Вірша Баратинського (Баратинський Е. А.) — Частина 1

Допитливий дух дослідження й аналізу, по перевазі характеризующий новітню епоху людства, проникнув у таємничі надра землі й по її шарах начертав історію поступового формування нашої планети. Природознавство ще колись, через класифікацію пологів і видів явищ трьох царств природи, визначило моментальний розвиток духу життя, 184 від нижчої його форми — грубого мінералу, до вищої — людини, істоти розумно^-свідомого. Все це багатство фактів, добутих досвідченим знанням, послужило до виправдання апріорних поглядів на життя світового духу й очевидно довело, що життя є розвиток, а розвиток є перехід з нижчої форми у вищу, і, отже, що не розвивається, тобто не змінюється у формі, перебуваючи в одноманітній нерухомості, то не живе, то позбавлено плідного зерна органічного розвитку, народжуючись і гинучи чрез випадковість і за законами випадковості. Таке ж видовище представляють і історичні суспільства, тому що й вони або існують по тім же вічному законі розвитку, тобто переходіння з нижчих форм життя у вищі, або зовсім не існують, тому що одне фактичне, одне емпіричне існування, як позбавлене розумної необхідності, следственно, випадкове, рівняється доконаному неіснуванню: хто доведе тепер людині неосвіченому й неосвіченому, що Греція й Рим існують? — а тим часом для людства вони й тепер існують безсумнівно; хто не доведе всім і кожному, що Китай справді існує? — а тим часом Китай все-таки існує для людства менше, ніж китайський чай…

Уважне дослідження відкриває, що й життя суспільств, так само як і життя планети, на якій вони живуть, складається з безлічі шарів, з яких кожний, у свою чергу, подібно різнобарвним стрічкам, що хвилюються, відрізняється безліччю шаруватих шарів. Шари ці — покоління, з яких кожне, утримуючи в собі багато чого від попереднього покоління, проте й відрізняється від нього власним колоритом, власним характером, собственною формою й собственною физиономиею. Кожне наступне покоління ставиться до попереднього, як корінь до зерна, стебло до кореня, стовбур до стебла, галузь до стовбура, аркуш до галузі, колір до аркуша, плід до кольору. Але це порівняння тільки відносно, тільки зовнішнім образом вірно й не обіймає сутності предмета; дерево робить вічно одноманітне коло розвитку: виходячи із зерна, воно зерном знову стає, чим і кінчається вся органічна його діяльність. По новітніх відкриттях, життєва сила й прототип кожної рослини полягають не тільки в зерні, але й у всякому листку його: відпадаючи й розносячись вітром, листи знову є деревами, і через них нагие степи покриваються лісами. Але від аркуша дуба й народиться дуб, зовсім у всім подібний тому, від якого відбувся, і тим дубам, які сам зробить у свою чергу. Стало бути, тут тільки повторення того самого типу в безлічі однакових його проявів; тут, стало бути, то або інше дерево — явища зовсім випадкові, а важлива тільки ідея роду дерева, що, виникши раз, вічно повторює себе через одноманітний процес органічного розвитку. Не таке суспільство: ніхто не пам’ятає його історичного початку, що губиться в мрячній далечіні несвідомого дитинства; ніхто не скаже, де кінець його розвитку, ні того, що буде з ним завтра, судячи з учора. І тим часом, хоча його завтра й завжди укладено в його вчора, однак завтра ніколи не походить на вчора, якщо тільки суспільство живе историческою, а не одною емпирическою жизнию.

Цілий цикл життя віджила наша Русь і, відроджена, перетвореним Петром Великим, початку новий цикл життя. Перший тривав більше восьми століть; від початку другого ледь пройшло одне сторіччя: але, боже мій, яка невимірна різниця в значенні й обсязі життя, виражених цими вісьма століттями й цим одним століттям! Іноді в житті однієї людини буває день такого повного блаженства й такого глибокого змісту, що перед цим днем всі інші роки життя його, як би численні не були, здаються тільки миттю якогось темного, неясного й важкого сну. Те ж саме буває й з народами; т же саме було й Срусью.

