Вірша М. Лермонтова (Вірша Лермонтов М. Ю.) — Частина 12

И якщо ми зупинилися на «Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова», що самі визнаємо художественною, те тому, що, по-перше, сама її художність більш-менш умовна, тому що в цій «Пісні» він підробляється під лад стародавній і змушує гуслярів співати її; по-друге, ця «Пісня» представляє собою факт про кревне споріднення духу поета з народним духом і свідчить про одному з найбагатших елементів його поезії, що натякає на великость його таланта. Самий вибір цього предмета свідчить про стан духу поета, незадоволеного современною действительностию й перенесшегося від її в далеке минуле, щоб там шукати життя, який він не бачить у сьогоденні. Але це минуле не могло довго займати такого поета: він незабаром повинен був відчути всю бідність і вся одноманітність його змісту й вернутися до сьогодення, що жило в кожній краплі його крові, тріпотіло з кожним биттям його пульсу, з кожним подихом його грудей. Не відділитися йому від нього! Воно впровадилося в нього, оповилося довкола нього, воно ссе кров з його серця, воно вимагає всього життя його, всієї діяльності! Воно чекає від нього свого просвітління, уврачевания своїх виразок і недуг. Він, тільки він, може зробити це, як повний представник сьогодення, _інший володар наших дум! {7} У створеннях поета, що виражають уболівай і недуги суспільства, суспільство знаходить полегшення від своїх скорбей і недуг: таємниця цієї цілющої дії — свідомість причини хвороби чрез подання хвороби, як ми говорили про це вище в нашій статті. Велику істину містять у собі ці простодушні слова з «Гімну музам» древнього старця Гезиода: «Якщо хто почуває скорботу, свіжу рану серця, і сидить зі своею горькою думою, а співак, служитель муз, запече про славу перших человеков і блаженних богів, на Олімпі живучих, — у ту ж мить забуває нещасний горе й не пам’ятає ні однієї турботи: так незабаром дарунок богів змінив його» *. Але це сила поезії взагалі, сила всякої поезії; дія ж поезії, що відтворює наші власні страждання, ще чудніше виявляється на наших же власних стражданнях: побачивши їх поза нами самих, очищеним і проясненими загальним значенням таємничого змісту, що ховається в них, ми негайно ж почуваємо себе полегшеними від них…

* «Теорія поезії в історичному розвитку древніх і нових народів» С. Шевирева, стор. 19

Наше століття — вік по перевазі історичний. Всі думи, всі питання наші й відповіді на них, вся наша діяльність виростає з історичного ґрунту й на історичному ґрунті. Людство давно вже пережило століття повноти своїх вірувань; може бути, для нього наступить епоха ще вищої повноти, ніж какою коли-або колись насолоджувалося воно; але наше століття є століття свідомості, що філософствує духу, міркування, «рефлексії» *. Питання — от альфа й омега нашого часу. Чи відчуємо ми в собі почуття любові до жінки, — замість того, щоб роскошно впиватися його полнотою, ми насамперед запитуємо себе, що таке любов, у чи самій справі ми любимо? та ін. Прагнучи до предмета з ненаситною жаждою бажання, з тяжелою тоскою, з усім шаленістю страсті, ми часто дивуємося холодності, з какою бачимо виконання самих полум’яних бажань нашого серця, — і багато хто з людей нашого часу можуть застосувати до себе сцену між Мефистофелем і Фаустом у Пушкіна:

Коли красуня твоя

Була в захваті, в упоенье,

Ти беспокойною душею

Уж поринав у размишленье

(А довели ми з тобою,

Що размишленье — нудьги насіння).

И чи знаєш, філософ мій,

Що думав ти в такий час,

Коли не думає ніхто?

чиСказати?

Фауст

Говори. Ну, що?

Мефистофель.

Ти думав: агнець мій слухняний!

Як жадібно я тебе бажав!

Як хитро в діві простодушної

Я мрії серця обурював!

Любові мимовільної, безкорисливої

Безневинно зрадилася вона…

Що ж груди тепер миючи повна

Тугою й нудьгою ненависної?..

