У мінуту життя важку
Тісниться ль у серце смуток:
Одну молитву дивовижну
Повторюю я напам’ять.
Є сила благодатна
У созвучье слів живих,
И дихає незрозуміла,
Свята принадність вних.
З душі як тягар скотиться,
Сомненье далеко —
И віриться, і плачеться,
И так легко, легко…
Іншу сторону духу нашого поета представляє його чудовий вірш «Пам’яті А. И. Ого»; це сладостная мелодія якихось глибоких, але тихих дум, почуття сильного, але цнотливого, замкнутого в самому собі… Є в цьому вірші щось лагідне, задушевне, втішно успокоивающее душу…
Але до кінця серед хвилювань важких,
У юрбі людської й серед пустель безлюдних,
У ньому тихий пломінь почуття не згас:
Він зберіг і блиск блакитних очей,
И дзвінкий дитячий сміх, і мовлення живу,
И віру горду в людей і життя іншу
Але він загинув далеко від друзів…
Мир серцю твоєму, мій милий Сашко!
Покрите землею чужих полів,
Нехай тихо спить воно, як дружба наша
У німому цвинтарі пам’яті моєї!
Ти вмер, як і багато хто, без шуму,
Але із твердістю. Таємнича дума
Ще блукала на чолі твоєму,
Коли очі закрилися вічним сном;
И те, що ти сказав перед кончиною,
Зі слушавших тебе не зрозумів ні єдиний
И був ль те привіт країні рідний,
чиНазва залишеного друга,
Або туга за життям молодий,
Иль просто лемент останньої недуги,
Хто скаже нам?.. Твоїх останніх слів
Глибоке й гірке значенье
Загублено… Справи твої, і мненья,
И думи, — усе зникло без слідів,
Як легка пара вечірніх хмар:
Ледь блиснуть, їхній вітер знову несе —
Куди вони? навіщо? звідки? — хто їх запитає..
И какою грандиозною, гармонирующею з тоном цілого картиною полягає цей вірш:
Любив ти моря шум, молчанье синього степу —
И похмурих гір зубчасті хребти…
И, вкруг твоєї могили невідомої
Всі, чим при житті радувався ти,
Доля з’єднала так чудово:
Німий степ синіє, і вінцем
Срібним Кавказ її объемлет;
Над морем він, нахмурясь, тихо дрімає,
Як велетень, схилившись над щитом,
Оповіданням хвиль що кочують слухаючи,
А море Чорне шумить не вмовкаючи
От істинно нескінченне й у думці й у вираженні; от те, що в естетиці повинне розуміти під ім’ям високого (sublime)…
Не виписуємо дивовижної «Молитви» (стор. 43), у якій поет доручає Матері Божией, «теплій заступниці холодного миру», безневинну діву. Хто б не була ця діва — чи кохана серця, або мила сестра — не в тім справа; але скільки лагідної задушевності в тоні цього вірша, скільки ніжності без усякої нудотності; які пахощі, тепле, жіночне почуття! Все це торкає в голубиній натурі людини; але в дусі потужному й гордому, у натурі левиної — все це більше, ніж умилительно… З яких багатих елементів складена поезія цієї людини, якими різноманітними мотивами й звуками гримлять і ллються її гармонії й мелодії! От п’єса, зазначена рубрикою » 1-е січня»: читаючи її, ми знову входимо в зовсім новий мир, хоча й застаємо в ній усе ту ж думу, те ж серце, словом — ту ж особистість, як і в колишні. Поет говорить, як часто, при шумі строкатої юрби, серед мигтючих довкола нього бездушних осіб, — _стягнутих приличьем масок_, коли холодних рук його з небрежною сміливістю стосуються _давно безтрепетні руки_ модних красунь, — як часто воскреють у ньому стародавні мрії, святі звуки загиблого років…
И бачу я себе дитиною; і навкруги
Рідні всі місця: високий панський будинок
И сад зі зруйнованою теплицею;
Зеленою мережею трав затягнуть сплячий ставок,
А за ставком сіло димиться — і встають
Удалині тумани над полями
В алею темну входжу я; крізь кущі
Дивиться вечірній промінь, і жовті аркуші
Шумлять під боязкими кроками
Тільки в Пушкіна можна знайти такі картини в цьому роді! Коли ж, говорить він, шум людської юрби _злякає мою мрію_,
ПРО, як мені хочеться збентежити веселість їх,
И зухвало кинути їм в очі залізний вірш
Облитий гіркотою й злістю!..
