вдосконаленими знаряддями й тонкими спостереженнями. В «Сні д’аламбера» він навмисне додав цим науковим мріям форму хворобливого марення, зі спалахами ясного, блискучого здорового глузду

У такій формі можна було вільно торкнутися всього, будувати й висловлювати здогаду, які іншим повинні були здаватися химерними. Тоді це були дійсно мрії; але вони були гідні чудового філософа природи, з роками сЪебе, що залишив далеко за, своїх колишніх однодумців-матеріалістів начебто Гольбаха або Гельвеция (посмертну книгу якого «Про людину» Д. дотепно й нещадно розібрав).) не раз зустрічаючи людей, відданих йому; але в дружбі був вимогливий і тиранически строгий до найменшої слабості або нестійкості. Його розрив з Руссо, що називав його спочатку своїм Аристархом, викликаний був і хворобливою помисливістю женевського філософа, і втручанням посередників начебто Гримма, що роздмухували зваду, і гарячністю самого Д., що считали афектацією й неправдою отшельничество Руссо, його роль відлюдна, проповідь про шкоду культури

Багато жагуч і несправедливого було висловлено зопалу по обидва боки (напр. навіть в одній з останніх робіт Д.: «Досвід про життя й твори Сенеки»); але й Д. уболівав про незлагоду із другом своєї молодості, кілька разів намагаючись примиритися з ним, і Руссо залишив у своїй сповіді майже співчутливе відкликання ОД.

Зазнав він і любов. Змолоду дивився на неї легко, майже з усмішкою, Д. женився рано й нерозважно, під впливом стомлення від блукацького й самотнього життя, на жінці, що не розуміла його прагнень і інтересів і з роками уходившей усе глибше у вузьку побожність, у той час як його думка ставала усе вільніше. Уже в літніх літах искренно полюбив він молоду дівчину, m-lle Volla) приналежних до числа кращих його добутків; щирістю своєї прихильності переміг упередження її рідних проти цього сполучника — і не міг пережити смерті улюбленої жінки

Вийшовши від шуму й суєти й знаходячи в заняттях природознавством єдиний засіб розсіяти свій смуток, він доживав останні місяці свого життя, філософськи готуючись до кінця. Поступово зійшли в могилу його колишні товариші й соратники — Руссо, д’аламбер. 30 липня 1784 р. Д. пішов за ними; його смерть походила на мирний сон

Навіть випадного знайомства з добутками Д. досить, щоб виявити в усій красі цю надзвичайно обдаровану натуру, одного з деяких «вибраних». Йому не призначено було створити своєї філософської системи; сприйнятливий і на все живе швидко озивався, він роздрібнив свої сили по багатьом областям думки й творчості й тільки на схилі віку зосередився на вивченні природи. Але це була людина, покликаний усюди будити життя, вести людей за собою; однією стороною він ще належить своєму століттю, але полум’яний погляд його спрямований удалину; він захоплений ідеєю безмежного прогресу. Це натхненний апостол знання, що дорого йому, тому що принесе світло й благо всьому людству. Пам’ять про Д., як засновнику великої Енциклопедії, не изгладится ніколи: філософія, словесність, сцена, мистецтво, соціальні науки, природознавство збережуть сліди живлющого його впливу; історик згадає про нього, як про одному з головних призвідників «просвітнього століття»; психолог укаже на цьому захоплюючому зразку, до якого чудового підйому може дійти духовна природа людини

Твір Д. з’являлися вперше в пресі не тільки при його житті, але в набагато більшій кількості після його смерті, і були відомі дотоле лише в рукописі або ж уважалися зниклими, здавалося, безвісти, і випадково були знайдені. Бібліотека Д. була перевезена в Петербург, де деякі з його добутків і були тому відкриті. Родич Шиллера випадково прочитав у Петербурзі рукопис «Племінника Рамо», що лежала разом з іншими паперами філософа, і надіслав свій список поетові, що, разом з Ґете, затурбувався виданням цього діалогу, що з’явився спочатку в нем. перекладі. » Жак-Фаталіст» надрукований був лише в 1796 р., по рукописі, що уцелели в принца Генріха прусского. Зібрання творів Д. тому довго не могли бути повними

Перше скільки-небудь докладне видання їх належало його великому шанувальникові Нежону (1798); потім, заслуговує на увагу видання Бриера й Вальфердена (1821); нарешті, у наш час ( 1875-77) вийшло монументальне, у двадцяти томах, видання, почате Жулем Ассез agrave; і кінчене Морісом Турне. Незважаючи на те, що отут з’явилося незвичайно багато нового (цілих чотири томи), навіть і після цього, здавалося, повного зводу продовжують виявлятися нові знахідки. Моріс Турне, що ретельно досліджував петербурзькі бібліотеки, витяг звідти надзвичайно характеристичні начерки Д., почасти описані вище, і надрукував їх в «) і в газеті «Temps» (1886). Кілька листів Д. видано Росіянином историч. общ. («Сборн. т. XIXIII). Удала вибірка із соч. Д. видана була до дня його ювілею, 1884: «Oeuvres choisies, eacute;ditio), і Карлові Розенкранцу, «Diderots Lebe).)»Portraits litteacute;raires»), Карлейля («Critical a), Kapo («La fi), Дюбуа-Реймона «Zu Diderot’s Gedauml;cht), і едмона Шерера («Diderot, eacute;tude», 1880). Див. також книгу Avezac Lavig). На русск. яз. статті Олексія Веселовского, «Дени Дідро, досвід характеристики» («Вісник Європи», 1884, Х — XI) і книга В. Бильбасова «Дідро в Петербурзі» (Спб., 1884, спочатку в «Русск. Старовині»).

Збори соч. Д. у російському перекладі не існує. Переклади окремих добутків були особливо численні в минулому сторіччі. Драма «Чадолюбивий батько» була переведена два рази (1765 і 1788), «Побічний син» (1788) витримав 3 изд., «Історія г-жи де ла Поммере» з’явилася в 1796 р. за назвою «Дивна помста однієї жінки» (1796), «Життя Ричардсона» нап. у Смоленську в 1803 р., і т.д. У новітній час переведені були «Племінник Рамо» (у додатку до книги Морлея) і «Парадокс про актора».

Олексій Веселовский.