Твір по літературі: Відбиття часу на сторінках добутків xix століття Про Олександра Миколайовичі Островському И. А. Гончаров говорив: «Літературі ви принесли в дарунок целую бібліотеку художніх творів, для сцени створили особливий мир. Ви один добудували будинок, у підставу якого поклали наріжні камені Фонвізін, Грибоєдов, Гоголь…» Про будь-яку п’єсу Островського можна говорити багато, розбираючи сюжет, характери, художні засоби.
Але хочеться зупинитися на двох чудових драмах «Гроза» і «Безприданниця», що є етапними у творчості письменника. Незважаючи на те що ці добутки розділяє 20 років, є багато загального в їхній побудові. Дія «Безприданниці», так само як і «Грози», відбувається на Волзі, її простори й привілля є спільником у долі героїнь. Катерина й Лариса заглядаються з висоти обриву на Волгу: «Я зараз із цього ослона долілиць дивилася, і в мене закружилася голова. Отут можна ушибиться?
» -запитує Лариса. «Ушибиться! Отут вірна смерть»,- відповідає Карандишев, і ці слова його Лариса повторює в останній дії драми. Катерина й Лариса повні спраги життя, але обидві вони не знаходять собі місця в ній. Самітність Лариси ще сильніше, ніж самітність Катерини.
Всі начебто змінилося в місті на Волзі порівняно з тією епохою, коли жила Катерина. Замість пісень бурлак доносяться різкі гудки пароплавів, на зміну купцям Диким прийшли негоціанти Кнурови й Вожеватови. Дикої безвиїзно сидів і самодурствував у Калинове — Кнурів «їздить у Москву, у Петербург так за кордон — там йому просторіше». Дикої страшиться пристрою громовідводу — Кнурів їде на паризьку виставку дивитися всякі винаходи в галузі техніки. Дикої ходив у довгополому сюртуку й чоботах пляшками — Кнурів «по костюму європеєць». Але ці «європейці, що їздять у Париж, по костюму» -ще більші хижаки, чим Дикої: вони навчилися новітніх способів наживи й експлуатації. Самодур Дикої кричав, а Кнурів мовчить.
«Як же ти хочеш, щоб він розмовляв, коли мільйони! — запитує Таврило.- З ким йому розмовляти? Є чоловік два-три в місті, з ними він розмовляє, а більше не з ким, він і мовчить». За мнимою цивілізованістю Кнурова ховається ще більш нещадна цинічна хватка, чим у самодура Дикого.
Кнурови й Вожеватови переконані у своїй владі треба всім на світі. Кнурів просто хоче купить любов безприданниці Лариси. Те ж хоче зробити й Вожевг хов, але переуступає Ларису більше багатому й щасливому Кн} рову. Розкриваючи перед Ларисою їхні брудні задуми по отш шению до неї, Карандишев говорить: «Вони не дивляться на BE як на жінку. Як на людину — людин сам располагае своєю долею; вони дивляться на вас як на річ». Лариса бачить всю безвихідність свого положення. «Я лю( ви шукала й не знайшла,- говорить вона з гіркотою Карандишеву.
-На мене дивляться як на забаву. Ніколи й ніхто не постаралс заглянути до мене в душу, ні від кого не бачила співчуття, i чула теплого серцевого слова. Але ж так жити холодно, не винувата, я шукала любові — і не знайшла… її немає на світі нема чого й шукати». Карандишев убиває Ларису. Так знову повторюється ист рия Катерини: в «темному царстві» немає й не може бути месг щирої любові. Дивні речі відбуваються навколо: часи проходячи але мало що міняється в житті людей. Сильні, щасливі, б гатие завжди праві.
Тому п’єси Островського не втрачають ев їй актуальності