Відбиття місцевого колориту у творчості В. Я. Шишкова (на прикладі роману » Похмура-Ріка»)
У творах Шишкова значну роль грає сибірська тематика, і не випадково: адже саме Сибір, по його ж словах, і зробила його письменником
Майже половину свідомого життя він провів у північних краях, займаючись своєю роботою й попутно збираючи матеріал для своїх майбутніх добутків. Саме рішення покинути рідне місто, прийняте в 19 років, було вирішальної для нього: воно спровокувало розвиток всієї його подальшого життя, включаючи й роботу в Сибіру, що стала для нього другою батьківщиною. Рідкий його добуток не перейнятий духом Сибіру, не містить у собі її характерних рис. Особливо добре це можна простежити на прикладі роману Шишкова «Похмура — ріка», cоздание якого він уважав головною справою свого життя, «більшим подвигом». «Ця річ по насиченістю життям, по стражданнях, зображеним у ній, сама головна в моєму житті, саме те, для чого я, може бути, і народився», — писав він братові незадовго до виходу першого видання роману
Перш ніж стати письменником, Шишков пройшов довгий шлях свого становлення, починаючи з роботи зі спеціальності. Народився він в 1873 році в місті Бєжецьку. Oтец письменника, Яків Дмитрович, по своїй примсі (а також з — за торговельних невдач) пустив сина не по торговельної, а інженерної частини. В 1888 році В’ячеслав надійшов у Вишневолоцкое училище кондукторів шляхів повідомлення
Закінчивши його, він придбав рідку спеціальність — улаштовувач водних шляхів, ґрунтових і шосейних доріг. Після цього він вирішив покинути рідне місто й переїхав у Томськ. Він швидко прив’язався до цього мальовничого й жвавого міста, ще в ті давні часи колишнім великим центром передової думки й культури Сибіру, прилучився до його життя, подружився з багатьма зі своїх товаришів по службі по Керуванню Томського округу шляхів сполучення. Oднако, працюючи рядовим техніком, Шишков спочатку ще мало знав Сибір — йому рідко доводилося відлучатися з міста в службових справах. Тільки здавши в 1898 році іспит на право самостійного проведення інженерних робіт, він почав постійно очолювати численні й тривалі експедиції по технічному дослідженню рік Сибіру. Протягом певної кількості років він пройшов величезний маршрут, поки не потрапив у Сибір. Джерела цього шляху — і в казках його бабусі про те, що є «за тридев’ять земель», «за горами, за долами», і в російських піснях, які він любив співати з батьком, а пізніше й збирати… Як би разом з ним, прагнуть його герої куди — те до «чаклунської квітки», до казкового «червоним заметам» Алтаю… Його дослідницька робота, що тривала близько 20 років, вимагала не тільки величезної фізичної напруги. Суворі нетрі Сибіру, її могутні норовливі ріки таїли чимало небезпек, їхнє дослідження часом граничило з подвигом. І як письменник В. Шишков збагатив своїми добутками скарбницю радянської літератури, так і дослідник В. Я. Шишков залишив помітний слід на неходжених тропах Сибіру. » Мої кращі роки, — писав Шишков в «Автобіографії», — протекли в живій праці, серед різноманітної природи. Я бачив усіляке життя, але доля дала мені найбільше придивитися до життя простих людей. Я жив пліч-о-пліч із цими людьми, нерідко їв з одного казана й спав під одним наметом з ними. Перед моїми очами пройшли багато сотень людей, пройшли не квапливо, не у випадкових скороминущих зустрічах, а нерідко в умовах, коли можна читати душу стороннього як книгу. Каторжники й сахалинци, що мали за плечима не одне вбивство, бурлаки, варнаки, шпана, міцні кряжисті сибіряки — селяни, новосели з Росії, політичне й карне посилання, кержаки, скопці, інородці, — у багатьох з них я пильно вдивився й образ їх склав у загальну скарбничку пам’яті. » Писати Шишков початків замолоду, але перший цільний добуток — гнівно написані враження про томський погром 1905 року, було знищено їм у роки реакції. В 1908 році в томській газеті «Сибірське життя» з’являється алегорична казка «Кедр» — і із цього часу він виступає в різних журналах і газетах із замальовками, кореспонденціями, нарисами й оповіданнями
Головне, чим він займався в ті роки, була робота над повістю «Тайга», виданої в 1918 році. В 1915 р. він переїжджає в Петроград, де й стає професійним письменником, пише гумористичні оповідання, працює над двома добутками про громадянську війну романом «Ватага» і повістю «Пейпус — озеро». Воістину невичерпній «скарбничці пам’яті» зобов’язані своєю появою на світло оповідання й повести про «старий Сибір»: «Страшний кам», «Чорна година», «Червоні замети», «Тайговий вовк», «Пурга» і інші
