Зняти поспішила як-небудь
Дня одіяння неспритні
—і-
Що знаменує ця ганьба (вм. видовище),
—і-
Хотіло б серце в неї
Собі обрати кумир єдиний,
И тим осмислити буття
—і-
. . . . . . .Скажіть:
Я байдужий вам, иль немає?
—і-
Завжди дарункам своїм запропонує
Условье якесь вона
Яким злобно-тямуща,
Їх отруїть иль знищиться
—і-
Витівки життя бойовий
Ніяк веселі витівки
—і-
Зберігай своє неопасенье,
Свою недосвідченість плекай
—і-
Яке ж потім у груди твоєї
Не встановиться озаренье,
Чим дум і почуттів не розв’яжеться в ній
Останнє вихревращенье.
Крім віршів, на які ми вже посилалися, у збірнику м. Баратинського особливо гідні пам’яті й уваги ще наступні: Фінляндія; Завила бура; Я возвращуся до вас, полючи моїх батьків; Літа; Падіння листів; Дурні не далекі вдохновенья; Коли сумом натхненний; Тебе з тьми не переведу я; Идиллик новий на пробу; Элизийские поля; Коли зійде зоряниця золота; Коли зникне омраченье; Дарма ми, Дельвиг, мріємо знайти; Не бійся їдких осудів; Переконування; Старий; Удаваної ніжності не жадай від мене; Болящий дух лікує песнопенье; Череп; ПРО, думка, тобі доля квітки; Наяда; Мудрецеві; На що ви, дні!; Осінь та ін.
Не можна вірніше й беспристрастнее охарактеризувати безвідносне достоїнство поезії Г: Баратинського, як він зробив це сам у наступному прекрасному вірші;
Не осліплений я музою моею,
Красунею її не назвуть,
И юнака, побачивши її, за нею
Влюбленною юрбою не побіжать
Приманювати вишуканим убором,
Игрою око, блискучою розмовою,
Ні схильності в їй, ні дарунка ні,
Але уражений буває мигцем світло
Її особи незагальним вираженьем,
Її мовлень спокійною простотою,
И він, скоріше чим їдким осужденьем,
Її ушанує недбалою похвалою
Не беремо на себе важкого обов’язку визначати поетичне достоїнство м. Баратинського відносно до інших поетів і у відношенні історичному, тобто у відношенні до вираженій їм епосі, до сьогодення й майбутнього положенню й значенню його в російській літературі. Скажемо тільки — і те, щоб чим-небудь закінчити нашу статтю, а не для якого-небудь повчального висновку, — скажемо, що всі поети, на нашу думку, розділяються на два розряди. Одні називаються великими, і їхню відмітну рису становить розвиток: за хронологічним порядком їхніх створень можна простежити живу ідею, що діалектично розвивається, лежачу в підставі їхньої творчості й складову його пафос. Нерухомість, тобто перебування в тих самих інтересах, оспівування того самого, тим самим голосом, є ознака таланта звичайного й бедного. Безсмертя — доля поетів, що рухаються. Якщо й пройшли назавжди інтереси їхнього часу, — їхня поезія неминуща саме тому, що представляє собою пам’ятник епохи: так вічна історія, написана великим істориком, хоч вона й містить у собі давно минулі справи й інтереси. Інші поети більш-менш можуть наближатися до перших, особливо якщо вони виразили своїми створеннями те, що було в їхній епосі істотно-історичного, а не одні її недоліки. Для таких поетів усього невигідніше бути в перехідні епохи розвитку суспільств; але щира загибель їхнього таланта полягає в помилковому переконанні, що для поета досить почуття… Це особливо шкідливо для поетів нашого часу: тепер всі поети, навіть великі, повинні бути разом і мислителями, інакше не допоможе й талант… Наука, живаючи, сучасна наука, зробилася тепер пестуном мистецтва, і без її — немічне натхнення, неспроможний талант!..
