«Виходжу один я на дорогу…»

«Виходжу один я на дорогу…» Багато творів Лермонтова таять у собі сліди короткого знайомства їхнього автора з європейською літературою Однак і на цьому тлі вірш «Виходжу один я на дорогу…» виділяється особливо: воно чи ледве не цілком складається із загальних місць романтичної поезії тої епохи. Більше того, воно настільки співзвучно віршу Гейне «Der Tod, das ist die kuhle Nacht…

», що може сприйматися вільним перекладом або перекладанням з німецького. А тим часом «Виходжу один я на дорогу… » зводить із розуму не тільки російського читача, але і є одним із шедеврів світової лірики. Не чи правда, настільки щаслива доля цього вірша здається таємничою? Але ще більшою таємничістю напоєна сама тканина чарівного утвору Лермонтова, що від початку до кінця є чарівним. — Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха. Пустеля внемлет Богові, І зірка зі звездою говорить У небесах урочисто й чудно!

Спить земля в сияньи блакитному… Що ж мені так боляче й так важко? Чекаю ль чого? чи жалую про що? Уже не чекаю від життя нічого я, І не жаль мені минулого нітрохи; Я шукаю волі й спокою!

Я б хотів забутися й заснути! Але не тим холодним сном могили… Я б бажав навіки так заснути, Щоб у грудях дрімали життя сили, Щоб дихаючи здіймали тихо груди; Щоб всю ніч, весь день мій слух плекаючи, Про любов мені солодкий голос співав, Треба мною щоб вічно зеленіючи Темний дуб відмінювався й шумів Зараз я почну спробу разом з Лермонтовим вийти на дорогу в місячну ніч, а вірніше, увійти у вірш «Виходжу один я на дорогу…». Перша строфа його викликала захват Толстого від зірко схопленого кавказького пейзажу, втіленого в простий, але дуже точної деталі «кременистого шляху». Це дійсно дивна по точності й стислості деталь. Але, по-перше, вона вже зустрічалася й в інших авторів (зокрема, у Байрона), а по-друге, будь-яка прекрасна деталь таїть у собі не стільки властивість ліричної поезії, що уникає в міру можливості деталей, скільки художньої прози, що намагається не пройти повз них.

Але головне, повторююся, у цій деталі ще немає конкретно Лермонтова. Куди більше нагадують про Лермонтова зірки, настільки улюблені їм в отрочні і юні роки. Однак вони — зірки — уписуються в загальний пейзаж романтиків, втягуючи й нашого поета в романтичний хоровод. І все-таки, незважаючи на широку поширеність мотиву дороги й названих загальних деталей, що зустрічаються в першій строфі вірша, вона відзначена особистим розчерком поета, а тому нікому іншому, крім Лермонтова, не могла належати. З метою наочної ілюстрації висловленої думки вдамся до відступу, приміром, у якому зримо виявлена природа поетичної творчості Мова йтиме про глоссе — форму вірша, що особливо полюбилася іспанським поетам.

Для написання глосси було потрібно вибрати як епіграф народні або широко відомі вірші видатного поета й створити свій утвір, розвиваючи його тему кожним з віршів поданого епіграфа. Цікаво, що автор глосси не програвав у цьому своєрідному змаганні. А причина удачі пояснюється просто: автор глосси вибирав те, що було властивим йому самому більш ніж попередникам, яким він, таким чином, давали бій на своїй власній території. Тут і набуває чинності закон: кожний поет пише свої вірші краще іншого поета.

Отже, для торжества треба виявитися на своїй власній території, у світі своєї поетики Лермонтов у першій же строфі позначив свою територію, позначив єдиним словом, уживши його в такому значенні, у якому воно дотепер не зустрічається в жодного нашого поета чиНе дивно, що тільки ліричний герой вийшов на дорогу — і вже «Пустеля внемлет Богові»? Я не загострюю зайвий раз увага на релігійності нашого поета. Мене цікавить пустеля, що бере свій початок у дороги.

Що це за пустеля така? Звичайно, пустеля в Лермонтова позначає й географічне явище, як наприклад, в «Трьох пальмах». Але навіть у цьому вірші пустеля за своїм значенням ширше, ніж характеристика ґрунту «аравійської землі», тобто виявляє собою не тільки Аравійську пустелю (і взагалі насамперед не її), а саму мерзенність запустіння, що твориться людиною. Пустеля Лермонтова дуже часто є алюзією на спустошеність духовного життя в цивілізованому суспільстві.

Згадаємо його іронічну подяку, звернену до Бога, «за жар душі, розтрачений у пустелі». Лише один раз пустеля перетворює в Лермонтова в мир духовної зосередженості, що дарує близькість високого, неба («Пророк»). Але так чи інакше, і в прозі й у поезії Лермонтова пустеля виступає аналогом самітності й самітності. От в «пустелі», на безлюддя, плаче Печорин, коли він втратив Віру, тобто залишився одинешенек у пустелі «водяного суспільства».

А от стрімчак, ліричний побратим Печорина, що розділяє з ним своє сумне почуття — Ночувала хмаринка золота На груди стрімчака-велетня; Ранком у шлях вона умчалася рано, По лазурі весело граючи; Але залишився вологий слід у зморшці Старого стрімчака. Самотньо Він коштує, задумався глибоко, І тихенько плаче він впустине. Примітно, що в «Стрімчаку», як і в розбирається стихотворении, що, почуття самітності підкреслюється, оттеняется своєрідною тавтологією: старий стрімчак «самотньо коштує в пустелі», і ліричний герой вірша «Виходжу один я на дорогу…» теж у те ж самій пустелі прибуває один, у повній самітності. Очевидно, що тут тавтологією не тільки підсилюється ступінь самітності героїв Лермонтова, але й створюється психологічне підґрунтя для прояву природних, щирих і щирих проявів почуттів: стрімчак і Печорин могли плакати тільки й тільки у відсутності спостерігачів Отже, у першій же строфі перед читачем широко-широко до самих небес розкинулася своеобичная — приналежному Лермонтову — пустеля. А далі — проступає улюблений Лермонтовим мир антитези: протиставлення «дивовижного, урочистого неба» і страждання самотньою, оточеною пустелею, нікому не потрібного, зайвого для клопітливого, дріб’язкової життя людини, чий погляд спрямований до високого.

Важливо підкреслити, що намічена антитеза могла б розгорнутися у звичне протиставлення низької землі й високого неба. Однак поет пішов іншим шляхом: він обдарив свого ліричного героя, стражденного в пустелі, небом прямо відразу, на землі, що спить в «блакитному сяйві» космосу. У цьому позначилася особлива — прямо-таки материнська — любов Лермонтова до свого ліричного героя. Згадаємо, наприклад, жалість і ніжність, виявлену до нещасного дубового листка, що оторвались від гілки рідної. Лермонтов не тільки в лірику, але й у прозі знаходить психологічне виправдання будь-яким учинкам свого героя, як, наприклад, у випадку з Печориним, якого критики, на жаль, і донині вважають негативним типом, закінченим циніком, рідким егоїстом.

А тим часом цей егоїст із ризиком для власного життя прагнув урятувати Белу (Печорин залишився цілий, тому що під мужнім і влучним джигітом Казбичем замість незрівнянного Алагеза була якась шкапа). Він же прагнув відстояти честь безвинної Мері (не підслухай Печорин випадково змови проти себе, він був би вбитий на підбудованої драгунським капітаном дуелі). Під завісу роману цей же закінчений егоїст рятує життя незнайомих йому людей. Лермонтов обдаровує свого героя тонким почуттям природи, піднімає Печорина, чий геніальний журнал він усього лише опублікував, здобуваючи по сьогоднішній день славу автора одного з найвидатніших романів в історії світової літератури Можна вдатися (натяжка буде незначною) до тотожності між ліричним героєм Лермонтова або Печориним, таврованого клеймом «зайва людина», і образа, що з’явився услід їм у європейській поезії, «про?

лятого поета», настільки переконливо, тонко й співчутливо намальованого раніше інших Шарлем Бодлером. Але якщо в європейській поезії «про?лятий поет» за свою відкинутість і страждання не одержав навіть сулії гарного вина, щоб хоч на час забутися, то Лермонтов дарує своєму стражденному героєві безсмертя Мені ближче дозвіл цієї теми, що дав Гейне у вірші цілком схожим на епіграф глосси до «Виходжу один я на дорогу…»: «Смерть — це прохолодна ніч. Життя — це пекучий день.

Уже темніє, мене знемагає сон, день стомив мене. Над моїм ложем піднімається дерево, на ньому співає молодий соловей; він все співає про любов, я навіть у сні чую цю пісню». Ближче, тому що найтонша самоіронія Гейне — знак вищої людської мужності перед особою неминучого кінця. Лермонтов, будучи дуже релігійним, звичайно, ніяк не міг тут солідаризуватися з Гейне. Але Лермонтов не тільки зберіг, але й підсилив переплетення мотивів любові й смерті. У Лермонтова це переплетення зустрічається часто, наприклад, у широко відомому вірші «Сон». І якщо в Гейне співає «співак любові», соловей, (правда, не треба забувати про іронію німецького поета), те в Лермонтова про любов співає «солодкий голос».

І от отут виникає нерозв’язне питання: кому належить це «солодкий голос»? Епітет «солодкий» змінює на користь ангельського співу. Але адже ангелом може бути й Вона, кохана! «Виходжу один я на дорогу…» Лермонтов завершує ще одним особистим розчерком майстра.

Давайте уважніше прочитаємо два останні рядки вірша Із всіх дерев у російської поезії на першому місці коштує, звичайно, вона — наша красуня-береза. Лермонтов у цьому випадку зволів їй дуб. По-перше, тому, що саме це дерево зв’язане в нашій свідомості з довговічністю.

А по-друге, дуб — одне з любимейших дерев Лермонтова. У цьому зв’язку (трохи відступаючи від теми розмови) я відмітаю розповсюджену вигадку про те, що Лермонтов шукав смерті. Лермонтов збирався жити довго, він будував плани на довге життя Однак вертаюся до вірша.

У ньому дуб темний, тому що він багатовіковий. Такий дуб ні при якому вітрі, навіть ураганному, не буде відмінюватися. Він може схилитися тільки з волі того, хто «шукає волі й спокою», яких у реальності немає й не може бути, але які здійсненні в людській мрії Два останні рядки вірша Райнер Марія Рильке, що захоплено переклав на німецьку мову «Виходжу один я на дорогу… », порахував за смітинку в оці побратима, відзначивши, що Лермонтов тут приглушив звучання, не дотягши вірш интонационно. Рильке, чудовий поет культури, цього разу помилився, як і помилився в тім, що опанував російською мовою в достатньому ступені, щоб писати вірші російською мовою, «поетична дійсність» яким, як затверджують дослідники його творчості, «зараз ніким не оспаривается».

Я теж не стану її заперечувати, а просто приведу самий удалий вірш Рильке, написане їм по-російському: Я так один. Ніхто не розуміє Молчанье: голос моїх довгих днів І вітру ні, якому відкриває Більші небеса моїх очей… Перед вікном величезний день чужий край міста; який-небудь великий лежить і чекає. Думаю: це я? Чого я чекаю?

І де моя душа? Рильке тут перегукується з «Виходжу один я на дорогу…» не тільки мотивом відкинутості й самітності. Він явно вступає в суперечку з Лермонтовим, завершуючи вірш підкресленим зльотом інтонації (яке нагнітання знаків питання, де, уникаючи афектації, можна було обійтися одним об’єднуючим, а тому більше наповненим питанням! ) Рильке як би намагається симитировать інтонацію сьомого й восьмого рядків вірша Лермонтова, збігаючись із російським побратимом чи ледве ні дослівно. Однак екзальтований, він уважав, що вірш Лермонтова повинне завершуватися на високій ноті й з іншої причини.

Рильке, безумовно, був під владою прекраснейшего вірша Поля Верлена «Остання надія». Воно, як і «Виходжу один я на дорогу…», західне, одне з останніх автора гіркого вираження «про?лятие поети»: Вона деревцом терплячим Росте в забутих могил, Подібно цвинтарним вербам, Яких ніхто не садив І птах, як вірність поруці, Не мовкне в тіні деревця І хіба не наші серця — Ті галузі й співочі звуки? Ти пам’ять, я — холод розлуки, Яке не буде кінця… Про жити б! Але горсточка пороху Завмре, поростаючи бильем.

Ну що ж… Відгукнися, моя птаха! Я живий ще в серце твоєму? (Переклад А.

Гелескула) Фінальні ноти у Верлена — остання подяка серцевій істоті, останній зліт людської надії на пам’ять за труною. Цей апофеоз любові цілком спрямований на ліричну героїню. Основний мотив вірша Лермонтова інший, а тому й знаходить інше мелодійне вираження «Виходжу один я на дорогу… » виконано в співучій тональності, але починається воно з говорних віршів, а вірніше, епічної, оповідальної інтонації, у якій витримані перші два рядки. Із третього вірша починається повільний, як би соромливий (задушевний) підйом голосу, що знаходити пік своєї висоти отут — Що ж мені так боляче й так важко?

Чекаю ль чого? чи жалую про що? Таке підвищення голосу, з одного боку, веде читача в мир, у якому «зірка зі звездою говорить», а з іншого боку — воно необхідно, що б бути почутим Богом. Серединна (третя) строфа містить у собі конкретний привід звертання ліричного героя до Бога, а тому й вона завершується піднесенням голосу. Інший характер носять останні дві строфи: вони виявляють собою приклад тихої молитви, у якій голос стає усе тихіше й тихіше, чи ледве не переходячи на шепіт (чому сприяє й алітерація на «ш»), і буквально загасає на останнім слові Мелодійний лад цього вірша зовсім бездоганний, ідеальний, а у двох останніх віршах ще й чудесний.

Поетам дуже добре знайоме відчуття смерті. Вони випробовують його звичайно щораз після написання вдалого вірша, що може стати останнім, а значить — виявляти собою смерть поета. Але в переживанні смерті є й інша сторона.

Картину власного похорону дано представити будь-якій людині, що робить його живим спостерігачем, тобто по суті безсмертним. У той же час для кожного з нас смерть пов’язана з останнім ударом серця, із припинення подиху.

От цей самий трепетний трепет души й передає Лермонтов. «Виходжу один я на дорогу…

» — це, за задумом поета, вихід у безсмертя, а разом з тим перехід від повсякденної реальності в мир високої духовності, що, видимо, Аристотель і назвав катарсисом, тобто несказанним естетическим насолодою Послухайте написаний в 1861 році Єлизаветою Сергіївною Шашиной романс «Виходжу один я на дорогу» у виконанні Сергія Яковича Лемєшева — Твір прочитав: 5726 Коментарі (1) Спасибі за статтю! Автор: Олександр, Жовтень 05, 2014 Мені сподобалася інформативність огляду вірша Лермонтова в контексті інших добутків світової поезії. Дозволю собі помітити, що особиста думка автора звичайно не настільки цікаво для читачів, як може йому здаватися. Тому я б порекомендував уникати категоричних оцінок, особливо творчості відомих і видатних людей. Власні судження коштує, якщо й висловлювати, то випереджаючи їхніми словами «думаю» або «мені представляється»… +6 Оновлено ( 18.10.2014 19:51 )