Великий вплив, приміром, зробила на нього його експедиція 1911 року, коли він з товаришами відправився на Нижню Тунгуску. Тут він мав можливість особливо добре довідатися сибірську тайгу, відчути її сувору красу, познайомитися з людьми, що населяють її — евенками-кочівниками, тунгусами, російськими селянами, жителями рідких тайгових селищ, міг оцінити по достоїнству силу, життєву стійкість людей, що зуміли протистояти суворій природі. Саме Нижня Тунгуска послужила прообразом тієї Похмурий — ріки, що дала назву роману. «Похмурий — рікою» Нижня Тунгуска названа в одній з пісень, записаної Шишковим у маленькому північному селищі. Роки, проведені в тайгових мандрівках, зустрічі й розмови з людьми — все це послужило йому матеріалом для літературної творчості
З 1918 року Шишков починає працювати над «Похмурий — рікою», а завершує роман в 1932 році. «Похмурий — ріка» займає у творчості письменника особливе місце, це свого роду підсумок його багаторічних пильних спостережень і міркувань над життям Сибіру, осередок основної для нього, як літератора, сибірської тематики. Шишков провів у Сибіру біля двадцяти років, гаряче любив її, називав своєю «другою батьківщиною», думаючи, що саме вона зробила його письменником, «навчила… розуміти й любити природу й людину. » Основний у романі є тема становлення, розвитку й загибелі російського капіталізму, простежена на долі трьох поколінь сім’ї сибіряків Громових. Дія розвертається в основному в Східному Сибірі. Однак, допускаючи окремі натяки, що дозволяють догадуватися про прикріпленість сюжету роману до певної частини Сибіру, Шишков указував, що автор не хотів «пристібати дію до якому — або певному місцю, щоб роман не став обласницьким, автор бажав зобразити життя в широких узагальненнях…
Похмурий — ріка не просто ріка, — немає такий. Похмура ріка є Життя. Так і треба читати. » У мемуарах ленінградського професора — літературознавця Л. Р. Когана, близького друга й постійного порадника Шишкова, утримуються коштовні відомості про те, як у міру досягнення автором більших ідейних і художніх завдань, мінявся підхід до матеріалу роману, відбір його, розміщення діючих осіб, сама манера листа
» Спочатку на первісному плані була, так сказати, екзотика Сибіру, тайгова поезія, що місцями перетворює оповідання в розповідь або навіть казку…
Чудова соковита побутова мова часто одержувала співучий ритмічний лад і перекладала оповідання в ліричне сказання, у тайгові легенди…
Характер і персонажі одержували міцне соціальне обґрунтування, і В’ячеслав Якович завзято працював над динамічним показом їхнього суперечливого розвитку. У той же час у роман уводилася більша галерея другорядних і епізодичних осіб. Головна увага В’ячеслав Якович обертала, звичайно, на героя роману — Прохора Громова. Він коштував йому величезної праці, письменник любувався ним як художник… але він був ненависний йому як соціальний тип, як хижак, що визнає лише закон насильства й жадібного нагромадження… Пересичення багатством і владою приводило до відчуття спустошеності, і тоді Прохор повинен був болісно шукати сенс свого споганеного дикого життя…
Така була думка Шишкова. І недарма він постійним супутником Прохора зробив символічного ручного вовка… » Вовк — уособлення його самотнього життя
Трагічна доля Прохора, що логічно завершилася його самогубством, послужила основою майстерно побудованого, широко розгалуженого й захоплюючого сюжету «Похмурий — ріки». Цей сюжет допоміг письменникові підкорити собі величезний життєвий матеріал. Хоча основні події роману відбуваються в Сибіру, дія нерідко переноситься й в інші області Росії, дозволяючи Шишкову намалювати об’ємну картину життя російського суспільства кінця дев’ятнадцятого, початку двадцятого століть. Крім центральних осіб у романі знаходять місце ще десятки діючих інші. Властивому письменникові майстерність психологічного аналізу, мовної й портретної характеристики, тонке почуття комічного дозволило Шишкову створити яскраво, що запам’ятовуються образи, у незалежності від місця й ролі в книзі. Такий, приміром, образ Інокентія Филатича Груздева, хитрого й смішного купця — дідка, що, незважаючи на деякі його погані вчинки, все-таки розташовує ксебе.
