Наша школа досягла більших успіхів, особливо за останні десять-п’ятнадцять років[1], в області викладання літератури… Власне-методична думка не так вуж багато допомагала поліпшенню викладання літератури, тобто небагато допомагала теоретичною розробкою відповідних питань і узагальненням прекрасного досвіду кращих учителів
Ряд конкретних дробових, окремих питань і вопросиков висвітлювався в нашій методичній печатці, головним чином у плані повідомлення практичного досвіду, обміну ім. Цей емпіричний матеріал досить корисний і для методики як науки, і для педагога-практика. Однак він не може: замінити загальної й теоретичної постановки кардинальних проблем методики. Тим часом недостатня розробленість цих проблем приводить, з одного боку, до того, що досвід кращих учителів недocтaточно засвоюється всією масою вчителювання, тому що цей досвід не узагальнений, йому не додана доказовість, безперечність, переконливість наукової істини, а з іншого боку, вона приводить до якоїсь плутанини в головах, а, отже, інший раз і в роботі навіть кращих педагогів, не говорячи про рядових і, тим більше, слабких учителях. Наявний у нас підручник за методикою літератури[2] , сам по собі утримуючий багато коштовного й корисного, однак присвячений /5/ головним чином дидактичній техніці, а не принциповому обґрунтуванню методичних початків і всього процесу викладання. Підручник у нас — це усе ще щось подібне до збірника рад молодим господаркам, що виходять від досвідченого кулінара, рецептурним емпіризмом страждають і багато приватних статей на методичні теми. Здається, що треба нам більш пильно задуматися над питаннями про те, чому й для чого ми — словесники вчимо наших школярів, перш ніж вирішувати питання про те, як нам учити їх. Пригадується недавня гаряча суперечка цілої групи ленінградських учителів і методистів про те, чи добре знають учні матеріал або погано. Суперечка відбувалася в нас в Академії педагогічних наук
И от я запитав що сперечалися, чи можуть вони сказати, а що, властиво, треба знати про літературний твір, — не з погляду «виконання програми» як формального обов’язку, а з погляду потреби самого життя, завдань нашого суспільного буття, нашої культури й т.п. Інакше кажучи, питання був поставлений про те, для чого потрібно вчити) літературу. Адже саме залежно від того, для чого ми займаємося з учнями літературою, може бути тільки вирішений і питання, що учні повинні засвоїти із цих занять як навичка, як уміння, і що — як знання. Виявилося, що моє питання було й не зовсім ясне для вчителів, і зовсім не просто розв’язний. Виявилося, що вчителі, як і методисти, — у цьому я переконувався безліч разів, — страждають якимось традиціоналізмом, що перехльоснув через край і рятує їх від обов’язку подумати про сутність і цілях їхньої роботи. Вони всією своєю істотою почувають, що їхня робота найвищою мірою корисна суспільству, і вони в цьому свято праві; але для науки мало чуяти правду, треба неї уточнити, усвідомити, зробити теорією, адресованій практиці, виведеної із практики й перевіряється практикой, що…
Очевидно, що заняття літературою як на уроках літературного читання в V-VII класах, так і при вивченні історії російської літератури в VIII-Х класах, переслідують різноманітні цілі різного характеру. Сюди ставиться, наприклад, і прищеплювання навичок усного й письмового мовлення, і взагалі поглиблення й розширення філологічного запасу учнів, і навіть зміцнення їхньої грамотності. Сюди ставиться й елементарно-інформаційна функція літератури й історії її, що розширює емпіричний досвід учнів: вивчаючи добутку письменників, а також життя й письменників, і літератури в цілому, учні пізнають життя минулого, /6/ як би живуть у різні епохи й у різних місцях, бачать життя різноманітних різних людей, знаходять більш-менш широкий асоціативний фонд для осмислення явищ навколишнього їхнього життя. У цьому змісті знайомство з літературою в школі має безпосередньо пізнавальне значення. Вивчення літератури, зокрема практикуемие в процесі цього вивчення види робіт учнів, від ycтнoгo відповіді й бесіди до твору, мабуть, служать розвитку логічних процесів свідомості. Всього цього й подібні — завдання вивчення літератури самі по собі визначають ряд елементів методичної теорії й практики, і всі вони можуть і повинні бути досліджені методичною наукою, піддані нею науковій критиці. Зрозуміло, всі вони не можуть розглядатися поза питаннями виховних
Однак від всіх цих завдань треба теоретично, у принципі відокремити (у практиці школи такий поділ завдань неможливо й безглуздо), так сказати, безпосередньо виховні завдання вивчення літератури, у яких ми, у свою чергу, розрізнимо проблеми виховання світогляду й етичних навичок, виховання волі й характеру, виховання смаку й т.д. От деякими із цих проблем я й збираюся зайнятися в теперішній роботі, не тому, що мені представляються інші мети викладання літератури малоістотними, — що було б безглуздо, а, вo-перших, тому, що науці потрібні дослідження в різних спеціальних областях, і, по-друге, тому, що мені здаються ці безпосередньо воспитующие елементи викладання літератури утворюючу саму суть, основу цього викладання, що визначають і суму знань і навичок, повідомлюваних учнем по даному предметі, і саму методичну техніку класної й позакласної роботи з літератури. У свою чергу, проблематика виховного впливу, зокрема, решaющеважной сфери eгo — виховання світогляду, на заняттях літературою може виділити три основниe теми дослідження: а) виховання світогляду на вивченні в даному плані добутку літератури, б) виховання світогляду на вивченні историко-литературногo процесу й в) виховання світогляду на прикладах людей минулого (головним чином на біографії письменника й у співвіднесенні з нею почасти й літературного героя)…
Почну з деяких міркувань по питанню про виховне значення й призначення вивчення літературного твору як об’єктивного факту, що предлежат учням і вчителеві./7/
—і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і-і-і
Примітки1. Нагадаємо, що книга написана в 1947 році. — (Примітки у виносках зроблені видавництвом.)
2. Мається на увазі книга В. В. Голубкова «Методика викладання літератури».