И блиск, і життя, і шум аркушів,
Стозвучний говір голосів,
Диханье тисячі рослин,
И полудня хтива спека,
И ароматною росою
Завжди увлаженние ночі,
И зірки яскраві, як очі
Грузинки пекуче-молодої…
Незлічимі й різноманітні предмети миру, але в них є єдність, і всі вони — частки явища загального. От чому філософія говорить, що існує одне загальне. Подихи дихаючих грудей життя — її окремі явища народжуються й умирають, приходять і преходять, а життя ніколи не вмирає, ніколи не преходить: так в океані народжуються хвилі, і хвиля жене хвилю, хвиля поміняє хвилю, — а океан всі так само великий і глибокий, так само живе й рухається на своєму бездонному, неосяжному ложі; а в його кристалі всі так само врочисто відбивається променисте сонце, і всі так само колишеться і тріпотить нічне небо, посипане мириадами зірок
Кожна людина є окремий і особливий мир страстей, почуття, бажань, свідомості: але ці страсті, це почуття, це бажання, цю свідомість — належать не одній якій-небудь людині, але становлять надбання людської природи, загальне всіх людей. І тому, у кому більше загального, той більше й живе; у кому немає загального — той живий мрець. Чим же виражається причетність людини загальному? — У доступності всьому, що споріднено людській натурі, що становить її сутність і характер; у праві сказати про себе: «Я людина — і ніщо людське не далеке мені». Хто причетний загальному, для того особисті вигоди й потреби життєві — інтереси другорядні, а природа й людство — найголовніші інтереси. Чия особистість є вираження загального, той жадає співчуття ближніх, трепетного захвату любові, лагідного счастия дружби, жадає хвилювань почуття, бур і непогод життя, боротьби з перешкодами; той все розуміє, на все відгукується: і в раззолоченних палатах, серед багатства й розкоші, він чує стогони вбогості й нещастя, і серце його содрогается, але не відвертає від їх пронизливих диссонансов; оточений усім, що гаряче любить він, що кличе рідним і милим, — він відгукується на крик і сльози вічної розлуки й неповернутої втрати й плаче про чуже горе, якого сам не випробував; палкий юнак, — він зменшує різкість своїх рухів, зм’якшує силу своїх поривів і благоговійно, соромливо, девственно опускає полум’яні погляди в присутності старця, на особі якого сіяє лагідне світло почуття, що тремтить голос якого ллється светлою волною любові; согбенний літами старець,- він з розчуленням дивиться на жваве дитя, що по зеленому лузі женеться за пестрою бабочкою; він радується його дитячої радості, бере участь у його дитячому сумі; він прощає оману полум’яної юності, поблажливий до кипіння її рвучких страстей, вона розуміє миттєвий пломінь і раптову блідість на ланітах молодої дівчини, її тужний погляд і німа прикрість, хвилювання її молодих грудей, і сум без горя, і страх без лиха, і радість без причини… Із благословенням на вустах, з розчуленням у погляді, дивиться він на палку юність, що кружляється у вихрі життя й, повна надій і відваги, горда свідомістю своєї сили, поспішає без оглядки назустріч майбутньому, що зваблюється його заманчивою далечінню, не знаючи й не бажаючи знати його зрадницьких обманів, — і перед ним воскреє минуле його власні життя, повстають милі примари й знайомі образи невозвратимо минулого років, і, замість резонерських повчань і докучного бурчання, він повторює про себе із сумно-радісною посмішкою:
…Так було колись
Під час воно й із мною!