Багатий і колоритна мова роману: він простий, точний, позбавлений складних синтаксичних конструкцій і в той же час емоційно насичений, відбиваючи повсякчасну любов письменника до «яскравих словесних фарб, буйної цветописи. » Є присутнім величезна кількість пейзажів, при створенні яких Шишков подібний до художника, що зображує пишноту й сувору красу сибірського краю. Його героям також не далеке розуміння це краси: «… Другий тиждень все повітря було насичено димом: де — те горіла тайга. Сонце стояло велике, криваве, як докрасна напружена мідна куля
Різкі тони й обриси в ландшафті згладилися, відстань стало оманним, невірним: близьке стало далеким, далеке наблизилося впритул. Повітря було нерухливе. Крізь молочно — блакитний серпанок мутно голубів всі навкруги: ліс, скелі, острови — всі тускло, примарно.
— Ибрагим, як усе — таки добре… » Як би самостійною особою виступає в романі неповторна по своїй красі й своєрідності природа Сибіру. Край, у якому влітку панує суха жара, а взимку сильні морози, створив собі належне, все оточення, що почуває, що може ясно виразити свої почуття й свій стан, краса якого по — сьогоденню жива. Поступово відходячи від самодостатньої «екзотики Сибіру», Шишков не міг і в остаточному варіанті добутку відмовитися від поетичних картин дорогих йому місць. «Я люблю пожвавлювати природу, зливати її в одне з описуваною дією… «, — говорив він. І природа навмисно одушевляється їм — вона живе, почуває, співвідноситься з настроєм людей, повідомляючи книгу дивний по свіжості неповторний колорит. Як уособлення всього важкого людського життя тече Похмурий — ріка, посміюючись над людьми: «… У природі її — щось дике, підступне. От привітно посміхнеться вона, відкриє меж зелених берегів вузьке пряме плесо: » Пливіть, дорогі гості, добрий шлях! » — і шитик, блискаючи веслами, безжурно рухається в привабливу далечінь. Але раптом, за поворотом, неждано розширить своє русло, стане непроходимо дрібної, швидкої. Стрімкий потік підхоплює шитик і зі зрадницьким тріском саджає на мілину. А вода, галасливо перекочуючись по засіяному кругляками дну, знущально регоче над подорожанами, як спритний шулер над простуватим гравцем. Тоді подорожани, роздягнувшись, довго із прокльонами бродять по холодній воді, міряють глибину, перевертають булиги, поки не відшукають хід
И знову тихе, усмішливе плесо, і знову йому на зміну непрохідний перекат або поріг… » Подстать природі й люди, що живуть тут — міцні, суворі, поплутані по руках і ногам своїм життям, але в той же час і здатні на доброту, жаль. Усвідомлення єдності, як одного із засобів виживання, споює їх, незважаючи на жорсткі умови існування. Не рідкість серед них і висока духовність — тому й не дивує наявність у тайзі таких людей, як брати Ананій і Назарий: саме тайга й здатна зняти з них всі гріхи минулої молодості. Люди справедливі: вони готові навіть простити всі знущання над собою хазяїна, у відповідь на його каяття. Яскравий приклад тому наступна сцена: «… У бараках, у землянках, на копальнях, у нетрях загаласував схвильований народ. Вперебой кричали, що гасити не підуть; нехай хазяїн поклониться їм, уважить їх, а коли ні, тоді чи не хоче він фігу…
— Хлопці! Ребятушки! Діти! волав Прохор пресекшимся голосом. — Рятуйте своє й ваше… Усе, що ви жадали від мене чрез начальника Протасова, я обіцяю вам виконати…
— Урра-А-А!.. Ура-а-А!!
