А за що, про що — не скажу тобі!
Скажу тільки Богові єдиному!
Яка чудова риса глибокого знання серця людської й древньої вдач! Яка висока, трагічна риса! Він охоче йде на страту й лише просить царя «не залишити своєю милістю малих детушек, молодої дружини так двох братів його». У відповіді пануючи різко, у всій страшній величі, висловлюється колосальний образ Грозного:
Добре тобі, детинушка,
Відважний боєць, син купецький,
Що відповідь тримала ти по совісті,
Молоду дружину й сиріт твоїх
Зі скарбниці моєї я подарую,
Твоїм братам велю від цього ж дня
По всьому царству російському широкому
Торгувати безданно, безмитно.
А ти сам ступай, детинушка,
На високе місце лобове,
Склади свою буйну голівоньку
_Я сокиру велю нагострити-навострить,
Ката велю одягти-нарядити,
Щоб знали всі люди московські,
Що й ти не залишений люей милістю_…
Яка жорстока іронія, який жахливий сарказм! І мертвий здригнувся б від нього в труні! А тим часом, у згоді на милість дружині, заступництві дітям і братам засудженого проблискує промінь шляхетності й величі царственої натури і як би мимовільне визнання достоїнства людини, що приречена судьбою передчасної й насильницької смерті! Яка страшна трагедія! сама доля, в особі Грозного, є присутнім перед нами й керує її ходом!.. І навряд чи у всій історії людства можна знайти інший характер, що міг би з більшим правом представляти особу долі, як Іоанн Грозний!..
На площі збирається народ; гуде-виє тужливий дзвін; по високому лобовому місцю весело походжає кат, руки голі потираючи:
Удалова бійця чекає; .
А лихий боєць, молодий купець, —
З рідними братами прощається
Він велить їм поклонитися від нього Алене Дмитревне так _замовити_ їй менше засмучуватися, а детушкам про нього не велить казати…
И стратили Степана Калашникова
Смертю лютою, позорною;
И голівонька безталанна
У крові на плаху покатилася.
Схоронили його за Москвою-Рікою,
На чистому полі, проміж трьох доріг:
Проміж Тульської, Рязанської, Владимирської,
И бугор землі сирий отут насипали,
И кленовий хрест отут поставили
И гуляють-шумлять вітри буйні
Над його безіменної могилою. {5}
И от завіса опустилася, трагедія скінчилася, колосальні образи її героїв зникли з очей наших, минуле стало знову минулим —
И що ж залишилося
Від сильних, гордих цих чоловіків,
Настільки повних волею страстей?
Що? — могила, похмуре житло тління й смерті; але над етою могилою віє життя, панує спогад, не мию мовленням говорить переказ:
И проходять мимо люди добрі:
Пройде старий людина — перехреститься,
Пройде молодець — приосанится,
Пройде дівиця — пригорюнится,
А пройдуть гуслярі — проспівають пісеньку
Які розкішні данини, які богатие жертви приносяться цій могилі живими! І вона стoит їх, тому що не живі в ній, мертвої, — але вона, мертва, народжує життя в живі: змушує їх і хреститися, і приосаниваться, і пригорюниваться, і співати пісні!.. Вас засмучує, змушує страждати сумна й страшна доля шляхетного Калашникова; ви жалуєте навіть і про злочинного опричника: зрозуміле, людське почуття! Але без цієї трагічної розв’язки, що так засмучує ваше серце, не було б і цієї могили, настільки красномовної, настільки живий, настільки повної глибокого значення, і не було б великого подвигу, що так підняв вашу душу, і не було б дивовижної пісні поета, що так зачарувала вас… І тому так переміниться сум ваша на радість, і так буде ця радість світлим торжеством перемоги безсмертного над смертним, загального над часткою! Благословимо непорушні закони буття й миродержавних доль і повторимо за поетом музичний фінал, яким, по стародавньому й достохвальному росіянині звичаю, змушує він гуслярів укласти свою поетичну пісню:
Гей ви, хлопці відважні,
Гуслярі молоді,
Голосу заливні!
