Небагато поетів, до розбору добутків яких було б не дивно приступати з такою довгою передмовою, з попереднім поглядом на сутність поезії: Лермонтов належить до числа цих деяких… Докладний розгляд невеликої книжки його віршів покаже, що в ній криються всі стихії поезії, що вона містить у собі можливість у майбутньому декількох і притім більших книг… Ми побачимо, що свіжість пахощів, художня розкіш форм, поетична принадність і шляхетна простота образів, енергія, могучесть мови, алмазна міцність і металева звучність вірша, повнота почуття, глубокость і розмаїтість ідей, неосяжність змісту — суть родові характеристичні прикмети поезії Лермонтова й стан її майбутнього, великого розвитку…
Чим вище поет, тим більше належить він суспільству, серед якого народився, тим тісніше зв’язаний розвиток, напрямок і навіть характер його таланта з історичним розвитком суспільства. Пушкіна почав своє поетичне поприще «Русланом і Людмилою» — створенням, якого ідея озивається занадто раннею молодостию, але яке кипить почуттям, блищить всіма фарбами, пахне всіма квітами природи, створенням невичерпно веселим, грайливим… Це була витівка генія після першої спорожненої їм чаші на світлому бенкеті життя… Лермонтов почав историческою поемою, мрачною по змісту, суровою й важною за формою {3}… У перших своїх ліричних творах Пушкін з’явився провісником людяності, пророком високих ідей суспільних; але ці ліричні вірші були стільки ж повні світлих надій, передчуття торжества, скільки сили й енергії. У перших ліричних творах Лермонтова, зрозуміло, тих, у яких він особливо є російським і сучасним поетом, також видний надлишок незламної сили духу й богатирської сили у вираженні; але в них уже немає надії, вони вражають душу читача безотрадностию, безвір’ям у життя й почуття людські, при спразі життя й надлишку почуття… Ніде немає пушкінського розгулу на бенкеті життя; але скрізь питання, які мрачат душу, леденять серце… Так, очевидно, що Лермонтов поет зовсім іншої епохи й що його поезія — зовсім нова ланка в ланцюзі історичного розвитку нашого суспільства *.
* Помітимо для більшої ясності й «точності», що, говорячи про суспільство, ми розуміємо тільки почувають і мислять людей нового покоління (Прим. В. Г. Бєлінського).
Перша п’єса Лермонтова надрукована була в «Сучаснику» 1837 року, уже після смерті Пушкіна. Вона називається «Бородіно». {4} Поет представляє молодого солдата, що запитує старого служаку:
— Скажи-Ка, дядько, адже не даром
Москва, спалена пожежею,
Французові віддана?
Адже були ж сутички бойові?
Так, говорять, ще які!
Недарма пам’ятає вся Росія
Про день Бородіна
Вся основна ідея вірша виражена в другому куплеті, яким починається відповідь старого солдата, що складає із тринадцяти куплетів:
— _Так, були люди в наш час
Не те, що нинішнє плем’я:
Богатирі — не ви_!
Погана їм дісталася частка:
Деякі повернулися з поля…
Не будь на те Господня воля,
Не віддали б Москви!
