Презренья до думки повна,
Над добродетелию жіночої
Не насміхається ль вона,
Як над кривлянням сільської?
Кого у свій будинок вона вабить;
чиНе записних залицяльників,
Не чи новачків миловидних?
чиНе стомлений слух людей
Поголоскою перемог її безсоромних
И звабних зв’язків?
Але як тягла до себе всесильно
Її живаючи краса!
Чиї непорочні вуста
Так улибалися розчулено?
Яка би Людмила їй,
Смирясь, променів благочестивих
Своїх лазоревих очей
И свіжості ланіт соромливих
Не віддала б ця ж година
За яскравий глянець чорних очей,
Облитих вологою хтивої,
За полум’я печеня ланіт?
Яка фея самовладної
Не поступилася б з харит?
—і-
Як у близьких серцю розмовах
Була чарівна вона!
Як угодительно-ніжна!
Яка пестливість у поглядах
У їй сіяла! Але часом
Ревнивим гнівом полум’яніючи,
Як зла в словах, страшна собою,
Була нова Медея!
Які сльози з очей
Потім катилися в їй!
Терзаючи душу, проливали
У неї томленье сльози ті:
Хто б не обтер їх у суму
Хто б не залишив красі?
—і-
Страшися спокусниці небезпечної,
Не підходь: обведена
Чарівним нарисом вона;
Навкруги її зарази жагучий
Виконане повітря! Жалюгідний той,
Хто в солодкий чад його вступає:
Туру плавця вир
Так на погибель захоплює!
Біжи її: немає серця в ній!
Страшися вкрадливих мовлень
принади, ЩоДуріє;
Закоханих поглядів не лови:
У ній жар упившейся вакханки,
Гарячки жар — не жар любові
И цей демонічний характер у жіночому образі, ця страшна жриця страстей, нарешті, повинна розплатитися за всі гріхи свої:
Посланник долі їй став
Збентежений погляд зачарував,
Поневолив воображенье,
Слиял всієї думки в думку одну
И пролив жагуче мученье
У глуху серця глибину
У цьому «посланнику долі» повинне припускати могутню натуру, сильний характер, — і справді портрет його, злегка, але різко обкреслений поетом, збуджує в читачі великий інтерес:
Вродою зніженою Арсеній
Не залучав до себе очей:
Сліди болісних страстей,
Сліди сумних міркувань
Носив він на чолі: в очах
Безтурботність похмура дихала,
И не посмішка на вустах —
Усмішка дозвільна блукала
Він незадовго відвідував
Краю чужі; там шукав,
Як чутно було, развлеченья,
И знову батьківщину побачив;
Але видно, серцю исцеленья
Дати не возмог чужа межа
Став він у будинок моєї Лаиси,
И гостряків задерикуватий полк
Не знаю як перед ним замовк —
Главою поникли Адониси.
Він у розмові вражав
Людей і світла знаньем рідким,
Глибоко в серце проникав
Лукавим жартом, словом їдким,
Судив розбірливо співака,
Знав ціну кисті й різця,
И скільки не був хладно-стислим
Звичний склад його мовлень,
Здавався почуттями богатим
Він у глибині душі своєї
Знайшла коса на камінь: вузол трагедії зав’язався. Цікаво, чим розв’яже його поет і як виправдає він у дії портрет свого героя. На жаль! все це можна розповісти в коротких словах: Арсеній любив подругу свого дитинства й приревнував її до свого приятеля; на докори його Ольга відповідала дитячим сміхом, і він, як скривджений дитина, не розуміючи її серця, покинув її із презирством… Воля ваша, а портрет невірний!.. Що ж потім? — Потім Ніна одержала від нього лист:
Що ж баритися (до неї писав Арсеній)
Відкритися повинне… небо! у чому?
Ледь володію я пером,
Шукаю дарма виражень
ПРО, Ніна! Ольгу зустрів я;
Вона понині дихає мною,
И ревнощі колишня моя
Була неправої й смешною.
