Вірша М. Лермонтова (Вірша Лермонтов М. Ю.) — Частина 6

Пройди без шуму поблизу нього,

Не порушуй холодним словом

Його священних, тихих снів!

Глянь зі сльозою благоговенья

И мов; це син богів,

Вихованець муз і вдохновенья!

Коли він творить — він цар, він владар вселеної, повірник таємниць природи, що нехтує в таїнства неба й землі, природи й духу людського, тільки йому одному відкриті; але коли він перебуває у звичайному земному розташуванні — він людина, але людина, що може бути незначним, і ніколи не може бути низьким, котрий частіше інші може падати, але який так само швидко повстає, як падає, — який завжди готовий відгукнутися на голос, що несеться до нього від його батьківщини — неба. Але послухаємо його власної сповіді:

Поки не вимагає поета

До священної жертви Аполлон,

У турботах суєтного світла

Він легкодухо занурений;

Мовчить його свята ліра,

Душу вкушає хладний сон,

И меж дітей незначних миру,

Бути може, всіх ничтожней він

Але лише божественне дієслово

До слуху чуйного торкнеться,

Душу поета стрепенеться,

Як, що пробудився орел

Тужить він у забавах миру,

Людський цурається поголоски,

До ніг народного кумира

Не хилить гордої голови;

Біжить він, дикий і суворий,

И звуків і смятенья полн,

На береги пустельних хвиль,

У широкошумние дуброви…

Яка мета поезії? — Питання, що для людей, обділених від природи естетическим почуттям, здається так важливий і неудоборешим. Поезія не має ніякої мети поза собою, але сама собі є мета, так само, як істина в знанні, як благо в дії. Чи не всі нам дорівнює — знати або не знати, що не ставиться до нашого життя або наших вигід, що й високо до далеко від нас, як це небо, якого й нескінченно малої частки ніколи не присунемо ми до себе всіма телескопами? Однак ж астроном присвячує все життя свою цьому небу, — і відкриття нової зірки, що не додасть ні полтини до його річного доходу, робить його щасливим до блаженного. Хіба тому повинні ми любити добро, що нас за нього хвалять або нагороджують? Хіба ми повинні відрікатися від нього й звертати на широку дорогу зла, як незабаром побачимо, що добро не тільки не приносить нам ніяких відсотків, але ще піддає нас гонінням і несчастиям? Подібно істині й благу, краса є сама собі мета й по праву царює над вселеної тільки властию свого ім’я, непереборною чарівністю своєї дії на душі людей. От у яскраво освітленому, чудову залу входить красуня, — і тріпотить палка юність, розгладжуються зморшки на чолі старості, посмішка радості проясняє сонні від порожнечі й нудьги особи; здається, царства мало за один погляд її; лавровий вінок героя, променистий ореол поета готові впасти до ніг її, аби тільки тільки захотіла вона помітити їх… А тим часом, ви в особі її марне відшукуєте вираження якої-небудь певної ідеї, відтінку якого-небудь певного почуття: нічого, нічого, крім безкрайого моря краси й грації, у якому тонуть ваші зачаровані погляди, зникає всю істоту ваше… Поясните мені: для чого така краса, яка мета її, — і я поясню вам із всевозможною ясностию й навіть «точностию», для чого існує поезія, яка мета її… І якби найшлися люди, над якими краса не має ніякої влади, не будемо сперечатися з ними! Хладние скопці (по вираженню Пушкіна), позбавлені вогню Прометеева, — чи коштують вони слів і їм чи можна розтлумачити, чому дилетант так благоговійно й цнотливо любується обнаженною красотою Венери Медичейской і за уламок древньої капітелі, барельєфа або камею готовий жертвувати всім надбанням своїм, з безумною горячностию коханця, якому й життя не жаль за одну посмішку коханої…

От як розумів красу «божественний Платон» і як в усі століття будуть розуміти її розуми шляхетні й піднесені:

Насолода красотою в цьому земному світі можливо в людині тільки по спогаду тої єдиної, щирої й доконаної красии, що душу пригадує собі в первісній її батьківщині. От чому видовище прекрасного на землі, як спогад про красу горней, сприяє тому, щоб окрилять душу до небесного й повертати її до божественного джерела всякої краси

