Століття прямує шляхом своїм залізним,
У серцях користь, і загальна мрія
Година від години насущним і корисним
Отчетливей, бесстидней зайнята
Исчезнули при світлі просвещенья
Поезії дитячі сни,
И не про неї клопочуть поколенья,
Промисловим турботам віддані
По цій енергії й поетичній красі віршів вуж негайно видно, що поет виражає своє profession de foi {Сповідання віри. }, передає вогненному слову давно накипілі в груди його пекучі думки… Теперішнє століття служить вихідним пунктом його думки; по ньньому він робить висновок, що близько час, коли проза життя витисне всяку поезію, висохнуть розтлінні користию й розрахунком серця людей, і їхнім віруванням зробиться «насущне» і «корисне»… Яка страшна картина! Як безвідрадно майбутнє! Поезії більше немає. Куди ж поділася вона? — зникла при світлі освіти… Отже, поезія й освіта — вороги між собою? Отже, тільки неуцтво сприятливо поезії? Невже це правда? Не знаємо: так думає поет — не ми… Втім, поет говорить не про поезію, але про дитячі сни поезії, а це — інша справа! Але подивимося, як розів’ється далі думка поета
Для радісної волі
Знову Еллада ожила,
Зібрала свої народи
И столиці підняла:
У ній знову цвітуть науки,
Дихає розкіш, блищить смак;
Але не чутні ліри звуки
У первісному раї муз!
Блищить зима старіючого миру,
Блищить! Суворий і бліда людина:
Але зелені в батьківщині Омира
Пагорби, ліси, брега блакитних рік;
Цвіте Парнас! перед ним, як в они роки,
Кастальский ключ живий струею б’є;
Нежданий син останніх сил природи,
Виник поет: іде він і співається
Тепер цікаво, про що він співає; цікаво тому особливо, що в його пісні ясно повинна висловитися думка автора цієї п’єси
Оспівує простодушний
Він любов і красу,
И науки, їм неслухняної,
Порожнечу й суєту;
Скороминущі страданья,
Легкодумством цілячи,
Краще, смертний, у дні незнанья.
Радість почуває земля!
А, от що! тепер ми розуміємо! Наука ослушна (тобто непокірлива) любові, і красі; наука порожня й суєтна!.. Немає страждань глибоких і страшних, як основного, первосущного звуку в акорді буття, страждання мимолетно — його повинне зціляти легкодумством; у дні незнання (тобто неуцтва) земля краще почуває радість!..
Цей вірш написаний в 1835 році від Р. X.!..
Як жаль, що люди не знають мови, наприклад, пташиного: які повинні бути дивні поети між птахами! Адже птаха не знають глибоких страждань — їхнього страждання скороминущі, і вони цілять їх не тільки легкодумством, але навіть і доконаним бессмислием, що для поезії ще краще; а про науки птаха й не слихивали, стало бути, і поняття не мають про порожнечу й суєту наук; що ж стосується до незнання — птаха пішли далі його, — вони перебувають у рішучому неуцтві… Які сприятливі обставини для поезії, і як жаль, що, через незнання пташиної мови, ми незнайомі із птичьею поезиею!..
Але повно, чи прав поет у своїй основній думці? Повно, чи неуцтвом сильна поезія? Принаймні дотепер відомо всьому грамотному світлу, що найсильніший розвиток образотворчих мистецтв відбувалося тільки в просвещеннейших народів миру — греків, римлян, італійців, англійців, французів і німців, а не в чукчів, коряків і самоїдів…
Шанувальникам Урании холодної
Співає, на жаль! він благодать страстей:
Як пажити Эол бурнопогодний,
Плодотворят вони серця людей;
Живлющим подихом розвинена,
Фантазія подъемлется від них,
Як ніколи виникла Афродіта
З пінистої безодні хвиль морських
И навіщо не зрадимося
Снам усмішливим своєї?