На жертву примхи моєї

Дивлюся, упившись наслажденьем,

З нескоримим отвращеньем:

Так неощадний дурило,

Вотще решась на злу справу,

Зарізавши жебрака в лісі,

Сварить обдерте тіло;

Так на продажну вроду,

Наситясь нею квапливо,

Розпуста коситься боязко…

* Хоча слово «міркування» і далеко не виражає цілком слова «рефлексія», але натякає на його значення, у тому розумінні в якому вжив його Пушкіна у своїй «Сцені з Фауста». Французьке слово reflexion ближче значенням до того, що німці розуміють під словом reflectieren і Reflexion.

Жахливо!.. Але це не смерть і навіть не старість миру, як думає старе покоління, що, у своїй молодості, так безтурботно пило і їло, так весело танцювало, так несвідомо насолоджувалося жизнию. Ні, це не смерть і не старість: люди нашого часу так само або ще більше повні жаждою бажань, сокрушительною тоскою розривів і прагнень. Це тільки хвороблива криза, за яким повинне піти здоровий стан, краще й вище колишнього. Та ж рефлексія, те ж міркування, що тепер отруює повноту всякої нашої радості, повинне бути згодом джерелом вищого, чим коли-або, блаженства, вищої повноти життя. Але горі тим, хто є в епоху суспільної недуги! Суспільство живе не роками — століттями, а людині дана мить життя: суспільство видужає, а ті люди, у яких виразилася криза його хвороби, благороднейшие посудини духу, назавжди можуть залишитися в руйнуючому елементі життя!..

Як би те не було, але наше століття є століття міркування. Тому рефлексія (міркування) є законний елемент поезії нашого часу, і майже всі великі поети нашого часу заплатили йому повну данину: Байрон в «Манфреде», «Каїні» і інших добутках; Ґете особливо в «Фаусті»; вся поезія Шиллера по перевазі _рефлектирующая_, що міркує. У наш час навряд чи можлива поезія в змісті древніх поетів, що споглядає явище життя без усякого відношення до особистості поета (поезія об’єктивна), і в наш час той не поет і особливо не художник, у якого в підставі таланта не лежить споглядальність древніх і здатність відтворювати явища життя без відносин до своєї особистості; але в наш час відсутність у поеті внутрішнього (суб’єктивного) елемента є недолік. У самому Ґете не без підстави гудять відсутність історичних і суспільних елементів, спокійна достаток действительностию, як вона є. Це й було причиною, чому менш гетевской _художня_, але більше _человечественная, гуманна_ поезія Шиллера знайшла собі більше відкликання в людстві, чим поезія Ґете

Перевага внутрішнього (суб’єктивного) елемента в поетах звичайних є ознака обмеженості таланта. У них суб’єктивність означає вираження особистості, що завжди обмежена, якщо є окремо від загального. Вони звичайно говорять про свої моральні недуги, і завжди те саме; читаючи їх, мимоволі згадуєш ці вірші Лермонтова:

Яка справа нам, страждав ти чи ні?

На чтo нам знати твої волненья,

Надії дурні первісного років,

Розуму злі сожаленья?

Глянь: перед тобою играючи йде

Юрба дорогою звичної;

На особах святкових ледве видний слід турбот,

Сльози не зустрінеш непристойної

А тим часом з них навряд чи є один,

Важким катуванням не зім’ятий,

До передчасних добравшийся зморшок

Без преступленья иль втрати!..

Повір: для них смішний твій плач і твій докір,

Зі своїм наспівом заученим,

Як розрум’янені трагічні актори,

Махающий мечем картонним… {8}

У таланті великому надлишки внутрішнього, суб’єктивного елемента є ознака гуманності. Не бійтеся цього напрямку: воно не обдурить вас, не введе вас в оману. Великий поет, говорячи про себе самому, про своєму _я_, говорить про загальний — про людство, тому що в його натурі лежить всі, чим живе людство. І тому в його смутку всякий довідається свій смуток, у його душі всякий довідається свою й бачить у ньому не тільки _поета_, але й _людини_, брата свого по людству. Визнаючи його істотою незрівнянно вищим себе, усякий у той же час усвідомить своє споріднення сним.