Твір по літературі: Вірш С. Єсенін «Про червоний вечір задумалася дорога.. Почуття батьківщини — Основне в моїй творчості С. Єсенін Сергій Олександрович Єсенін — щирий поет Росії. До вершин творчості він піднявся із глибин народного життя. З перших днів його оточував мир російських пісень, казок, легенд: Народився я з піснями в трав’яній ковдрі Зорі мене весняні у веселку звивали Про що б не писав Єсенін, де б не був, доля «країни березового ситцю» завжди залишалася його радістю й болем Для Єсеніна Русь немислима без її тихої, непомітної, але такої живої природи, що не просто є присутнім у його віршах — вона дихає, радується, плаче Вірш «Про червоний вечір задумалася дорога…» — прекрасне підтвердження цьому. Воно було написано в 1916 році й належить уже до періоду творчої зрілості Єсеніна (хоча поетові не здійснився ще двадцять один рік). Уже в перших рядках з’являється образ дорогі, що настільки часто зустрічається в російській ліриці. Для Єсеніна він нерозривно пов’язаний з темою рідного будинку, гронами «палаючої» горобини — всім тим, що залишив він у рідному краї й про що не міг забути: Про червоний вечір задумалася дорога, Кущі горобин туманней глибини Хата-Баба щелепою порога Жує пахуча м’якушка, тиші Тиху замисленість сільського пейзажу не порушує навіть порівняння » хата-баба». Навпроти, воно надає йому відтінок казковості, незвичайності Другий чотиривірш, на мій погляд, має дуже велике значення. Єсенін передає особливу пору, настільки знайому сільському жителеві: пізня осінь, холод, коли мріється про теплу хату й захід домашнього хліба.
Але тут же з’являється й образ «желтоволосого отрока», з інтересом скла, що дивиться «крізь синь,… на галчачу гру». Не себе чи, тільки на п’ять-шість років моложе, згадав Єсенін, чи не свої напівдитячі враження представив він? Наступні рядки привносять у вірш елемент таємничості. Про кого ж шепотить «тонкогубий вітер», хто сгинул у тумані осінньої ночі?
Спочатку мені здалося, що тут говориться про смерть як про природне завершення життєвого буття, але потім на розум прийшли інші рядки: «Не жалую, не кличу, не плачу…». Думаю, що й у цьому добутку мова йде про вічний рух життя, про неможливість повернутися до себе колишньому, тому самий «желтоволосому отрокові»: Комусь п’ятами вже не м’яти по гаях Щербленний аркуш і золото трави Як це схоже на інші рядки, написані шість років через і за три роки до загибелі: Ти тепер не так вуж будеш битися, Серце, торкнуте холодком, И країна березового ситцю Не заманить шлятися босоніж. Однак на відміну від цих слів в аналізованому вірші немає подібної драматичної завершенности: ліричний герой ще не підійшов до порога свого зів’янення. Тому в останніх рядках вірша знову виникає образ дороги як символ повернення до рідного вогнища Численні уособлення, що зустрічаються в цьому вірші, свідчать про гарячу любов поета до отчого краю, до рідної природи, народній культурі.
Як і в казках, билинах, піснях, пейзажні образи в Єсеніна «замислюються», «шепотять», «милуються» і «зітхають». Вони символізують нерозривний зв’язок ліричного героя з живим, що вічно обновляється миром природи, що завжди харчував і одухотворяв творчість великого поета Кров’ю пов’язаний з Росією, що живе її думами й надіями, Сергій Єсенін належить до плеяди великих художників слова, без яких неможливо представити ні росіянку, ні світову поезію