Печенею серцем скоримося
Думам хладним, а не їм?
Вірте солодким убежденьям
Вас пестливих очес
И втішним откровеньям
Жалісливих небес!
Які дивовижні, гармонійні вірші! Не чи гріх змусити їх виражати такі безпідставні думки? І чи дивно, що —
Суворий сміх йому відповіддю; персти
Він на струнах своїх зупинив,
Зімкнув вуста віщати полуотверсти (?),
Але гордого глави не схилив:
Стопи свої він у думках направляє
У німу глухомань, у безлюдний край; але світло
Уж дозвільного вертепу не виявляє,
И на землі уединенья немає!
Сила смутного почуття немов блискавка проблиснула в останніх віршах цього куплета: видно, що думка вірша з’явилася в скорбях народження! Видно, що вона вийшла не із праздно, що мріє голови, а із глибоко роздертого серця… І проте все-таки вона — неправильна думка!
Людині непокірливо
Море синє одне:
И вільно, і просторо,
И привітно воно;
И особи не змінило
Із дня, у який Аполлон
Підняв вічне світило
У перший раз на небокрай…
Ці вірші так гарні, так гарні, що нагадують собою строфи, переведені Жуковським з віршів Шиллера, присвячених древньому миру
Воно шумить перед скелею Левкада.
На ній співак, заколотної думи полн,
Коштує… в очах блиснула раптом відрада:
Ця скеля… тінь Сафо!.. голос хвиль…
Де погребла коханка Фаона
Знедоленої любові нещасний жар,
Там погребе вихованець Аполлона
Свої мрії, свій марний дарунок!
Саме — марний дарунок!..
И попрежнему блищить
Хладной роскошию світло:
Сріблить і позлащает
Свій безжиттєвий кістяк;
Але в зніяковілості приводить
Людини глас морський,
И від шумних вод відходить
Він з тужною душею!
Знову повторюємо: які чудові вірші! Що, якби вони виражали собою щирий зміст! ПРО, тоді цей вірш здавався б добутком величезного таланта! А тепер, щоб насолодитися ці гармонійні, повними душі й почуття віршами, треба зробити зусилля: треба змусити себе стати на точку зору поета, погодитися з ним на мінуту, що він правий у своїх поглядах на поезію й науку; а це тепер рішуче неможливо!.. І тому враження слабшає, дивний вірш здається звичайним…
Бєдний вік наш — скільки на нього нападок, яким чудовиськом уважають його! І все це за залізниці, за пароплави — ці великі перемоги його, уже не над материею тільки, але над простором і часом! Правда, дух меркантильності вже надто опанував ним; правда, він уже занадто низько поклоняється златому тельцеві; але це аж ніяк не виходить, щоб людство старіло й щоб наше століття виражало собою початок цього старіння: ні, це значить тільки, що людство в XIX столітті вступило в перехідний момент свого розвитку, а всякий перехідний час є час старіння, розкладання й гниття. І нехай за цим старінням піде смерть — що потреби! Людство зовсім не те, що людина: умираючи, людина вже не існує більше на землі; але людство, як ідеальна особистість, що складається з мильйонов реальних особистостей, які якщо й убувають, зате й прибувають, — людство стар і старезним умирає на землі для того, щоб на землі ж воскреснути юним і міцним. Уже не раз воно було й дитиною, і юношею, чоловіком і старцем, умирало й воскрело, подібно феніксові, із власного свого попелу. Хіба останні дні древнеязического миру, дні від царювання Августа майже до царювання Августула, не були днями розкладання, гниття й смерті, і хіба за ними не пішло воскресіння й нового дитинства людства? Хіба пішли потім дев’ять сторіч не були епохою палкої юності людства, а з п’ятнадцятого століття не вступило воно у свій вік мужності? Вісімнадцяте століття було століттям його старості… А скільки було приватних смертей, що означили собою епоху перелому й відродження?