Військова лірика Твардовского Війна — жесточе немає слова Війна — печальней немає слова. Війна — святіше немає слова У тузі й славі цього років. І на вустах у нас іншого Ще не може бути й немає. А. Т. Твардовский Із червня 1941 року Олександр Твардовский починає роботу в редакції газети Південно-Західного фронту «Червона Армія». Він пише вірші, нариси, фейлетони, статті, пісні, замітки. На жаль, зошит із записами Твардовского про перші місяці роботи пропав. Але залишилися рядки, що запам’ятали перші дні війни, — найстрашнішого й сумного періоду Великої Вітчизняної.
Те був сум більша, Як брели ми на схід. Ішли худі, ішли босі У невідомі краї, Що там, де вона, Росія, По який рубіж своя? Пам’ятником того років стала книга «Василь Теркин». Це книга про «Правду сущої, правді, прямо в душу бьющей». В одній із глав, «Переправа», поет пише про те, що «бій іде не заради слави — заради життя на землі», вселяючи в бійців свідомість святості й правоти їхньої справи. Працюючи над поемою, Твардовский ставив певну мету: допомогти фронтовикові перебороти труднощі війни, полегшити й хоч якось скрасити його суворий побут, вселити почуття віри у свої сили й можливості.
Навесні 1942 року Твардовский пише вірш «Партизанам Смоленщини». Народ сприйняв його як звістку про звільнення, першу іскру надії. Смоленщина — батьківщина поета, і можна зрозуміти, чого коштували ці рядки Твардовскому. Кожне слово — лемент душі, біль серця: Я б вовеки грабіжникам Не простив би твоїм, Що вони тебе бачили Вражим оком порожнім; Що землі твоєї на ноги Зачепили собі; Що руками поганими Доторкнулися до тебе; Що виродливим ім’ям Замінили твоє; Що в Дніпру твоєму вимили Злодійське ганчір’я… Поема Твардовского «Будинок у дороги» починає друкуватися з 2 грудня 1943 року. Після вступу, що завершився грізним рядком: «Грім гримнув — почалася війна…» — випливала глава «Голощение». Рядка цієї глави нагадували давній плач-голощение, коли все село Чернові огласилась криками жінок.
У главі «Біженці» розказано про нескінченний людський потік, що «на схід від фронту гнав колеса». Глава «Гостинчик» оповідає про ті ж сумні спогади страшних днів відступу. Поет говорить про неможливість забути ті борошна: «Ні, мати, сестра, дружина, И всі, хто біль зазнав, Той біль не отмщена И не пройшла з перемогою». Закінчена була поема вже після війни. І закінчує її поет жагучим закликом: «Не Забувати!» Пройшла війна, пройшли жнива, Але біль волає до людей: Давайте, люди, ніколи Про це не забудемо. У творчості Твардовского військової пори дуже примітна дитяча тема. З особливою пильністю вдивляється поет у жіночі й дитячі долі, з невимовним болем і з неприхованим сумом думає про їх. Це й «дружина командира, що бігла з Мінська з дітьми в ніч першого жорстокого бомбування»; і «хлопчик, що везе на саночках мати, важко поранену, коли йшов бій за їхнє село»; і «дівчинка з дитиною на руках у трупа матері».
Безліч рядків у віршах і прозі написано про війну, але нічого пронзительнее, чим рядка «Відплати» Твардовского, читати не доводило: І суд наш праведний суворий, І місця немає пощаді. І не в нас її проси, Ми будемо мертвих глуше. Проси в тих, чиї на Русі Загубив безвинно душі. Проси в дівчинки в тої, Що, у дула рушниць дивлячись, Запитала з дитячою простотою: — Панчішки теж, дядько? — У тої, худе тільце чиє У краю рову поставив. Проси пощади в неї, А ми щадити не вправі.
У вірші «Я вбитий під Ржевом» поет вибирає форму написання від першої особи. Це найбільше відповідає ідеї вірша, що оспівує єдність полеглих і живих. Монолог воїна, з наростаючою емоційністю повествующего про власну загибель «улітку, у сорок другому», досягає найвищого розжарення в таких рядках: Ні, неправда. Завдання Тієї не виграв ворог! Немає ж, немає! А інакше Навіть мертвому — як? Загиблий солдат бачить себе лише «часткою народного цілого», і його хвилює все, що свершилось потім, після нього. Він говорить: Я вам жити заповім, — Що я більше можу? Цю високу відповідальність перед пам’яттю загиблих, відповідальність за те, як людина розпорядилася своєю долею, викупленої в Смерті ціною життя іншого, поет відчуває дуже гостро.
Не в цьому чи джерело тої цивільної позиції, за вірність якої хтось із письменників назвало Твардовского «совістю післявоєнної літератури». До кінця своїх днів Олександр Трифонович Твардовский проніс як би почуття зніяковілості своєю долею й долею тих, хто повернувся живими зі страшної круговерті війни. Він писав: Я знаю, ніякої моєї провини, У тім, що інші не прийшли з війни, У тім, що вони — хто старше, хто моложе — Залишилися там, і не про тім же мовлення, Що я їх міг, але не зумів зберегти, — Мовлення не про те, але все-таки, все-таки, все-таки…