Якби не всі вірші Лермонтова були однаково _кращі_, те це ми назвали б одним із кращих
«Журналіст, читач і письменник» нагадує й идеею, і формою, і художньою вартістю «Розмова книгопродавца з поетом» Пушкіна. Розмовна мова цієї п’єси — сама довершеність; різкість суджень, тонке і їдке глузування, оригінальність і разюча вірність поглядів і зауважень — дивні. Сповідь поета, которою кінчається п’єса, блищить слізьми, горить почуттям. Особистість поета є в цій сповіді найвищою мірою благородною.
«Дитині» — це маленький ліричний вірш містить у собі целую повість, висловлену натяками, але проте зрозумілу. ПРО, як глибоко повчальна ця повість, як сильно потрясає вона душу!.. У ній глухі ридання обманутої любові, стогони вихідного кровию серця, жорстокі прокльони, а потім, може бути, і благословення смиренного випробуванням серця жінки… Як я люблю тебе, прекрасне дитя! Говорять, ти схожий на неї, і хоч страждання змінили її раніше часу, але її образ у моєму серці…
…А ти, ти чи любиш мене?
чиНе нудні тобі непрошені пещення?
Не занадто часто ль я твої целую вічка?
Сльоза миючи ланіт твоїх не обпалила ль?
Дивися ж, не говори ні про мій сум,
Ні зовсім про мене. До чого? Її, бути може,
Дитяче оповідання розсердить иль стривожить…
Але мені ти все повір. Коли у вечірню годину
Перед образом з тобою дбайливо склонясь,
Молитву дитячу вона тобі шепотіла
И в знаменье хреста персти твої стискала,
И всі знайомі рідні імена
Ти повторював за нею, — скажи, тебе вона
Ні за кого ще молитися не вчила?
Бліднучи, може бути, вона вимовляла
Назва, тепер забуте тобою…
Не згадуй його… Що ім’я? — звук порожній!
Дай Боже, щоб для тебе воно залишилося таємницею
Але якщо як-небудь, коли-небудь, випадково
Довідаєшся ти його, — дитячі дні
Ти згадай і його, дитя, не прокляни!
Отчого ж отут немає каяття? — запитають моралісти. Надягніть окуляри, добродії, і ви побачите, що герой п’єси запитує дитя — чи не вчила вона його молитися ще за когось, чи не вимовляла, бліднучи, тепер забутого їм ім’я?.. Він просить дитину не проклинати цього ім’я, якщо довідається про нього. От щире торжество моральності!
Поетична думка може іноді народитися й внаслідок якого-небудь із тих обставин, з яких складається наше життя; але найчастіше й майже завжди вона є не що інше, як випадок дійсності в можливості, і тому в поезії не має ніякого місця питання: » чиБуло це?»; але вона завжди повинна позитивно відповідати на запитання: » чиМожливо це, чи може це бути в дійсності?» Сама обставина може тільки, так сказати, наштовхнути поета на поетичну ідею й, будучи виражено їм у вірші, є вже зовсім іншим, новим і небувалим, але здатної бути. Тому, чим вище талант поета, тим більше знаходимо ми в його добутках застосувань і до власного нашого життя, і до життя інших людей. Мало цього: у невипробувані нами обставинах ми довідаємося начебто коротко знайоме нам по досвіду, — і тоді розуміємо, чому поезія, виражаючи частку, є вираження загального. Прочитаєте «Сусіда» Лермонтова — і хоча б ви ніколи не були в подібній обставині, але вам здасться, що ви колись були у висновку, любили незримого сусіда, відділеного від вас стеною, прислухалися й до мірного звуку кроків його, і до сумовитої пісні його, і говорили до нього про себе: