Було б безглуздо наполягати на міфічності всіх народних героїв Достоєвського, тому що в російській народній культурі беззвітний родовий початок конституював особистість у набагато більшому ступені, чим на Заході (це збереглося дотепер; розрив не ліквідувався, хоча, очевидно, зменшився), особливо серед жінок (характерно неперекладне на західні мови слово «баба», чия морфологічна й фонетична «щирість» як би підкреслює в словесному об’єкті непросвітленість особистісної свідомості, неоформленість самовідчуття «я» як суверенного центра); однак не можна не відзначити їхньої винятковості. Правда, у творчості Достоєвського винятковість саме й становить норму, але мова йде про дві різних «исключительностях». Якщо винятковість богоборчих героїв-ідеологів ми розглядаємо як граничний розвиток ідей і сподівань богоборства, то у випадку з народними героями навряд чи можливо говорити про їх як про квінтесенцію народного духу. Це лише одна з його іпостасей, що, одержуючи в Достоєвського переважний розвиток, стає причиною відомої ідеалізації. «Ідеал краси людської — російський народ»,- затверджував Достоєвський незадовго до смерті
Особняком коштує князь Мишкін, «позитивно прекрасна людина», з його органічною нездатністю до пороку. У своєму людинолюбстві князь — недосяжний зразок. І цей зразок знов-таки протистоїть «гуманістичним» ідеалам. Н. Михайлівський, слідом за Добролюбовим, обурювався роллю, узятої на себе Іваном Петровичем з «Принижених і ображених». За словами критика, «Іван Петрович настільки надмірно палає самовідданістю, що не тільки безмовно уступає свою Наташу першому зустрічному шалапутові, а ще відіграє роль звідниці; словом, настільки безмірно шляхетний, що навіть мерзенно». Здається, що Мишкін, що проводить ніч із Рогожиним у трупа Настасьи Пилипівни, викликав у Михайлівський ту ж реакцію. Однак у цій «надмірності» є насамперед злочин особистісного закону, бажане Достоєвським як рятування від тих норм, які він прокляв в «Зимових замітках». Прохолодною, витриманою, розумною любов’ю врятуватися неможливо. Потрібно шаленість любові. Саме такою любов’ю можна захопити за собою людей. Однак Мишкіну вдаються лише хвилинні обворожения. Життя розвивається за законами, що знову приводить князя до ідіотизму. Мишкін — замкнута структура. Його свідомість нерозчленоване. У колі героїв Достоєвського, у яких самосвідомість є домінуючою рисою, Мишкін, що лише смутно вгадує свою «ненормальність», виглядає «стороннім».
Значно більше «свідомим» героєм, що з’явився в мир не для того, щоб своєю присутністю свідчити про його «падіння», але для того, щоб допомогти йому врятуватися, представляється Алеша Карамазов. Цей герой, наділений симпатією автора, має риси підкреслено антиєвропейської властивості. Європейська особистість шукає вірний важіль для самоствердження. Зовсім інший Алеша. Достоєвський характеризує його як «раннього людинолюбця». Звертання Алеши до релігії («ударився на монастирську дорогу»,- пише Достоєвський, і тут примітне слово «ударився», нарочито грубе, вимовлене, як видно, для того, щоб не впасти в слащавий тон, не відвернути від себе негайно «прогресивного» читача) цілком з’ясовно саме його прагненням служити людям; його душа рвалася «з мороку мирської злості до світла любові». За Алешей спостерігалися різні чудності. Достоєвський перераховує їх, і ми зауважуємо, що всі вони — опозиція «европеизму». Між однолітками він ніколи не хотів «виставлятися», займати яке-небудь переважне положення. Він «образи ніколи не пам’ятав», не був мстивим. Риса надзвичайно характерна, вона блокує розвиток хворобливого честолюбства. Відзначимо також його «дику, несамовиту соромливість і цнотливість», що була покликана зберегти його особистість від руйнування «розпустою». Одна з найбільш дивних рис характеру Алеши полягала в тому, що він «ніколи не піклувався, на чиї гроші живе». Ця риса може викликати не тільки здивування, але також збурювання або навіть презирство «нормального» людини, чиє почуття власного достоїнства ніколи б не потерпіло приниження жити на чужі кошти (у цьому змісті Алеше протистоїть Іван). Захищаючи свого героя, Достоєвський писав: «Цю дивну рису в характері Олексія, здається, не можна було судити дуже строго, тому що всякий мало-мало що лише довідався його негайно, при виниклому на цей рахунок питанні, ставав упевнений, що Олексій неодмінно з таких юнаків неначебто б юродивих, якому потрап раптом хоча б навіть цілий капітал, то він не утрудниться віддати його по першому навіть попиті або на добру справу, або, може бути, навіть просто спритному пройдисвітові, якби той у нього попросив. Та й загалом кажучи, він як би зовсім не знав ціни грошам, розуміє не в буквальному значенні говорячи».
Маючи такими «дивними» якості, Алеша посилає в мир, за огорожу монастиря, у мир, де бушують самі неймовірні страсті. Чи перекинуть вони милого ченця, або він вийде лише загартованим з боротьби з ними? Судячи із задуму ненаписаної частини роману, Достоєвський хотів показати торжество Алеши, що повинне наступити, незважаючи на його більші й малі «бунти», кризи, зриви й силу карамазовского «духу».
Але якщо шлях подвижництва намічений лише загалом, то шлях боговідступництва досліджений Достоєвським з особливою старанністю. Представляється надзвичайно важливим простежити той випробуваний і від роману до роману усе більше совершенствующийся хід думки Достоєвського, за допомогою якого він приводить своїх бунтарів до катастрофи. Розвиток богоотступного «божевілля» має три стадії й схематично виглядає в такий спосіб:
1) Герой виношує й формулює якусь світоглядну тезу, що, крім, ставлячи під сумнів або попросту ігноруючи існування бога, спричиняє перегляд традиційних моральних норм людського гуртожитку. Іван Карамазов (якого ми вибираємо в цьому випадку «представником» всіх богоотступних героїв Достоєвського через те, що його концепція має найбільшу закінченість, а він сам — найбільш зрілий ідеолог серед інших героїв) пропонує свою відому тезу: «якщо бога немає — усе дозволено (або: дозволене)».
2) Герой живе відповідно до цієї тези. Це викликає зовсім несподівані наслідки. У процесі експерименту «живаючи життя» з її випадками й закономірностями, однаково не підвладними логічному мисленню, заходить у нестерпну суперечність із головним «діалектичним» тезою. З’ясовується, що дозволено не всі
3) Катастрофа героя. Розвінчання тези. У випадку з Іваном справа, як відомо, кінчається божевіллям. Аналізуючи стан Івана, «колишньої сміливої людини», як його визначає Смердяков, Достоєвський пише: «Бог, якому він не вірив, і правда його долали серце, усе ще що не хотіло підкоритися». Висновок Достоєвського можна сформулювати: «Якщо не все дозволено — виходить, бог є».
Відзначимо при цьому, що Достоєвський у відомій мері солідаризується з іванівською тезою; але в його вустах він звучав би в сослагательном нахиленні: «якби бога не було — усе було б дозволене». У міркуванні «якщо бога немає — усе дозволено, однак не все дозволено, значить бог є», здавалося б, є своя логіка, і багато хто — якщо не сказати все — релігійні мислителі, що досліджували думку Достоєвського, визнавали правильність цього міркування. Філософам «нової релігійної свідомості» або близьким до них (Мережковскому, Бердяєву, Шестову) доводилося — всупереч очевидності — заперечувати негативний характер експерименту героя, а також його катастрофа, щоб одержати можливість заперечити вірогідність міркування,- тобто, іншими словами, вони визнавали його логічність, але прагнули підірвати зсередини.
Однак насправді силогізм логічно неточний. Він тримається на апеляції до тези: якщо бог є — не все дозволен.о