И чотири з лишком тисячі з бабами, з підлітками лавою заюшили в тайгу. Бачачи що біжить, гноблений їм, але бажаючий урятувати його народ, Прохор, весь ослабшавши душею, радісно заплакав… » Весь роман представляє cобой більшу панораму Сибіру кінця 19 століття
Простежена і яскраво показана історія скорення її людьми на прикладі Прохора Громова (тому що задумом письменника було показати не конкретну ділянку Сибіру й не конкретну особистість, а всі те узагальнене, що можна віднести до многому й до многим) . Ми бачимо, як природа поступово переходить із дикого, буйного стану в більше — менш упорядковане, що служить на користь людині
Досить зрівняти дві частини роману: в одній Похмурий — ріка представляється Прохорові потужним, вируючим потоком, омивающим крутий берег пагорба, що поростив густим тайговим лісом. В інший перед нашими з’являється той же самий пагорб із тією же самою рікою, але все навколишнє вже не здається настільки страхаючий і суворим — ліс спиляний і сплавлен у спокійний потік води, на пагорбі коштує «резиденція» Прохора, навколо понаставлени заводи, усюди кипить життя. Люди, що живуть тут, досить різнорідні: по ходу дії роману ми можемо зустріти робітника й варнака, студента й дідка — чертозная, диякона й учительку. Всі вони зібралися заради однієї справи, очолюваного Прохором, заради його інтересів
Інтереси ж Прохора аж ніяк не малі. Він, бачачи, який багатий край являє собою Сибір, задався метою його підкорити, не гребуючи ніякими засобами
Юнацькі мрії про справедливе підприємництво куди — те йдуть, залишається лише спрага наживи. Прохор впливом життя вироджується в жорстокого накопичувача. Він заперечує людей, не бажаючи знати про їх більше того, що потрібно для особистого збагачення. Відповіддю йому стає ненависть робітників, зрадництво підлеглих, що вмерла любов дружини
Зрештою, Прохор залишається один. Як тільки вовк ще при ньому, але й того він у люті забиває до півсмерті, не усвідомлюючи того, що так само він б’є й себе, убиває своє життя своєю спрагою наживи й своїм егоїзмом. Як сповідь звучать слова з його «Думки про думки думки»: «Хто я, вилупок з вилупків? Я ні в що, я нікому не вірю… Я нікого не люблю, нікому не вірю
Ніколи, за все життя не було друга… У душі моєї стихійна себелюбність: я завжди протиставляв себе миру, я боровся з миром, я — хробак неспроможний, хотів перемогти його. Я гордий. Я зарозумілий. Я лютий і твердий. » Прохорові вдається підкорити Похмурий — ріку. Маючи сильний характер, він може собі дозволити заглушити голос совісті. Але, зрештою, всі те зло, що він заподіював навколишнім його людям, вертається до нього. Як безперервний ланцюжок ідуть один за одним лісова пожежа, розстріл робітників, хвороба й божевілля. Прохор у сум’ятті: він не знає, для чого він жив і навіщо, що ще йому очікувати від життя. «Гординя тебе заїла» — говорять йому старці, і Прохор погоджується з ними. Він пише Ніні: «Прохор Громов стратить себе за те, що не він переміг життя, а вона перемогла його. » Він іде за примарними голосами на вежу, щоб кинутися звідти долілиць, до людей, яких він відкидав
Останнім поштовхом для нього стає голос Ніни
… «Година свершен, трепет і жах зникли, життя людини припинилася». А на тлі всього цього розкинулася безкрайня тайга, із блискучою смужкою, що йде вдалину. Похмурий — ріка, мінливе й дика, як людське життя, тече собі далі, не думаючи ні про що…
Так закінчується роман. Надалі, як його ідейний зміст, так і його художні вартості зробили цей добуток неабияким явищем радянської літератури, привернули увагу літературної громадськості й читачів. Шишков виявився прав, затверджуючи, що виходом роману «справа зроблена все — таки велике, йому надовго слід пережити свого творця».
Слова виявилися пророчими. Двічі виходив при житті Шишкова, роман багаторазово перевидається протягом багатьох лет. Не пропадає в людей інтерес до злої долі Прохора Громова й до того суворого, але гарному краю, що зветься — Сибір
Список літератури:
1. Шишков В. Я., «Похмурий — ріка», т. 2, М., видавництво «Художня література», 1987 р., вст. стаття В. Борисовой.
2. Шишков В. Я., «Похмурий ріка», Хабаровське книжкове видавництво, 1978 р., вст. стаття П. Богоявленского.
3. Шишков В. Я., «Похмурий ріка», т. 1, Іркутськ, Східно-Сибірське книжкове видавництво, 1990 р., вст. стаття Н. Яновского.
4. Шишков В. Я., «Оповідання», М., видавництво «Радянська Росія», 1982 р., вст. стаття В. Чалмаева.