Червоно починали — червоно й кінчайте,
Кожному правдою й честю віддайте
Тороватому бояринові слава!
И красуні-боярині слава!
_И всьому народу християнському слава_!
Викладаючи зміст цієї поеми, уже відомій публіці, ми мали на увазі натякнути на багатство її змісту, на повноту життя й глубокость ідеї, якими вона відбита: що ж до поезії образів, розкоші фарб, принадності вірша, надлишку почуття, що охоплює душу вогненними хвилями, свіжості колориту, силі вираження, трепетні, повного страсті одушевления, — ці речі не тлумачаться й не пояснюються… Ми виписали целую частина поеми — нехай читають і судять самі: хто не побачить у цих віршах того, що ми бачимо, для тих немає в нас окулярів, і навряд чи який оптик у світі допоможе им…
Зміст поеми, у змісті оповідання події, саме по собі повно поезії; якби воно було історичним фактом, у ньому життя було б поезиею, а поезія жизнию. Але проте, він не існував би для нас, чи знайшли б ми його в простодушній хроніці старих часів, або, по якому-небудь чуду, самі були його свідком — воно було б для нас мертвим матеріалом, у який тільки поет міг би вдихнути душу живу, відокремивши від нього все випадкове, довільне, і представивши його в гармонійному цілими, поставленими й освітленому згідно з вимогами точки зору й світла. І щодо цього не можна досить надивуватися поетові: він є тут досвідченим, геніальним архітектором, що вміє так согласить між собою частини будинку, що жодна подробиця в прикрасах не здається лишнею, але представляється необходимою й дорівнює важною із самими істотними частинами будинку, хоча ви й розумієте, що архітектор міг би легко, замість її, зробити й іншу. Як ні пильно будете ви вдивлятися в поему Лермонтова, не знайдете жодного зайвого або відсутнього слова, риси, вірша, образа; жодного слабкого місця: усе в ній необхідно, повно, сильно! Щодо цього її ніяк не можна зрівняти з народними легендами, що носять на собі ім’я їхнього збирача — Кирши Данилова {6}: те дитячий белькіт, часто поетичний, але часто й прозаїчний, нерідко образний, але частіше символічний, виродливий у цілому, повний непотрібних повторень того самого; поема Лермонтова — створення мужнє, зріле й стільки ж художнє, скільки й народне. Безіменні творці цих безискусственних і простодушних добутків становили одне з духом, що віє в них, народностей; вони не могли від її відділитися, вона заслоняла в них саму ж себе; але наш поет увійшов у царство народностей, як її повний владар, і, перейнявшись її духом, злившись із нею, він показав тільки своє споріднення з нею, а не тотожність; навіть у мінуту творчості він бачив її перед собою, як предмет, і так само з волі своєї вийшов з її в інші сфери, як і ввійшов у неї. Він показав цим тільки багатство елементів своєї поезії, кревне споріднення свого духу з духом народностей своєї батьківщини; показав, що й минулої його батьківщини так само присущно його натурі, як і її сьогодення; і тому він, у цій поемі, є не безискусственним співаком народностей, але щирим художником, — і якщо його поема не може бути переведена ні на яку мову, тому що колорит її весь у російсько-народній мові, те тим не менш вона — художній твір, у всій повноті, в усій красі життя воскресившее один з моментів російського побуту, одного із представників древньої Русі. Щодо цього після Бориса Годунова більше всіх пощастило Іоаннові Грозному: у поемі Лермонтова колосальний образ його є виліпленим з міді або мармуру…
За внутрішнім планом нашої статті ми повинні були спершу говорити про ті вірші Лермонтова, у яких він є не безумовним художником, але внутрішньою людиною, і по яких одним можна побачити багатство елементів його духу й відносини його до суспільства. Ми так і почали, так і продовжуємо: погляд на чисто художні вірші його укладе нашу статтю