Тут ми знову повинні зробити застереження, щоб добрі люди, що люблять тлумачити навиворіт чужі думки, не здумали буквально зрозуміти нашого порівняння: одинична людина (індивідуум) і народ — не те саме, так само як і щасливий день у житті людини й велика епоха в історії народу — не те саме. Подвиг Петра Великого не обмежився днями його царювання, але відбувався й після його смерті, відбувається тепер і буде нескінченно відбуватися в прийдешніх часах, і все в більше величезних розмірах, усе в більшому блиску й більшій славі… І до Петра Великого тік час, і покоління перемінялися поколіннями; але ця зміна складалася тільки в тім, що старі вмирали, а діти заступали їхнє місце на арені життя, а не в живій послідовності живих ідей. Покоління перемінялося поколінням, а ідеї залишалися всі ті ж, і наступне покоління так само походило на попереднє, як один листок походить на тисячі інших листів того самого дерева. Правнук вінчався в ошатному каптані прадіда, а внучка в тій же тілогрійці, у якій вінчалася її бабуся, і всі ті ж отут свахи, ті ж дружки, ті ж бенкети й проч… Хід часу вимірявся кругообертанням планети, її вечною весною, за которою завжди випливали літо, осінь і зима, так ще особами й іменами, а не ідеями, — випадковими фактами, а не струнким розвитком. Війна або потрясала на час зовнішнє благоденство держави, або зміцнювала й розширювала його ззовні, а усередині все залишалося незмінним… З’явився велетень перетворювач, прищепив до родючого й незайманого ґрунту російської натури зерно європейського життя, — і з невеликим у сторіччя Русь пережила кілька сторіч. Розвиток Русі й досі носить на собі відбиток могутнього характеру її перетворення: вона росте не щодня, а щогодини, як її казкові богатирі. З багатьох сторін візьмемо найближчу до предмета нашої статті — літературу стосовно суспільства: чи давно завелася вона в нас, а вже скільки шарів залишилося на дні її недавнього минулого, скільки поколінь різко позначилося в сфері її руху!

И тепер ще на Русі є ціла публіка, хоча й невелика, котра від всієї душі переконана, що Ломоносов «наших країн Малерб і Пиндару подібний», що Херасков — «наш Гомер, що оспівав древни свари, Росії торжество, падіння Казані», що Сумароков у притчах переміг Лафонтена, а в трагедіях далеко залишив за собою й Корнеля, і Расина, і пана Вольтера, і що із цими трьома поетами скінчилося квітуче століття російської словесності. Шанувальники Державіна вже холодніше до них, хоча усе ще високо ставлять їх у своєму понятті: відомо, що Державін із прикрістю визнавався, «як важко з’єднати плавність Хераскова із силою віршів Петрова». Взагалі, до Карамзина особливо важко простежити зміну літературних понять у поколіннях; але з Карамзиним починається зовсім нова література й зовсім нове суспільство: до стуканини голосних од до того прислухалися, що вуж більше писали й хвалили їх (і те по переказі), чим читали; плакали над «Бедною Лизою», повторювали ніжні вірші її творця: «Співай у мороці тихого гаю, ніжний, лагідний соловей», «Хто міг любити так жагуче» та ін.; зараховували до шматків книжки розумно, спритно й станови_ талановито їм «Вісника Європи»; у розумних, прекрасно, по своєму часі, оброблених віршах Дмитрієва думали бачити безодню поезії… Літературне покоління до Карамзина був урочисте: парад і ілюмінація були невичерпним джерелом його натхнень, його голосних од. Дотепний Дмитрієв влучно й спритно характеризував це покоління у своїй прекрасній сатирі «Чужа користь».

покоління, ЩоВипливало потім, було чутливе: воно охало, проливало струми слезни й воздихало у віршах і прозі. Любов замінила славу, миртові вінки витиснули лаврові, горлиці своїм млосним воркуванням заглушали голосний клект орлів. Права на любов складалися в ніжності, в одній ніжності. Щасливий коханець викликував своєї Хлое: «Ми бажали — і свершилось!» Нещасний, від розлуки або від зради, лагідно й умиленно говорив милої або жорстокої: