Загиблого життя колір
Без малого в осьмнадцать років. {10}
Ясно, що це була епоха пробудження нашого суспільства до життя: література в перший раз ще початку бути вираженням суспільства. Це новий напрямок літератури цілком виразилося в чудовому створенні Пушкіна — «Демон»:
У ті дні, коли мені були нові
Всі впечатленья буття —
И погляди дівши, і шум дуброви,
И вночі пенье солов’я —
Коли піднесені почуття,
Воля, слава й любов,
И натхненні мистецтва
Так сильно хвилювали кров, —
Годинники надій і насолод
Тугою раптової осеня, —
Тоді якийсь злісний геній
Став таємно відвідувати мене
Сумні були наші зустрічі:
Його посмішка, дивовижний погляд,
Його уїдливі мовлення
Вливали в душу хладний отрута
Невичерпної клеветою
Він провиденье спокушав;
Він кликав прекрасне мечтою;
Він вдохновенье нехтував;
Не вірив він любові, волі;
На життя глумливо дивився —
И нічого у всій природі
Благословити він не хотів
Це демон сумніву, це дух міркування, рефлексії, що руйнує всяку повноту життя, що отруює всяку радість. Дивна справа: пробудилося життя, і з нею об руку пішло сумнів — ворог життя! «Демон» Пушкіна з тих пор залишився в нас вічним гостем і зі злою, насмешливою улибкою показується те отут, те там… Мало цього: він привів іншого демона, ще більш страшного, більше нерозгаданого (Вірша М. Лермонтова, стор. 109):
И нудно й смутно, і комусь руку подати
У мінуту щиросердечної негоди…
Желанья!.. що користі дарма й вічно бажати?
А роки проходять — всі кращі роки!
Любити… але кого ж?.. на час — не коштує праці,
А вічно любити неможливо.
У себе чи заглянеш? — там минулого немає й сліду:
И радість, і борошна, і всі там мізерно…
Що страсті? — адже рано иль пізно їхня солодка недуга
Зникне при слові розуму;
И життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо, —
Такий порожній і дурний жарт…
Страшний цей глухий, могильний голос підземного страждання, нетутешнього борошна, цей приголомшливий душу реквієм всіх надій, всіх почуттів людських, всіх обаяний життя! Від нього содрогается людська природа, холоне кров у жилах, і колишній світлий спосіб життя представляється огидним кістяком, що душить нас у своїх кістяних обіймах, посміхається своїми кістяними щелепами й притискається до вуст нашим! Це не мінута духовної дисгармонії, серцевого розпачу: це — похоронна пісня всього життя! Кому не знайомо по досвіду стан духу, виражене в ній, у чиїй натурі не ховається можливість її страшних диссонансов, — ті, звичайно, побачать у ній не більше, як маленьку п’єску смутного змісту, і будуть праві; але той, хто не раз чув усередині себе її могильний наспів, а в ній побачив тільки художнє вираження давно знайомого йому жахливого почуття, той припише їй занадто глибоке значення, занадто високу ціну, дасть їй почесне місце між найбільшими створеннями поезії, які коли-або, подібно світочам Эвменид {11}, висвітлювали бездонні прірви людського духу… І яка простота у вираженні, яка природність, воля у вірші! Так і почуваєш, що вся п’єса миттєво вилила на папір сама собою, як потік зліз, що давно вже накипіли, як струмінь гарячої крові з рани, з якої раптом зірвана перев’язка…
Згадаєте «Героя нашого часу», згадаєте _Печорина_ — цієї дивної людини, що, з одного боку, нудиться жизнию, нехтує й неї й самого себе, не вірить ні в неї, ні в самого себе, носить у собі якусь бездонну прірву бажань і страстей, нічим ненаситимих, а з іншого боку — женеться за жизнию, жадібно ловить її враження, безумно впивається її обаяниями; згадаєте його любов до Беле, до Віри, до князівни Мері, і потім зрозумійте ці вірші:
Любити… але кого ж?.. На час — не коштує праці,
А вічно любити неможливо!
Так, неможливо! Але навіщо ж ця божевільна спрага любові, до чого ці горді ідеали вічної любові, якими ми зустрічаємо нашу юність, ця горда віра в незмінюваність почуття і його дійсність?.. Ми знаємо одну п’єсу, який зміст висловлює таємна недуга нашого часу і яка за кілька років перед цим здавалася б навіть бессмисленною, а тепер для багатьох занадто многознаменательна. От вона:
Я не люблю тебе: мені призначене судьбою
Не полюбивши розлюбити;
Я не люблю тебе: хворий моєї душою
Я нікого не буду тут любити
ПРО, не кляни мене! Я обдурив природу,
Тебе, себе, коли, у чарівну мить,
Я серце дозвільне й бідну волю
Повалив у сльозах у милих ніг твоїх
Я не люблю тебе, але, полюбя іншу,
Я нехтував би гірко сам себе;
И, як божевільний, я й плачу й тужу,
И все про те, що не люблю тебе!
Невже раніше цього не бувало? Або, може бути, колись цьому не надавали великій важливості: поки любилося — любили, разлюбилось — не тужили; навіть соединясь як би по страсті, тими узами, які назавжди вирішують доля двох істот, і потім побачивши, що помилилися у своєму почутті, що не створені один для іншого, замість того, щоб вдаватися у відчай від страшних ланцюгів, віддавалися ледачій звичці, звикалися й равнодушно зі сфери гордих ідеалів, повноти почуття переходили в мирний і поважний стан вульгарного життя?.. Адже у всякої епохи свій характер?.. Може бути, люди нашого часу занадто багато чого жадають від життя, занадто необузданно віддаються обаяниям фантазії, так що після їхніх розкішних мріянь дійсність здається їм уже занадто бесцветною, бледною, холодною й пустою?.. Може бути, люди нашого часу занадто серйозно дивляться на життя, дають занадто велике значення почуттю?.. Може бути, життя представляється їм якимсь високим служінням, священним таїнством, і вони краще хочуть зовсім не жити, ніж жити як живеться?.. Може бути, вони занадто прямо дивляться на речі, занадто сумлінні й точні в назві речей, занадто відверті щодо самих себе: протяжно позіхаючи, не хочуть називати себе ентузіастами, і ні інших, ні самих себе не хочуть обманювати помилковими почуттями й ставати на ходулі?.. Може бути, вони занадто совісні й чесні у відношенні до долі інших людей і, обещав іншій істоті любов і блаженство, думають, що неодмінно повинні дати йому те й інше, а не бачачи можливості виконати це, віддаються тузі й розпачу?.. Або, може бути, позбавлені співчуття із суспільством, стислі його холодними умовами, вони бачать, що не на користь їм щедрі дарунки багатої природи, глибокого духу, і представляють собою дитини в англійській хворобі?.. Може бути — чого не може бути!..
«И нудно й смутно» із всіх п’єс Лермонтова звернула на себе особливу ворожість старого покоління. Дивні люди! Їм усе здається, що поезія повинна видумувати, а не бути жрицею істини, тішити брязкітками, а не гриміти правдою! Їм усе здається, що люди — діти, яких можна заговорити примовками або утішати казочками! Вони не хочуть зрозуміти, що якщо хто дещо знає, той сміється над запевненнями й поета й мораліста, знаючи, що вони самі їм не вірять. Такі правдиві подання того, що є, здаються нашим дивакам аморальними. Вихованці Бульи й Жанлис, вони думають, що істина сама по собі не є найвища моральність… Але от найкращий доказ їхньої дитячої омани: з того ж самого духу поета, з якого вийшли таке безвідрадне, льодове серце людські звуки, з того ж самого духу вийшла й ця молитовна, єлейна мелодія надії, примирення й блаженства в житті жизнию (стор. 71):