Краса була світлого виду в той час, коли ми, щасливим хором, випливали за Дием, у блаженнім баченні й спогляданні, інші ж за іншими богами; ми зріли й робили блаженнейшее із всіх таїнств; прилучалися йому всецілі, не дієприкметникові нещастям, які в пізніше час нас відвідали; поринали в бачення доконан, прості, не страшні, але радісні, і споглядали їх у світлі чистому, самі будучи чисті і не заплямовані тим, що ми, нині тягнучи із собою, називаємо тілом, ми, ув’язнені в нього, як враковину.

Краса одна одержала тут цей жереб: бути пресветлою й достойною любові. Не цілком присвячений, розпусний прагне до самої краси, незважаючи на те, що має її ім’я; він не благоговіє перед нею, а, подібно чотириногому, шукає однієї почуттєвої насолоди, хоче злити прекрасне зі своїм тілом… Напроти того, знову присвячений, побачивши богам подібна особа, що зображує красу, спочатку тріпотить; його объемлет страх; потім, споглядаючи прекрасне, як бога, він обожнює, і якби не боявся, що назвуть його божевільним, він приніс би жертву предмету улюбленому… *

* «Теорія поезії в історичному розвитку в древніх і нових народів» С. Шевирева, стор. 31-32.

Як краса, так і поезія — виразниця й жриця краси, сама собі ціль і поза собою не має ніякої мети. Якщо вона піднімає душу людини до небесного, настроивает її до благих дій і чистих помислів, — це вже не ціль її, а пряма дія, властивість її сутності; це робиться саме собою, без усякого приречення з боку поета. Поет є живописець, а не філософ. Повсякчасний предмет його картин і зображень є «повне слави створіння» — мир із всею бесконечностию й розмаїтістю його явищ. Поезія говорить душі образами, — і її образи суть вираження тої вічної краси, прототип якої блищить у світобудові й у всіх окремих явищах і формах природи. Поезія не терпить відвернених ідей у їхній безтілесній наготі, але самі абстрактні поняття втілює в живі й прекрасні образи, у яких думка протягає, як світло в гранованому кришталі. Поет бачить у всім форми, фарби й усьому дає форму й колір, упредметнює нематеріальне, робить земним небесне — так світить земне небесним світлом! Для поета всі явища у світі існують самі по собі; він переселяється в них, живе їх жизнию й з любовию плекає їх на своїх грудях, так, як вони є, не змінюючи по своїй сваволі їхньої сутності. Це не виходить, щоб поет не міг відриватися від споглядання миру, узятого в самому собі, і вносити в нього свій ідеал, щоб ліру пісні, кинджал трагедії й трубу епопеї не міг він міняти на громи щирого обурення й навіть на свисток сатири, молитву залишати для проповіді й минул, світове й вічне, забувати на мінуту для сучасності й суспільства; але смішно вимагати, щоб у цьому він побачив мету свого життя й за борг собі поставив підкорити своє вільне натхнення різним «поточним потребам». Вільний, як вітер, він кориться тільки внутрішньому своєму покликанню, таємничому голосу рушійні їм бога, а на лементи тупої черні, яка б стала приставати до нього, у своїй дикій сліпоті:

Ні, якщо ти небес обранець,

Свій дарунок, божественний посланник,

У благо нам уживай:

Серця побратимів виправляй

Ми легкодухі, ми підступні,

Безсоромні, злі, невдячні;

Ми серцем хладние скопці,

Наклепники, раби, дурні;

Гніздяться клубом у нас пороки:

Ти можеш, ближнього люблячи,

Давати нам сміливі уроки,

А ми послухаємо тебе, —

Він може й повинен відповідати, якщо тільки коштує вона відповіді:

Подите ладь — яка справа

Поетові мирному до вас!

У розпусті кам’янійте сміло:

Не пожвавить вас ліри глас!

Душі противні ви, як труни,

Для вашої дурості й злості

Мали ви до цієї пори

Бичі, темниці, сокири: