От що змусило нас звернути особливу увагу на суб’єктивні * вірші Лермонтова й навіть порадіти, що їх більше, ніж чисто художніх. За цією ознакою ми довідаємося в ньому поета російського, _народного_, у вищому й благороднейшем значенні цього слова, — поета, у якому виразився історичний момент російського суспільства. І всі такі його вірші глибокі й багатозначні; у них виражається багата дарунками духу природа, шляхетна человечественная особистість
* Повторюємо, що слово «суб’єктивність» тут приймається в змісті внутрішнього елемента духу, а не вираження обмеженої особистості, як розуміли його колись.
Через рік після надрукування «Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова» Лермонтов вийшов знову на арену літератури з віршем «Дума», що здивувала всіх алмазною крепостию вірша, громовою силою бурхливого одушевления, исполинскою енергиею щирого обурення й глибокого смутку. З тих пор вірша Лермонтова стали бути одні за іншими без перемежки, і з його ім’ям
Поет говорить про нове покоління, що він дивиться на нього із сумом, що його майбутнє «иль порожньо, иль темно», що воно повинне состареться під тягарем _познанья_ і сомненья; докоряє його, що воно висушило розум _бесплодною наукою_. У цьому не можна погодитися з поетом: _сомненье_ — так; але надмірності _пізнання_ і _науки_, хоча б і «марної», ми не бачимо: навпроти, недолік пізнання й науки належить до хвороб нашого покоління:
Ми все вчилися потроху
Чому-небудь і як-небудь! {9}
Добре б ще, якщо б, замість втраченого життя, ми насолодилися хоч знанням: був би хоч який-небудь виграш! Але сильний рух громадськості зробило нас власниками знання, без праці й навчання — і цей плід без кореня, треба зізнатися, довівся нам гіркий: він тільки переситив нас, а не наситив, притупив наш смак, але не усладил його. Це звичайне й необхідне явище у всіх суспільствах, що раптом вступають із природної безпосередності у свідоме життя, не в надрах їх зрослу й дозрілу, а пересаджену від розвинених народів. Ми щодо цього — _без вини винні_!
Багаті ми, тільки-но з колиски,
Помилками батьків і _пізнім їхнім розумом_,
И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети,
Як бенкет на святі чужому
Яка вірна картина! Яка точність і оригінальність у вираженні! Так, розум батьків наших для нас — пізній розум; велика істина!
_И ненавидимо ми, і любимо ми випадково,
Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові,
И царює в душі якийсь холод таємний,
Коли вогонь кипить у крові_.
И предків нудні нам розкішні забави,
Їх сумлінна, дитяча розпуста;
_И к труні ми поспішаємо без щастя й без слави,
Дивлячись глумливо назад_.
Юрбою угрюмою й незабаром позабутої,
Над миром ми пройдемо без шуму й сліду,
_Не кинувши століттям ні думки плідної
Ні генієм початої праці_.
И порох наш, зі строгістю судді й громадянина,
Нащадок образить презирливим віршем,
_Глузуванням горькою обманутого сина
Над батьком, що промотався,_.
Ці вірші писані кров’ю; вони вийшли із глибини ображеного духу: це крик, це стогін людини, для якого відсутність внутрішнього життя є зло, у тисячу разів ужаснейшее фізичної смерті!.. І хто ж з людей нового покоління не знайде в ньому розгадки власної зневіри, щиросердечної апатії, порожнечі внутрішньої й не відгукнеться на нього своїм криком, своїм стогоном?.. Якщо під «сатирою» повинне розуміти не безневинне зубоскальство веселеньких дотепників, а громи обурення, грозу духу, ображеного ганьбою суспільства, — то «Дума» Лермонтова є сатира, і сатира є законний рід поезії. Якщо сатири Ювенала дихають такою же бурію почуття, такою же могутністю вогненного слова, то Ювенал дійсно великий поет!..
Інша сторона того ж питання виражена у вірші «Поет». Оброблений у золото галантерейною игрушкою кинджал наводить поета на думку про роль, що це знаряддя смерті й помсти грало колись… А тепер?.. На жаль!
Ніхто привичною, дбайливою рукою
Його не чистить, не пестить,
И напису його, молячись перед зорею,
Ніхто з усердьем не читає…
—і —і —і —і —і
У наше століття зніжений чи не так ти, поет,
Своє втратив назначенье,
На злато промінявши ту владу, який світло
Слухав у німому благоговенье?
Бувало, мірний звук твоїх могутніх слів
Запалював бійця для битви;
Він потрібний був юрбі, _як чаша для бенкетів,
Як фіміам у годинники молитви
Твій вірш, як Божий дух, носився над юрбою;
И, відкликання думок шляхетних,
Звучав, як дзвін на вежі вічовий,
У дні торжеств і лих народних_.
Але нудний нам проста й горда твоя мова, —
Нас тішать блискітки й обмани;
Як стара врода, наш старий мир звик
Зморшки ховати під рум’яні…
Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?
Иль ніколи на голос мщенья
Із золотих піхов не вирвеш свій клинок,
Покритий іржею презренья?
От воно, те бурхливе одушевление, та тріпотлива, знемагаюча від повноти своєї пристрасті, що Гегель називає в Шиллере пафосом!.. Ні, хвалити такі вірші можна тільки віршами, і притім такими ж… А думка?.. Ми не повинні тут шукати статистичної точності фактів; але повинні бачити вираження поета, — і хто не визнає, що те, чого він жадає від поета, становить одну з обов’язків його служіння й покликання? Чи не є це характеристика поета — характеристика шляхетного Шиллера?..
«Не вір собі» є вірш, що становить тріумвірат із двома попередніми. У ньому поет вирішує таємницю щирого натхнення, відкриваючи джерело помилкового. Є поети, що пишуть у віршах і в прозі, і, здається, дивно як сильно й голосно, але читання яких діє на душу, як вигар або важкий хміль, і їхні добутки, що особливо захоплюють молодість, якось незабаром випаровуються з голови. У цих людей не можна відняти дарування й навіть натхнення, але
У ньому ознаки небес дарма не шукай —
Те кров кипить, то сил надлишок!
Скоріше життя свою в турботах виснаж,
Розлий отруєний напій!
чиТрапиться тобі в заповітну, дивовижну мить
Відрити в душі давно безмовної
Ще невідоме й незаймане джерело,
Простих і солодких звуків повний, —
Не вслухуйся в них, не віддавайся їм,
Накинь на них покрив забвенья:
Віршем розміряним і словом крижаним
Не передаси ти їх значенья.
Закрадеться ль сум у схованку душі твоєї,
чиЗайде пристрасть із грозою й хуртовиною,
Не виходи тоді на шумний бенкет людей
Зі своею скаженою подругою;
Не принижуй себе. Стидися торгувати
Те гнівом, то тугою слухняної,
И гній щиросердечних ран гордовито виставляти
Напрочуд чорни простодушної
Із часу появи Пушкіна в нашій літературі здалися якісь нечувані раніше скарги на життя, пішло у зворот нове слово «розчарування», що тепер уже встигло зробитися й старим і нудотним. Елегія перемінила оду й стала пануючим родом поезії. За поетами навіть і погані віршотворці почали оспівувати