Доля вирішена. По старовині
Я вірний Ользі, вірної мені
Прости! твоє воспоминанье
Я збережу до пізніх днів:
У ньому понесу я наказанье
Помилок юності моєї
Незважаючи на трагічну смерть Ніни, що отруїлася отрутою, така розв’язка такої зав’язки схожа на водевіль, замість п’ятого акту прироблений до чотирьох актів трагедії… Поет, мабуть, не зміг опанувати своїм предметом… А скільки поезії в його поемі, якими дивовижними віршами наповнена вона, скільки в ній чудових частковостей!..
«Циганка», сама більша поема м. Баратинського, була видана їм в 1831 році за назвою «Наложниця», з передмовою, досить розумно й до діла написаним.200 «Циганка» виконана дивних крас поезії, але знов-таки в частковостях; у цілому ж не витримана. Отравительное зілля, дане старою циганкою бідній Саре, нічим не пояснюється й дуже схоже на deus ex machina {Бога з машини. } для трагічної розв’язки будь-що-будь. Чрез це послабляється ефект цілого поеми, що, крім гарних віршів і прекрасного оповідання, відрізняється ще й видержанностию характерів. Очевидно, що причиною недоліку в цілому всіх поем м. Баратинського є відсутність виразно, що виробився погляду, на життя, відсутність думки міцної й життєвої
Крім цих трьох поем, у м. Баратинського є й ще три: «Телема й Макар», «Переселення душ» і «Бенкети». Перших двох, зізнаємося відверто, ми зовсім не розуміємо — ні з боку змісту, ні з боку поетичної обробки. «Бенкети», властиво, не поема, а так — жарт на початку й елегії наприкінці. Поет, начебто тільки прийнявшись оспівувати бенкети, помітив, що вже пройшла пора й для бенкетів і для оспівування бенкетів… У часу є своя логіка, проти якої нікому не встояти… В «Бенкетах» м. Баратинського багато прекрасних віршів. Як мила, наприклад, ця характеристика нашої доброї Москви:
Як не любити рідної Москви!
Але в ній не град першопрестольний,
Не золоченого глави,
Не гул потіхи дзвонової,
Не плітки вісниці-поголоски
Мій розум зачаровували свавільний
Я в їй люблю веселунів,
Люблю розкішний достаток
Їхніх тривалих бенкетів,
Багатої знаті хлібосольство
И дарованья кухарів
Там прямо веселі бесіди;
Цілком уважен хлібосол;
Цілком урочисті обіди;
Цілком багатий і ласий стіл. —
И інше. М. Баратинського за цю поему ніколи величали «співаком бенкетів»: ми думаємо, що за цей уривок його варто було б називати «співаком Москви»… Як гарні ці вірші в «Бенкетах»:
Любові сліпий, любові божевільної
Тугу в душі моєї танучи,
Насилу, милі друзі,
Ділити захват бесіди шумної
Тоді насмілювався я
Що потурати мрії сумовитої,
Кричали ви, смелее пий!
Розвеселися, товариш милий,
Для нас живи, забудь про неї!
Зітхнувши розсіяно слухняний,
Я пив з посмішкою байдужої;
Світлішала похмура мрія,
Юрбою скривалися суму,
И вуста, що затремтіли,
«Бог з нею!» невиразно белькотали…
Говорячи про поезію м. Баратинського, ми були далекі всяких упереджень у відношенні до поета, якого глибоко поважаємо. Не приховуючи своєї думки й відкрито, без ухильності, висловлюючи його там, де воно було не на користь поета, ми й не намагалися, на користь нашої думки, приховувати його достоїнства, і виписували тільки такі уривки з його віршів, які могли дати високе поняття про його талант. Стих м. Баратинського не тільки благозвучний, але часто міцний і сильний. Однакож, говорячи про художню сторону поезії м. Баратинського, не можна не помітити, що він часто грішить проти точності вираження, а іноді впадає в шорсткість і прозаїчність вираження. От кілька прикладів: