Визнання раскольникова впреступлении.
Роман Достоєвського «Злочин і покарання» — це роман про современ-ний Росії, що переживала епоху найглибших соціальних зрушень і моральний-них потрясінь, роман про сучасного героя, що вмістив у груди свою всі стра-данія, болі й рани часу. Передова російська молодь кінця 50 — початку 60-х років шукала шляхи соціального, духовного й морального відновлення Росії. Трагічні метання Раскольникова мають те ж джерело. Звідси починає рух і його думка. Мир страшний, неможливо прийняти його, вилікувати його хвороби, змінити лик його теж не можна: «Так дотепер велося й так завжди буде!» Ос-Тается одне — відділитися, стати вище миру, вище його звичаїв, його моралі, переступити вічні моральні закони. На таке «злочин» здатні воістину незвичайні люди, або, по Раскольникову, властиво люди. Або слухняність, або бунт незвичайної особистості — третього не дане
Але Раскольникову треба було перевірити свою ідею, довідатися, чи здатний він на бунт — злочин. Убивство баби — єдиний, вирішальний, перший і останній експеримент, відразу всі що роз’ясняє. « чизможу я переступити або не смогу? Тварини я тремтяча або право маю?»
Своїм жорстоким експериментом Розкольників хотів досягти абсолютної для себе волі. Але цього не відбулося, навпаки, ідея поневолила його, перетворила в пішак, позбавлений волі
Розкольників сам себе видає, тому що більше не в силах боротися із самим собою. З усією стійкістю відкривається йому страшна для нього істина — злочин був безглуздому, погубив він себе хоча, мети не досяг
Перед визнанням в убивстві Розкольників іде до Соні Мармеладовой. Він розумів, що йому не уникнути розв’язки, що насувалася, але намагався «хоча за що-небудь зачепитися, забаритися». А Соня являла собою невблаганний вирок, рішення без зміни. І це надає Раскольникову впевненості
Він іде на перехрестя, на Сінну, де зважився його злочин. Знову закочується сонце, як тоді, на самому початку трагічного шляху, коли він вийшов зі своєї вбогої комірки робити «пробу». Тільки тепер косі промені призахідного сонця висвітлювали його хресний шлях. Дійшовши до середини площі, Розкольників згадав слова Соні: «Напевно на перехрестя, поклонися народу, поцілунок землю, тому що ти й перед нею згрішив і скажи всьому миру вголос: «Я вбий-ца!» И раптом його охопило якесь «цільне, нове відчуття». Раскольникову відкрився повною мірою глибинний сенс життя, високий зміст людського буття. І він «з насолодою й щастям» поцілував землю, що опоганив своїм злочином. Щастя приходило до Раскольникову лише зрідка, якимись окремими спалахами, «припадками». І зараз він зрозумів, що сам своїм злочином позбавив себе щастя, задавив у собі «відчуття повного й могутнього життя».
Із цими думками Розкольників дійшов до контори. І отут його охопив страх, ноги оніміли, але він все-таки йшов. У конторі він зштовхнувся з Іллею Петровичем Порохом і подумав, що «це сама доля». Однак поки балакучий Ілля Петрович займав його розмовами, у душі Раскольникова щось перевернулося, його нібито «придавило». Він не зміг виговорити слів визнання. Попрощавшись із Порохом, він вийшов у двір і отут побачив Соню. Всі ці дні Соня страждає з Раскольниковим, живе їм, проходить той же хресний шлях. Сон і Розкольників — два полюси, але як усякі два полюси, вони не існують друг без друга. І як Соні відкрився в Раскольникове цілий новий невідомий мир, так і Раскольникову відкриває Соня й новий мир, і шлях до порятунку. Розкольників вертається в контору й уже без коливань дає показання
Своє визнання Розкольників розцінює як визнання власної неможливості, власної незначності. Не так думає Достоєвський. Перемагає людина Розкольників, уражена стражданнями й слізьми людськими, глибоко страждаючий, у глибині душі своєї впевнений, що не воша людин, із саме-го початку «предчувствовавший у собі й у переконаннях своїх глибоку неправду». Терпить крах його нелюдська ідея. Жорстоко покараний за неї Розкольників. Але в цьому покаранні його порятунок. Він покараний і врятований своєю власною невтраченою людяністю, своїм жалем, своєю любов’ю