Так, жити не значить стільки-те років є й пити, битися із чинів і грошей, а у вільний час бити хлопушкою мух, позіхати й грати в карти: таке життя гірше всякої смерті, і така людина нижче всякої тварини, тому що тварина, корячись своєму інстинкту, цілком користується всіма способами, даними йому від природи для життя, і неухильно виконує своє призначення. Жити значить — почувати й мислити, страждати й блаженствувати; усяке інше життя — смерть. І чим більше змісту объемлет собою наше почуття й думка, чим сильніше й глибше наша здатність страждати й блаженствувати, тим більше ми живемо: мить такого життя істотніше ста років, проведених в апатичній дрімоті, у дрібних діях і незначних цілях. Здатність страждання условливает у нас здатність блаженства, і не знаючі страждання не знають і блаженства, що не плакали не зрадіють. Коли Мефистофель пропонує Фаустові всі блага, всі насолоди, настільки високо ценимие толпою, — Фауст відповідає йому:
Не думав я онаслажденьях.
Я кинуся в бурхливий чад страстей,
Уп’юся захватами мучень;
Я ненависть любові, відраду прикростей
Знайду в сумному житті цей
Свята істина від очей моїх прихована,
Високої мудрості розуму не призначене
Всім прикростям відтепер груди відкриті,
И всім, що людству дано,
У самому собі хочу я насолодитися,
И в пекло й у небо поринути,
И смуток людей, і радість їх випити,
З їхнім буттям своє сполучити
И с ними, нарешті, в уничтоженье злитися
(З перекладу м. Губера)
Так, усе осягти духом, усе обійняти почуттям, усім взяти гору й нічому винятково не скоритися — от життя! Але це життя є надбання тих деяких, які коштують у главі людства, відіграють роль його представників. От один з них:
Усе дух у ньому харчувало: праці мудреців,
Мистецтв натхненних созданья,
Преданья, завіти минулих століть,
Квітучих часів упованья.
Мечтою з волі проникнути він міг
И в жебрачку хату й у царський чертог
Із природою одною він життям дихав;
Струмка розумів лепетання
И говір деревних аркушів розумів,
И почував трав прозябанье;
Була йому зоряна книга ясна,
И с їм говорила морська хвиля
У цих дванадцяти віршах Баратинського про Ґете полягає вищий ідеал людського життя й усе, що можна сказати про життя внутрішньої людини
Але, крім природи й особистої людини, є ще суспільство й людство. Як би не була багата й розкішна внутрішнє життя людини, яким би гарячим ключем не била вона зовні і якими би хвилями не лилася через край, — вона неповна, якщо не засвоїть у свій зміст інтересів зовнішнього їй миру, суспільства й людства. У повній і здоровій натурі важко лежать на серце долі батьківщини; усяка шляхетна особистість глибоко усвідомить своє кревне споріднення, свої кревні зв’язки з батьківщиною. Суспільство, як усяка індивідуальність, є щось живе й органічне, котре має свої епохи зростання, свої епохи здоров’я й хвороб, свої епохи страждання й радості, свої фатальні кризи й переломи до видужання й смерті. Жива людина носить у своєму дусі, у своєму серці, у своїй крові життя суспільства: він хворіє його недугами, мучиться його стражданнями, цвіте його здоров’ям, блаженствує його счастием, поза своїми власними, своїми особистими обставинами. Зрозуміло, у цьому випадку суспільство тільки бере з його свою данину, відриваючи його від нього самого у відомі моменти його життя, але не скоряючи його собі зовсім і винятково. Громадянин не повинен знищувати людини, ні людина громадянина: у тім і іншому випадку виходить крайність, а всяка крайність є рідна сестра обмеженості. Любов до батьківщини повинна виходити з любові до людства, як частка із загального. Любити свою батьківщину значить — полум’яно бажати бачити в ній здійснення ідеалу людства й у міру сил своїх споспешествовать цьому. У противному випадку, патріотизм буде китаизмом, що любить своє тільки за те, що воно своє, і ненавидить все чуже за те тільки, що воно чуже, і не нарадується власним неподобством і каліцтвом. Роман англійця Морьера » Хаджі-Баба» є чудова й вірна картина подібного квасного (по щасливому вираженню князя В’яземського) патріотизму, Людській натурі споріднено любити все близьке до неї, своя рідна й кревне; але ця любов є й у тварин, отже, любов людини повинна бути вище.