Вірш М. Ю. Лермонтова «Як часто, пестрою толпою оточений…» Сприйняття, тлумачення, оцінка «Як часто, пестрою толпою оточена…» — так починається один з віршів М. Ю. Лермонтова, написане в 1840 році
И с першого ж рядка ми починаємо відчувати атмосферу замкнутого кола, у якій перебуває ліричний герой, «оточений юрбою», що не має сил для того, щоб вирватися із цього обмеженого простору. Далі випливають дві строфи, присвячені самому суспільству, що становить світську «державу», диявольський мир, ненависний ліричному героєві. Виникає образ грубого невтримного танцю, неостановимого, стрімкого руху. Наш слух дратують шум музики й «дикий шепіт затверджених мовлень», наші очі засліплюють «блиск» і яскраве світло, ми відчуваємо «безтрепетні руки» міських красунь. Всі навколо скажено кружляється, «миготять образи бездушних людей». Ліричного героя оточують «приличьем стягнуті маски».
Світський мир — лише маскарад, декорація. Люди, що населяють його, — бездушна юрба, що обтяжує поета, тому що ліричний герой не є частиною цього миру, він протистоїть юрбі, у нього є душу («Пещу я в душі стародавню мрію…
«). Уже наприкінці другої строфи ми чуємо ледве вловимі «святі звуки», що доносяться «із серця», «з пам’яті» ліричного героя. І саме в минуле поета, до «недавньої старовини» спрямований «вільний птах» його уяви. Перед нами відкривається інший світ — мир спогадів, мир щирих почуттів і гармонії.Різкі звуки реальності переміняються заспокійливою тишею («сплячий ставок», «боязкі кроки»).
Ніщо не сміє порушити спокій, чарівний сон, щиросердечний відпочинок. Мотив казки у вірші нерозривно пов’язаний зі спогадами ліричного героя про дитинство, молодість. Перше, що бачимо ми в цьому чарівному світі — образ дитини: И бачу я себе дитиною… Дитина — символ наївності, чистоти, простоти, усього того, що недоступно «маскам», що живуть у світському світі
Мотиви юності, свіжості, невигадливості, природності продовжує розвиватися й в описі прекрасної жінки — мрії ліричного героя: «З очами, повними блакитного вогню, З посмішкою рожевої, як молодого дня За гаєм перше сяйво». Рожевий колір світанку в Лермонтова стає символом єдиного щирого початку життя — молодості, з якого зв’язані самі щасливі спогади, щирі почуття й переживання. Крім рожевої й блакитної квіток, мир ліричного героя повний інших фарб — зеленого («зелена мережа трав»), жовтого («жовті аркуші»). Це не строката низка квітів, що ми бачили в перших рядках вірша, а пишне многоцветье, насичена палітра фарб миру. Кольори ці, однак, не контрастують один з одним, а створюють, сусідячи з «туманом над полями» і півмороком «темних алей», гармонічне колірне сполучення. Простір цього миру нескінченно, воно не обмежено ніякими рамками (ми бачимо ставок, сіло за ним, полючи вдалині й т.
буд.). Саме в цьому світі ліричний герой почуває себе вільним, тут він не повинен відігравати роль, протистояти комусь, тільки тут він може почувати й любити: И дивна туга тіснить вуж груди мою:Я думаю про неї, я плачу й люблю…
Саме у світі, створеному уявою, лірична герой — «всесильний пан», а не бранець, тут він панує, а не підкоряється, тут він щасливий, і це щастя в ньому самому: Я довгі годинники просиджував один… У цьому рядку виникає мотив самітності, один з ведучих у лірику Лермонтова. Але ця самітність не тяжке, а прояснене. Поет — один у своїх мріях. Неприйняття реальності спричиняє створення інший світу, іншої дійсності, відхід у яку рятівний для ліричного героя
Але зрештою «шум юрби людський» «проганяє» мрію поета. В останній строфі ми знову вертаємося в мир порожнечі й вульгарності. Сон не може тривати вічно, груба реальність завжди буде невідступно випливати за ліричним героєм. Останні рядки — виклик поета бездушному суспільству: ПРО, як мені хочеться збентежити веселість ихи зухвало кинути їм в очі залізний вірш,Облитий гіркотою й злістю!..
Поет обурюється, ненавидить це суспільство, але ми розуміємо, що він неспроможний що-небудь зробити, протистояти світському миру неможливо. Безвихідність підкреслюється кільцевою композицією вірша. Воно починається й закінчується описом порожнього, вульгарного світу-маскараду. Він губить все живе, але перемогти його не можна. Фінал вірша трагичен: спустошеність, розчарованість героя й відчуття замкнутості буття. Многоточие наприкінці вірша вказує на неминучість боротьби двох мирів — мрії й реальності, сталість лермонтовского ліричного героя в його бажанні протистояти юрбі, змінити мир
Юхно М. 10 кл., 405 гімназія, Санкт-Петербург 2002 р. Пишемо грамотно.
Морфологічний і фонетичний принципи російської орфографії з рекомендаціями й прикладами читайте в розділі