Війна назавжди змінила моє покоління Автор Нике Кепф Згадує Вальтрауд Зюсмильх (74) Квітень 1945. У Берліні йде остання, більша битва. Тисячі людей сховалися в бункері в станції надземного метро Анхальтер. Але раптом вермахт вирішує затопити станцію. Люди змушені рятуватися через тунель Це були часи, коли діти замість олов’яних солдатиків збирали осколки від гранат і розрізняли моделі літаків ескадрилій смерті по звуці їхніх моторів.
Це Берлин, що гине, квітень 1945, останні дні Вальтрауд Зюсмильх (дівоча прізвище Вайсе) жила тоді на вулиці Саарландштрассе, 29. «У народі тоді це називалося першою зоною погрози», говорить вона. «У нашім районі перебував бункер фюрера, тут завжди була повітряна тривога». Один раз, гдето 22 квітня, бомба потрапила в будинок родини Вайсе. Залишилася тільки купа руїн. «На вулиці нам не можна було залишатися, там постійно літали снаряди.
І тоді ми з мамою відправилися в бункер у станції Анхальтер», розповідає Зюсмильх. Це була бетонна коробка із двома підвальними й трьома надземними поверхами.
Бомбосховище було розраховано на 3000 чоловік, але в ньому зібралося з усією зруйнованої округи 10 000. «Нам виділили куточок на сходах.
Від великого скупчення людей у приміщенні було волого, як у басейні…» Будинок використовувалося і як бомбосховище, і як лазарет. У нього надходило усе більше й більше поранених «Гірше вже бути не може», сказав їй мати. Але стало ще гірше, адже це була війна. На шосту ніч по гучномовцях пролунало: «Готуйтеся покинути бункер!
» «Моя мама сказала мені, що стіна між каналом і тунелем метро буде висаджена. Вода повинна була дуже незабаром заюшити в бункер», говорить Вальтрауд Зюсмильх. «Я не могла повірити, адже тут було стільки важко поранених, вони не могли нікуди піти звідси». Іти по вулицях було неможливо, Берлін перетворився в море вогню.
І тоді було сказано: іти чотири станції по тунелі до бомбосховища в будинку пошти в Північного вокзалу. Пізніше вийдуть газети, які повідомлять про масовий результат під заголовками «Змагання зі смертю». Коли Вальтрауд Зюсмильх подивилася з перону в тунель, їй стало страшно. «З тунелю лунала скреготня, немов там перемелювали курячі кості. Пекло, це пекло, подумала я». И раптом у тунелі стало тихо: під ногами на дні тунелю з’явилася вода.
Вона піднімалася усе вище й вище. Вальтрауд Зюсмильх з родиною встигла під час добратися до бомбосховища на пошті. Але багато хто загинули. «Ця війна назавжди змінила моє покоління. Кошмарні сни ніколи не зникнуть, ніколи не зникне страх», говорить вона.
Джерело: «Берлинер Курир» Berlin. Online. de/berlinerkurier …
1675 (1)>