КОМЕНТАРІ
Підготовка тексту статей: «Поділ поезії на пологи й види», «Ідея мистецтва», «Загальне значення слова література», «Загальний погляд на народну поезію і її значення» — Г. С. Черемина; коментарі до цих статей — М. Я. Полякова; статей: «Російська література в 1841 році», «Вірша Аполлона Майкова», «Педант», «Керівництво до загального історії», «Вірша Полежаєва», «Пригоди Чичикова або мертві душі», «Кілька слів про поему Гоголя «Пригоди Чичикова або мертві душі», «Бібліографічна звістка», «Літературна розмова, підслухана в книжковій крамниці», «Пояснення на пояснення із приводу поеми. Гоголя «Мертві душі», «Мовлення про критика», «Вірша Баратинського», «Російська література в 1842 році» і коментарі до них — С. И. Машинского. Підготовка тексту статей: «Параша», «Російська література в 1843 році», «Паризькі таємниці» і коментарі до них — С. П. Бичкова. Підготовка тексту статей: «Твір Державіна», «Російська література в 1844 році», «Іван Андрійович Крилов», «Кантемир», «Вступ до «Фізіології Петербурга», «Петербург і Москва». «Фізіологія Петербурга», частина перша й частина друга», «Тарантас» — і коментарі до них — А. П. Дубовикова.
«Вітчизняні записки», 1842, т. XXV, N 12, отд. V, стор. 49-70 (ценз. разр. близько 30 листопада 1842). Без підпису
Е. А. Баратинський увійшов в історію російської літератури як найбільший поет пушкінської «плеяди». Поет високої інтелектуальної культури, «поет думки» — така була загальновизнана репутація Баратинського в сучасників
Стаття Бєлінського була першою серйозною спробою розібратися у всій творчості Баратинського й визначити його місце в історії російської літератури. До цього Бєлінський мимохіть говорив про Баратинського в «Літературних мріяннях» (1834) і більш докладно — у рецензії 1835 р. (див. т. I наст. изд.).
Приводом до теперішньої статті з’явився збірник віршів Баратинського «Сутінки» (1842). Це була остання книга віршів поета, по суті завершившая шлях, що весь його творчий. Таким чином, ця стаття Бєлінського виявилася підсумкової в характеристиці всього творчості Баратинського
Визначаючи історичне місце Баратинського в російської поезії, Бєлінський відзначає в ньому «яскравий, чудовий талант», і ставить його на «перше місце» серед поетів, що ввійшли в літературу разом з Пушкіним. Як позитивна риса критик відзначає перевагу в поезії Баратинського думки, що «вийшла не із праздно, що мріє голови, а із глибоко знівеченого серця».
Здавалося, у Баратинському є всі, чого так не вистачало й Майкову й Полежаєву. Все-таки поезія Баратинського багато в чому не задовольняє Бєлінського
Бєлінський указує, що елегійний характер поезії Баратинського походить від думи, «від погляду на життя». Справа, однак, у тім, що «дума» Баратинського помилкова. У її основі лежить переконання в гибельности для мистецтва освіти, науки, прогресу, людського розуму. Звідси — глибока безвихідність елегійного почуття в поезії Баратинського, що вступає в трагічний конфлікт із розумом. Бєлінський зіставляє Баратинського з Пушкіним, якому було також властиво відчуття трагічного протиріччя між розумом і почуттям. Але «Демон» у Пушкіна — лише епізод; все-таки його творчість перейнята життєстверджуючим пафосом, радісним почуттям, потужною й світлою вірою в перемогу людського розуму. Баратинський же, зштовхнувшись із протиріччями дійсності, перейнявся свідомістю безцільності життя, вірою в безплідність і марність розуму. Лихо Баратинського полягає в тому, що він був позбавлений «віри в ідею». Таким чином, поезія Баратинського, зробившись «органом помилкового напрямку», втратилася «тої сили, що міг би повідомити її талант поета». Такий висновок Бєлінського