Ця думка — скарга на теперішнє покоління, що дрімає в бездіяльності, заздрість до великого минулого, настільки повного слави й великих справ. Далі ми побачимо, що ця _туга за життям_ вселила нашому поетові не один вірш, сповненої енергії й щирого обурення. Що ж до «Бородіна», — це вірш відрізняється простотою, безискусственностию: у кожному слові чуєте солдата, мова якого, не перестаючи бути грубо простодушним, у той же час шляхетний, сильний і повний поезії. Рівність і витриманість тону роблять відчутно ощутительною основну думку поета. Втім, як ні прекрасно цей вірш, воно не могло ще показати, чого від його автора повинна була очікувати наша поезія, В 1838 році в «Літературних додатках до «Російського інваліда»» була надрукована його поема «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова»; цей добуток зробило відомим ім’я автора, хоча воно з’явилося й без підпису цього ім’я. Запитували: хто такий безіменний поет? хто такий Лермонтов? чи писав він що-небудь, крім цієї поеми? Але, незважаючи на те, ця поема все-таки ще не оцінена, юрба й не підозрює її високого достоїнства. Тут поет від теперішнього миру не задовольняючої його російського життя перенісся в її історичне минуле, підслухав биття його пульсу, проникнув у сокровеннейшие й найглибші схованки його духу, зріднився й злився з ним всією істотою своїм, обвіявся його звуками, засвоїв собі склад його стародавнього мовлення, простодушну суворість його вдач, богатирську силу й широкий размет його почуття й, начебто сучасник цієї епохи, прийняв умови її грубої й дикої громадськості, з усіма їхніми відтінками, начебто б ніколи й не знавав про інших, — і виніс із її вигадане минулее, що достовірніше всякої дійсності, несомненнее всякої історії
Ох ти гой еси, цар Іван Васильович!
Про тебе нашу пісню склали ми,
Про твово улюбленого опричника,
Так про сміливого купця, про Калашникова;
_Ми склали неї на стародавній лад,
Ми певали її під гуслярний дзенькіт
И причитували так присказивали_.
Православний народ нею тішився,
А боярин Матвій Ромодановский
Нам чарку підніс меду пінного,
А бояриня його білолиця
Піднесла нам на блюді срібному
Рушник нове, шовком шите
Пригощали нас три дні, три ночі
И всі слухали — не наслухалися
И справді, цієї пісні можна заслухатися, і всі не можна її досить наслухатися: як манием чарівного скіпетра, воскрешає вона минуле — і ми не можемо надивитися на нього, забуваємо для нього своє сьогодення, ні на мінуту не зводимо з його поглядів, боячись, щоб воно не зникло від нас. На першому плані бачимо ми Іоанна Грозного, якого пам’ять так кривава й страшна, котрого колосальний вигляд живий ще в переказі й у фантазії народу… Що за явище в нашій історії був цей «чоловік кровей», як називає його Курбский? Чи був він Лудовиком XI нашої історії, як говорить Карамзин?.. Не час і не місце поширюватися тут про його історичне значення; помітимо тільки, що це була сильна натура, що вимагала собі великого розвитку для великого подвигу; але як умови тодішнього напівазіатського побуту й зовнішніх обставин відмовили їй навіть у якому-небудь розвитку, залишивши її при природній силі й грубій моці, і позбавили її всякої можливості перестворити дійсність, — те ця сильна натура, цей великий дух поневоле спотворилися й знайшли свій вихід, свою відраду тільки в божевільній помсті цієї ненависної й ворожої їм дійсності… Тиранія Іоанна Грозного має глибоке значення, і тому вона збуджує до нього скоріше жаль, як до занепалого духу неба, чим ненависть і відраза, як до мучителя… Може бути, це був свого роду велика людина, але тільки не вчасно, що занадто рано з’явився Росії, — пришедший у мир з покликанням на велику справу й що побачила, що йому немає справи у світі; може бути, у ньому несвідомо кипіли всі сили для зміни жахливої дійсності, серед якої він так передчасно з’явився, що не перемогла, але розбила його, і якої він так страшно мстив все життя свою, руйнуючи й її й себе самого у хворобливій і несвідомій люті… От чому із всіх жертв його лютості він сам найбільше заслуговує співчуття; от чому його колосальна фігура, із блідою особою й впалими, блискаючими очами, з голови до ніг облита такою страшною величчю, нестерпним блиском такої жахаючої поезії… І таким точно є він у поемі Лермонтова: погляд очей його — блискавка, звук мовлень його — грім небесний, поривши гніву його — смерть і катування; але крізь усього цього, як блискавка крізь хмари, проблискує велич занепалого, приниженого, перекрученого, але сильного й шляхетного по своїй природі духу…