У Достоєвського сиюминутние переживання й дії персонажів не супроводжуються докладним авторським коментарем, роз’ясненням. Найбільш глибинне в людині иррационально, виконано несподіваних проявів і тому не піддається завершальним, остаточним визначенням. Людина «таємниця» у тому розумінні, що він всупереч обставинам зовсім несвідомо може віддатися у владу добрих потягів і порушити закони психологічної й соціальної детермінації.
Торжество доброї волі, спрямованої до виконання морального закону, проявляється іноді раптово, у момент розгулу порочних страстей, егоїстичної зосередженості на собі й своїх стражданнях Так, Г. А.
Млявий наводить наступний приклад з «Злочину й покарання»: «Перед явкою з винної Розкольників був близький до самогубства, він стояв над водою й був готовий утопитися, але щось удержало його. Що ж саме? Він думає, що це було просте боягузтво, сліпий інстинкт, але готовий прийняти й інше пояснення: не боягузтво удержало його, а гордість.
Сестра підтримує його в цій думці, і це лестить йому. «Начебто вогонь блиснув у його погаслих очах; йому точно приємно стало, що він ще гордий».
Однак потім виявляється, що обоє припущення, психологічно як не можна більше правдоподібні, не тільки не обов’язкові, але, мабуть, і невірні. Автор повідомляє від себе, що Розкольників «вуж і тоді, коли стояв над рікою, може бути, передчував у собі й у переконаннях своїх глибоку неправду. Він не розумів, що це передчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його…
». От уже третє пояснення, до якого явно змінює нас автор своїм прямим втручанням у процес психологічного аналізу. Але автор далеко не завжди приходить рятуйте!
, найчастіше причини вчинків не роз’ясняються й залишаються загадковими. Це пов’язане з постійною думкою Достоєвського про те, що зовсім не тільки «обставини визначають нас», але й вільна» воля та дарована людині понад воля вибору між добром і злом, проти якого повстає Великий інквізитор. Не завжди можливо передбачити, що в кожному випадку визначить учинок людини — сила обставин або не залежна від цієї сили й ворожа їй внутрішня воля. Говорячи словами старця Зосима, «багато чого з найдужчих почуттів і рухів природи нашої ми поки на землі не можемо осягти», тому що «корінь наших думок і почуттів не тут, а в мирах інших»…». Проникаючи в загадкові глибини душі Дмитра Карамазова, Достоєвський показує, що герой міг би стати батьковбивцею, якби в ньому в останню хвилину не восторжествувала любов над ненавистю. «… чиСльози чиї, чи мати моя вблагала бога, чи дух світлий поцілував мене в та мить — не знаю, але чорт був переможений».
Усе в ньому, здавалося, було підготовлено до злочину: і ненависть до батька-суперника, і фізична відраза до огидного сладострастнику, И ревнощі в боротьбі за Грушеньку. За законами психології й громадського життя Дмитро Карамазов міг стати злочинцем, але в останню хвилину відбулося чудо морального перетворення, теж по-своєму не випадкове, тому що герой, сполучаючи в собі обидві безодні разом, завжди в глибині душі віддавав перевагу ідеалу Мадонни перед ідеалом содомским. Неможливо однозначно пояснити вчинки літературних героїв Достоєвського; Людина «загадка» і «таємниця»; у ньому борються протилежні початки, і перемога одного з них для читача буває часто несподіваної.
«Складний усяка людина й глибока, як море, особливо сучасна, нервова людина». У героях Достоєвського ховається складне сплетення протилежних похилостей і устремлінь, що приводить їх у стан драматичних коливань, але цей стан іноді дозволяється свідомим і самостійним вибором шляху. Вони мають у своєму розпорядженні можливості різних рішень і переживають коливання, перш ніж зважитися. Іноді ця хвороблива суперечливість проявляється в складності поводження й несподіванки вчинків. Так, Настасья Пилипівна з «Ідіота» переживає болісні коливання між Мишкіним і Рогожиним саме в силу складності своїх почуттів: любов до Мишкіна й. острах тим самим погубити його, величезна гордість і спрага смиренності й прощення, прагнення любити й свідомість своєї негідності, здатність поглумитися над собою.
Саме в силу роздвоєності герої Достоєвського мають можливості різних рішень і несподіваних для інших учинків Подібно Толстому й Тургенєву, Достоєвський ділить персонажів на категорії по ступені їхнього вміння користуватися даром моральної волі. Він ставить їх у критичну ситуацію й стежить за рухом їх внутрішнього «я», щоб визначити їхню моральну цінність.
Вони проявляють силу або слабість особистості залежно від того, як і яким образом користуються правом самостійного визначення свого життєвого» поводження в переломні, драматичні моменти Достоєвський ділить персонажів переважно на тих, які віддаються устремлінням доброї волі й завдання думають у просуванні до ідеалу, відрізняючись сердечністю, милосердям і жалем, а також на тих, які, користуючись правом вільного вибору, встають на шлях порушення морального закону з метою егоїстичного самоствердження Абсолютна воля людини, зв’язана, з «умопостигаемой причинністю», по Толстому, — сфера його суб’єктивної самосвідомості, що виражає, однак, все духовне багатство його особистості. Розкриваючи прояву вільної волі в «духовних осяяннях» персонажів, Толстой разом з тим зображує причинно-наслідкові зв’язки, багатобічну обумовленість їхніх переживань і дій. Цікавлячись «глибинами душі людської», Достоєвський часто трактує їх як сугубо ірраціональні, але разом з тим у практиці художньої творчості, він, подібно Толстому, показує існування людини як підмет закону детермінації.
Підтвердимо сказане одним прикладом з «Записок з підпілля». Показова сцена побачення Лізи з «антигероєм» у момент його сварки з Аполлоном. Зрозумівши, що її співрозмовник сам нещасливий, вона в нестримному пориві жалю простягає до нього руки. Дія повести досягає кульмінації: цей «самий бридкий, самий смішний, самий дурний, самий заздрий з усіх на землі черв’яків» виявляється просто слабкою людиною, змученою самітністю й страхом. Отут серце в ньому «перевернулося», злість відринула, і він віддається щирому борошну: «Я теж не витримав і заридав так, як ніколи ще із мною не бувало…» «Мені не дають…
Я не можу бути… добрим!» Бунтующий проти світової (історичної) необхідності, що відстоює нічим не обмежену безумовну волю, він сам виявився сугубо детермінований зовнішніми силами: «не дають» — і внутрішньо невільним, зовсім нездатним до любові, до живого серцевого життя, «жалості», «каяттю», «прощенню».